До Дня археолога в Національному музеї історії України представили сенсаційну знахідку – три срібні злитки з відбитками штемпелів золотої монети – соліда римського імператора Костянтина Великого. Артефакти, виготовлені, імовірно, у 310–313 роках, знайшли скарбошукачі на Закарпатті. Злитки вдалося врятувати завдяки спільній роботі правоохоронців і музейників. 

Український археолог і нумізмат Кирило Мизгін, який майже десять років працює ад’юнктом факультету археології Варшавського університету, консультував музей щодо знахідки. Науковець багато років досліджує римські монети, а також їхні варварські наслідування та копії на території сучасної України. Крім того, дослідник давно привертає увагу до проблеми скарбошукацтва та продажу артефактів за кордон.

Власне, два роки тому ми спілкувалися з Кирилом Мизгіним про наслідування та копії римських монет, а також про шкоду археологічного грабіжництва з металодетекторами. Нині пан Кирило розповів про те, як повномасштабна війна змінила ситуацію з незаконним скарбошукацтвом, а також про контекст врятованих срібних злитків. Є ще одна чудова новина: на початку цього року дослідник очолив новостворену Лабораторію археології Східної Європи на факультеті археології Варшавського університету. Тому в цій доволі оптимістичній розмові знайшлося місце й археологам (та археології) з України в Європі.

Кирило Мизгін. З архіву співрозмовника

«Виявлені срібні злитки – наукова сенсація європейського масштабу»

Почнімо розмову з врятованих срібних злитків з відбитками соліда Костянтина Великого. Здається, це перша знахідка такого артефакту за межами Римської імперії? Що Вас переконало в автентичності цих предметів?

Мушу зізнатися, що коли вперше побачив фото цих злитків, моєю реакцією було: «Не вірю. Це сучасна підробка». Нині технології фальшування речей, а передусім – монет, так розвинулися, що виявити підробки стає дедалі важче. До того ж, просто не міг повірити очам – як в Україні знайшли щось таке? Бути впевненим у автентичності на сто відсотків можна, тільки якщо річ знайшли під час археологічних досліджень, наприклад, у похованні. Хочемо ми того чи ні, але завжди щодо «випадково знайдених» речей є певний відсоток сумніву в автентичності. 

Щодо злитків. Так, я бачив в інтернеті «оцінку» так званих експертів, яка зазвичай складається з одного слова. Власне, таким словом я би радше охарактеризував подібні оцінки, які не мають жодної аргументації. Звісно, нетиповість знахідки спочатку викликала багато запитань і в мене, і в інших колег. Проте ваш музей люб’язно надав мені фото злитків з різних ракурсів, з різним освітленням і з великим збільшенням окремих деталей. Це дозволило мені порівняти технологію їх виготовлення з тим, як виготовлені інші злитки, які я бачив в інших європейських музеях і які навіть тримав у руках. Закарпатські злитки виконані аналогічно: відлиті у формі. Те саме можна сказати і про відбитки штемпелів – як і в інших випадках, штемпелі втиснули у гарячу заготовку. Вага злитків – що дуже важливо не тільки під час їх вивчення, але і взагалі у нумізматиці – також у межах вагових стандартів початку 4 століття. Зрештою, впевненості в автентичності додають перші результати аналізу металу, з якого виготовлена знахідка, – це срібло дуже високої якості, 97–98 %, що спостерігається і щодо інших римських злитків. 

Врятовані срібні злитки з відбитками штемпелів соліда римського імператора Костянтина Великого. 310–313 рр. Фото Юрія Діканчієва, Національний музей історії України

Якщо навіть уявити, що хтось зробив таку містифікацію, то ця людина напевно мала б вже написану і захищену дисертацію, присвячену таким злиткам. Адже, щоб підробка була правдоподібною, під час її виготовлення довелося б врахувати десятки факторів. Тому я все-таки впевнений, що ми маємо справу з автентичними речами. І тут уже можна говорити про наукову сенсацію європейського масштабу. 

Насправді до цього часу за межами колишньої Римської імперії було знайдено тільки один злиток з монетоподібним клеймом. Його випадково виявили 1888 року біля села Дірсторф у Нижній Саксонії в Німеччині разом із двома іншими злитками. Їх було виготовлено не раніше 418 року. Нині ці артефакти зберігаються в Державному музеї Нижньої Саксонії в Ганновері. Проте такі злитки, як із Закарпаття, тобто з відбитками аверсу й реверсу соліда одного типу, науці відомі вперше.

