26 серпня 1991 року, усього за два дні після проголошення незалежності України, Павєл Вощанов, прессекретар Бориса Єльцина, заявив, що росія може висунути територіальні претензії до нових незалежних країн, які раніше перебували в складі радянського союзу. За 33 роки незалежності Україна зіштовхувалася з претензіями росії в сфері економіки, озброєння, щодо територій. 2014 року це протистояння перейшло в гарячу фазу, яка триває вже 10 років. Виставка «33/10», яка відкривається в Національному музеї історії України 23 лютого, висвітлює передумови та причини російської збройної агресії від моменту ухвалення Акту проголошення незалежності України.

Відстежити хронологію російських утисків допоможе світлодіодна стрічка на стінах виставкової зали, подібна до гілок дерев. Вздовж цієї «стрічки часу» розміщена інформація з прикладами російських територіальних претензій та економічних утисків, що відбувалися в період новітньої історії України. В центрі зали встановлена інсталяція, схожа на списи, спрямовані вістрями донизу. На кожному зі списів розміщено напис, який нагадує про той чи той факт утисків з боку росії, що відбувалися в давніші часи, наприклад, Валуєвський циркуляр 1863 року.

Олександр Лук’янов під час монтажу виставки

Куратори виставки, завідувач відділу історії незалежної України Антон Богдалов та старший науковий співробітник музею Олександр Лук’янов, розповіли про ключові моменти нашої новітньої історії, відображені у виставці.

Непорозуміння з Чорноморським флотом

Стратегічні помилки в розбудові української держави були закладені ще на початку 1990-х. Зокрема це ілюструє ситуація з Чорноморським флотом. В перші місяці після оголошення незалежності України всі військові частини, дислоковані на території країни, окрім пов’язаних з ядерною зброєю, були підпорядковані Верховній Раді України. Збройні сили готувалися до прийняття присяги народу України в січні 1992 року. Так само це робили і моряки Чорноморського флоту, який переважно перебував на території України. Звісно, не всі вони були патріотами України. Але 72% особового складу ЧФ на референдумі в грудні 1991 року проголосувало за незалежність України. 

Антон Богдалов під час монтажу виставки

У вересні 1991 року президент росії Борис Єльцин призначив керівником