Злитки, випадково знайдені біля села Дірсторф у Німеччині (злиток з монетоподібним клеймом – ліворуч). Джерело: kulturerbe.niedersachsen.de

«Знайдені злитки є одними з найбільш ранніх у Римській імперії» 

Нині дослідникам відомо лише про одинадцять римських злитків з монетоподібними відбитками. Чому ця знахідка є такою рідкісною? 

Власне, римські срібні злитки не є рідкістю. Німецький дослідник Райнер Вєгельс опублікував інформацію про 93 такі злитки в каталозі, виданому 2003 року. Звісно, нині їхня кількість ще збільшилася. У часи пізньої Римської імперії такі злитки офіційно виготовляли для виплат солдатам і чиновникам замість монет, і їхня вага мала дорівнювати одному римському фунту, тобто 328,9 г срібла високої якості (вага закарпатських злитків 340 г, що дорівнювало 100 сіліквам – срібному номіналу часів Костянтина Великого). Такі злитки роздавали до якихось визначних подій, наприклад, на честь перемоги, призначення співправителя, повноліття спадкоємця, вірності військ під час заколоту тощо. Але здебільшого їх виготовляли як інавгураційний донат, тобто дарунок. Такі дорогі дарунки (нині ми використали б слово «премія») імператор роздавав армії з нагоди вступу на престол. 

Злитки могли мати різну форму: квадратну, прямокутну, круглу, але найчастіше були у вигляді шкури або подвійної сокири. Форма подвійної сокири є дуже давньою, вважається, що вона з’явилася ще в бронзовому столітті. Така форма була досить зручна, тому що давала змогу складати кілька злитків у стоси, після чого їх можна було зв’язати для полегшення транспортування.

Імовірно, такі злитки виготовляли як приватні майстерні, так і державні. Зазвичай на них ставили клеймо, яке найчастіше означало час або місце виготовлення. Взагалі, це дуже цікаві й важливі епіграфічні джерела (тобто пов’язані з написами. – Ред.), які містять багато інформації про те, як функціонувала економіка пізньої Римської імперії. Наприклад, клеймо «EX OFFE HONORINI» фактично можна перекласти як «з майстерні Гонорія», тобто злиток виготовили на монетному дворі за часів імператора Гонорія. Або, наприклад, клеймо «CVR MISSI» могло означати скорочений запис володаря приватної майстерні, де виготовляли злитки.

Злитки з монетоподібними відбитками справді доволі рідкісні. Я кажу «монетоподібні», бо далеко не завжди є впевненість щодо використання відбитків саме монетних штемпелів. Наприклад, на трьох злитках з відомого скарбу срібних речей з римського міста Кайзераугст (Августа Рауріка, неподалік від Базеля у Швейцарії) круглі відбитки нагадують аверс монет – там є напис по колу й портрет імператора-узурпатора Магненція, але такі монети за часів згаданого імператора не карбували. Проте є і безсумнівні відбитки саме монетних штемпелів. Наприклад, на двох злитках у скарбі з римського міста Емона (нині це Любляна) містяться відбитки аверсів монет також Магненція. Відбитки штемпелів аверсу є на кількох злитках, на жаль, невідомого походження, які продали на аукціонах у Лондоні й Нью-Йорку. 

Бронзова монета імператора-узурпатора Магненція. 350–353 рр. Джерело: numismatics.org

Нові злитки є свідченням унікальної ситуації, бо на них розміщені відбитки штемпелів одразу двох сторін монети – аверсу й реверсу. Звісно, монетні штемпелі зберігали тільки на офіційному монетному дворі й після карбування певної кількості монет знищували. Тож, поза сумнівом, нові три злитки виготовили саме на офіційному монетному дворі, а відбитки монет мали підтвердити гарантії їх справжності й високого вмісту срібла, які надавав сам імператор. До того ж нині означені злитки є одними з найбільш ранніх у Римській імперії. 

«Ці злитки, з одного боку, засвідчують радість і тріумф римлян, але з іншого – велику трагедію франків» 

Костянтин Великий є одним із найвідоміших римських імператорів, насамперед у контексті утвердження християнства. Яким історичним подіям присвячено солід, до якого відсилають відбитки штемпеля на врятованих злитках? 

Певну інформацію нам можуть надати самі відбитки: їх зробили тими самими штемпелями, що й досить рідкісний тип соліда Костянтина Великого. Такий тип монети карбували в римському місті Августа Треверорум (нині це місто Трір у Німеччині) між 310 і 313 роками. На аверсі міститься зображення бюсту імператора Костянтина в лавровому вінку й доволі стандартний напис по колу: «CONSTANTINVS P F AVG», тобто «благочестивий і щасливий август Костянтин». Реверс є цікавішим. Тут зображена жіноча постать, яка сидить на землі, низько опустивши голову, спираючись головою на праву руку, а лівою рукою – на землю (так звана «поза скорботи»). Що означала ця постать? Про це дізнаємося з напису під нею: «FRANCIA». Звісно, йдеться не про сучасну Францію, а про народ франків, і постать, зображена на монеті, – це персоніфікація (тобто людське уособлення) цього народу. Для мешканця Римської імперії це означало дуже втішну новину: радість від перемоги над франками.

Відбитки штемпеля саме такого золотого соліда містяться на знайдених на Закарпатті злитках. Колекція Нумізматичного кабінету в Берліні. Джерело: numismatics.org

Загалом в античному світі монети відігравали роль сучасних ЗМІ, вони були одним із ключових інструментів політичної пропаганди. Усі свої значні успіхи чи зміни в кар’єрі імператори відразу зазначали на монетах, які швидко ширилися античним світом. У цих солідах радше була зашифрована новина: імператор Костянтин поконав нарід франків. Це сталося, імовірно, 310 року десь на Рейні. Тут зроблю відступ у контексті сьогоднішньої війни, яку росія відкрито розв’язала проти України. Означені монети і злитки, з одного боку, засвідчують радість і тріумф римлян із приводу перемоги, але з іншого – велику трагедію франків, які багато років боролися просто за те, щоб жити незалежно на своїй землі. Часто ми забуваємо, що Римська імперія була досить агресивна щодо своїх сусідів і майже всю свою історію провадила загарбницьку політику. Нічого Вам це не нагадує? 

До речі, згідно з письмовими джерелами, Костянтин Великий, як відомо, канонізований, святим насправді не був. Після перемоги над франками та іншим народом – аламанами – наказав виставити їхніх царів на «поталу люті диких звірів» і влаштував із цього публічні видовища. Але, як ми знаємо, усім імперіям колись приходить кінець. Римська імперія пала, а франки не тільки побудували власну потужну державу, праправнучкою якої є сучасна Франція, а й фактично стали співзасновниками сьогочасної Європи. 

Статуя імператора Костянтина Великого. Мармур. 313–324 рр. Колекція Капітолійського музею в Римі. Джерело: www.museicapitolini.org

Період, коли карбувався згаданий солід, був не дуже простим для Костянтина. За версією, озвученою співробітниками Національного музею історії України, ще до закінчення війни з франками імператору довелося полишити армію і з частиною війська виступити проти заколотника Максенція. Тому він не мав нагоди подарувати врятовані злитки у контексті перемоги над франками. Натомість це могло бути пов’язано зі знаменитою битвою біля Мульвійського мосту, важливою в контексті утвердження християнства. Як Ви оцінюєте таку гіпотезу? 

Я би з цим дискутував (сміється). Відбитки на злитках дають нам тільки terminus post quem, тобто дату, раніше якої вони не могли бути виготовлені. Також треба взяти до уваги, що штемпелі для карбування монет не використовували довго, як правило, рідко переміщали далеко від монетного двору (хоча  деякі імператори карбували монети під час військових походів – це були так звані польові монетні двори, завдяки яким можна було швидко заплатити війську) і доволі швидко знищували, щоб вони не потрапили до злодіїв. 

На мій погляд – і це мої перші враження – злитки радше були виготовлені у Трірі. А ось коли Костянтин подарував їх, у самому Трірі чи під час походу проти Максенція, коли був тріумф, а може й ще пізніше, за інших обставин – це дуже складне питання. Думаю, коли ми з колегами почнемо більш ретельне вивчення злитків і підготовку до публікації, можна буде сказати більше. Але, звісно, версію колег з Національного музею історії України також треба взяти до уваги. 

«Ціль науки, зокрема археологічної, – поставити не крапку в кінці дослідження, а радше знак питання або три крапки»

На Вашу думку, як злитки могли потрапити на територію України, а саме на Закарпаття?

Нині не можу відповісти на це питання. Звісно, моєю першою думкою була така, що злитки як нагороду або оплату отримав якийсь варварський ватажок безпосередньо на Рейні, може, навіть у Трірі. Римські імператори дуже часто залучали варварські загони для участі у війнах, особливо після їхньої перемоги над римською армією біля Абритусу 251 року. Нерідко варвари були найманцями не тільки в римських імператорів, а й у їхніх політичних опонентів. Це могло бути щось на кшталт сучасних приватних армій – де платили, на тому боці й воювали. Один з таких найманців або їхніх ватажків і міг доправити ці злитки на свою батьківщину. 

Саркофаг Людовізі (названий на честь кардинала Людовіко Людовізі, в чиїй колекції зберігався), на якому зображена батальна сцена з римськими воїнами й варварами. Близько 250–260 рр. Колекція Національного музею Риму в палаццо Альтемпс. Джерело: Wikimedia Commons

Проте можливостей могло бути багато, а ми дуже обмежені в історичних свідоцтвах того часу. Наприклад, римський військовий з Рейну або з інших куточків Імперії міг привезти злитки десь на Дунай, і там вони в якийсь спосіб могли потрапити до варварів. Або це був просто обмін за певну послугу чи товари. Ба більше, не цілком зрозумілий археологічний контекст цих злитків, тобто з якими старожитностями їх можна пов’язати. Хто був їхнім кінцевим  власником? Гот? Дакієць? Сармат? Вандал? Сліди всіх цих народів знайдені на Закарпатті, але хто був володарем багатства? Усі ці гіпотези потребують перевірки, і не думаю, що тут ми дізнаємося правду. Принаймні в найближчі роки. 

Насправді ціль науки, зокрема археологічної, – поставити не крапку в кінці дослідження, а радше знак питання або три крапки. У майбутньому в нас, можливо з’являться, нові джерела, і ми зможемо впевненіше відповісти на запитання, як і коли ці злитки потрапили на Закарпаття. Цілком можливо, що в цьому нам допоможуть новітні технології, як-от штучний інтелект. 

Наприклад, нині я керую проєктом, що фінансує Національний центр науки Польщі, у межах якого ми створили й активно тестуємо програму, здатну розпізнавати римські монети, відкарбовані тими самими штемпелями. Раніше дослідники витрачали на це роки, а нині це можна зробити за декілька хвилин. Звісно, ми використаємо означену програму для вивчення відбитків солідів на закарпатських злитках. Це допоможе нам зрозуміти, як ширилися – якими шляхами й напрямками – соліди, відкарбовані тими самими штемпелями, що й на злитках. Можливо, це стане в пригоді й для розуміння історії згаданих злитків. 

«Активність скарбошукачів значно зменшилася на сході України, проте значно збільшилася на заході»

Наше попереднє інтерв’ю, в якому йшлося здебільшого про нелегальний обіг старожитностей, було опубліковано за місяць до повномасштабної війни. Як ця фаза війни змінила ситуацію щодо цього питання? Які нові виклики з’явилися? 

Це питання залишається дуже складним, і мені так само важко відповісти на нього. Власне, через те, що наше знання цієї проблеми залишається дуже загальним. Зафіксовано десятки тисяч випадків, що стосуються пошуків давніх артефактів в Україні скарбошукачами, але соціологія, географія та динаміка цього явища нам невідомі. Таких досліджень просто немає, тому нема з чим порівняти. 

За моїми спостереженнями, активність пошуків значно зменшилася на територіях прифронтових або тих, які опинилися в зоні бойових дій і є замінованими, тобто передусім на сході України. Проте значно збільшилася кількість пошуків на заході, куди евакуювалися люди з різних регіонів України. Напевно, серед них були й скарбошукачі. Варто зазначити, що дуже багато з них нині на фронті, знаю навіть випадки, коли в минулому активні скарбошукачі зі стажем стали вправними саперами або воїнами, які захищають нашу країну. Проте все ще залишається чимало тих, хто, попри війну й руйнування росією українських сіл і міст, музеїв, продовжує самовільно нищити українське історичне надбання з металодетекторами в руках, витягуючи із землі, а нерідко – і з поховань, артефакти та продаючи їх. 

Я понад десяток років мешкаю за кордоном і дуже уважно стежу за нелегальними переміщеннями артефактів з України на європейські аукціони. Наприклад, швейцарський аукціонний дім Leu Numismatik за останні п’ять років продав близько 200 золотих наслідувань римських монет, знайдених в Україні. Кілька наслідувань з нещодавніх торгів було знайдено вже після початку повномасштабної війни росії проти України. І хтозна, де осядуть зароблені на їх продажу гроші: у швейцарських банках чи… І тільки в страшному сні можна уявити, що ці три закарпатські злитки не потрапили б до музею, а з’явилися б на одному із західних аукціонів. З історії нашої країни було б вирвано кілька сторінок…

Варварське наслідування ауреуса, продане на швейцарському аукціоні Leu Numismatik (фото нагорі). Раніше, 4 березня 2023 року, цю саму монету продали на інтернет-аукціоні Violity (фото внизу). Джерела: leunumismatik.com; violity.com

Але не можна не зауважити, що останнім часом в Україні серйозно пожвавилася робота зі збереження національного надбання, зокрема, пов’язана з вилученням археологічних артефактів з обігу старожитностей. З огляду на це, я абсолютно в захваті від роботи Національного музею історії України.

Дякую за таку високу оцінку роботи колег! 

«В Україні, попри все, триває активне наукове археологічне життя»

У січні 2024 року на факультеті археології Варшавського університету урочисто відкрили Лабораторію археології Східної Європи, і Ви її очолили. Зокрема, лабораторія має підтримувати дослідників з України, а також науковців, які зазнали політичних утисків у Білорусі. Що б Ви виділили з-поміж результатів роботи лабораторії за перші пів року? З якими темами нині вона працює? Як до діяльності лабораторії залучені дослідники з України? Як їм можна взяти участь у такій роботі?

Фактично наша лабораторія існує з грудня 2023 року, і пів року – ще замало, щоб говорити про перші результати. Думаю, логічно було б про це міркувати, коли нам виповниться рік. Проте, хоч і скромні, але перші кроки ми робимо. Наприклад, щомісяця готуємо інформаційні бюлетені: один для польських колег польською мовою, де висвітлюємо найактуальніші новини археології Східної Європи, насамперед України, а другий – для східноєвропейських науковців з новинами польської археології; цей бюлетень готуємо українською та білоруською. Ми маємо дуже багато позитивних відгуків від польських колег. Ці бюлетені показують, що в Україні не тільки війна, як може видаватися із багатьох європейських ЗМІ, а й попри все триває активне наукове археологічне життя, відбуваються виставки, провадять польові дослідження, публікують книжки тощо. 

Відкриття Лабораторії археології Східної Європи на факультеті археології Варшавського університету. На фото – виступ декана факультету, професора Бартоша Контного. Ліворуч – Кирило Мизгін. Фото з архіву співрозмовника

У межах нашої лабораторії розпочав роботу науковий семінар з археології Східної Європи, відбулося його перше засідання, яке дуже зацікавило польських колег. Було організовано кілька конференцій і лекцій, на які ми запрошували колег з України. Нині ми ведемо перемовини з одним з найпрестижніших європейських наукових видавництв Brepols, яке погодилося створити окрему наукову серію, де східноєвропейські вчені зможуть публікувати свої статті та монографії англійською, поширюючи результати власних досліджень. 

Але, звісно, нашою головною метою є безпосередня підтримка науковців в Україні і з України, а також білоруських колег, які опинилися у вимушеній політичній еміграції (з науковими установами власне Білорусі ми контактів не підтримуємо). Зокрема, ми плануємо запросити кілька дослідників з України, які могли б виступити з доповідями на нашому семінарі восени, а також попрацювати в польських бібліотеках. Також долучаємося до спільних польсько-українських навчальних проєктів, організації спільних досліджень та археологічних практик. Цієї осені в нас заплановано багато заходів, в яких можуть брати участь й українські вчені зокрема.

«Європейські колеги, якщо йдеться про знахідки римських монет, жартома називають Україну “країною див”»

З огляду на Ваші наукові інтереси, чим українські знахідки можуть бути цікаві в міжнародному контексті? 

Я можу сказати більше – нині без українських знахідок неможливо уявити археологію римського часу Барбарікуму (території, заселеної варварами. – Ред.). Це стосується не тільки монет, а й десятків інших категорій знахідок. Коли йдеться про монетні знахідки, то, наприклад, лише кількість зафіксованих золотих римських монет – ауреусів і солідів – в Україні більша, ніж у деяких країнах, на території яких була Римська імперія. Варварські золоті та срібні імітації, які сотнями знаходять в Україні, викликали світовий науковий фурор. До речі, здебільшого це сталося завдяки наполегливій праці чернівецького нумізмата Олега Анохіна, який створив їх базу даних; нині його ім’я в Європі знає майже кожен, хто займається нумізматикою Барбарікуму. Те саме можна сказати про багато інших нумізматичних категорій. 

Наші європейські колеги, якщо йдеться про знахідки римських монет, жартома називають Україну «країною див». Інша річ, що фактично всі ці артефакти виявили скарбошукачі, які дуже рідко вказують місця знахідок, не кажучи вже про їх археологічний контекст. Але, як зауважив відомий польський історик й археолог професор Єжи Колендо: «На джерело не можна ображатися». Усе залежить тільки від рівня критичного підходу до джерела.

Бачила низку публікацій за Вашої участі, зокрема щодо монет із зібрання Львівського історичного музею. У цьому контексті – чи існує проблема того, що артефакти з українських музеїв мало знані серед міжнародної спільноти? Наприклад, через мовний бар’єр, брак міжнародних публікацій, низький рівень оцифрування колекцій.

Я не є музейником, тому професійно відповісти мені складно. Але, звісно, моє наукове життя пов’язане і з музеями також, тому можу відповісти як їхній активний відвідувач і дослідник, який працює з музейними колекціями. Скільки всесвітньо відомих артефактів Ви могли б назвати в Британському Музеї? Напевно, згадали б Розетський камінь, шолом із Саттон Гу, мармури Партенону, статую з острова Пасхи, може, ще кілька. Але в Британському музеї зберігається вісім мільйонів речей, з яких експонується 80 тисяч, а ми можемо перерахувати щонайбільше 4–5 артефактів. Проте кожен з них має свою сучасну «біографію» і відповідну промоцію. Це реперні, ключові артефакти, і таких речей не може бути багато. 

Шолом, знайдений у курганному некрополі Саттон Гу, Велика Британія. Початок 7 ст. Колекція Британського музею. Джерело: Wikimedia Commons 

Коли йдеться про українські музейні предмети, напевно, першою на думку спадає всесвітньо відома пектораль з Товстої Могили, яка має всі риси музейного артефакту міжнародного рівня: цікаву історію знахідки, високу художню та історичну цінність. І як символ української археології та минулого її рекламують в усьому світі. Можна ще згадати золоті прикраси Київської Русі, «мартинівських чоловічків» або трипільські керамічні вироби. Вони теж знані у світі, і така кількість – це не так вже й мало. Хоча тут, як ми бачимо, усе справді залежить від відповідної реклами й новітньої «біографії» означених речей. 

Колт (скронева підвіска), знайдений на Княжій горі на Черкащині. 12–14 ст. Золото, емаль. Скарбниця Національного музею історії України

Проте є інший аспект – науковий. У світовій науці українське музейне надбання справді використовується рідко. Одна з причин полягає в тому, що ці артефакти таки нечасто з’являються в науковій періодиці світового класу, нечасто публікуються англійською. Але останнім часом ситуація змінюється на краще (сподіваюся, наша Лабораторія сприятиме цьому процесу). Інша причина такої ситуації полягає в тому, що українські артефакти все ж таки більш «нішеві», вони цікавлять здебільшого вузьких спеціалістів.

Звісно, популяризації музейного надбання сприятиме відкритий доступ у інтернеті до музейних колекцій. Із цим в Україні, м’яко кажучи, слабо. Але й тут, здається, ситуація вже покращується завдяки допомозі європейських партнерів протягом останніх двох років. Я дивлюся на це питання радше оптимістично. Проте, щоб не збавити темпу, потрібна постійна увага до популяризації українського музейного надбання як з боку влади, так і з боку власне музейної спільноти.

Про співрозмовника: Кирило Мизгін – доктор габілітований, ад’юнкт факультету археології Варшавського університету (Польща), нині очолює Лабораторію археології Східної Європи на означеному факультеті. Двічі був стипендіатом Вольфсон Коледжу й Музею Ешмола в Оксфорді, центру візантиністики Дамбартон Оукс при Гарвардському університеті у Вашингтоні, а також Фонду Александра фон Гумбольдта, де реалізував півторарічний проєкт у Центрі балтійської та скандинавської археології в місті Шлезвіг, Німеччина. Автор і співавтор понад 200 наукових публікацій, автор монографії «Римські республіканські монети та їх імітації на території України та Білорусі». Член-кореспондент Німецького археологічного інституту.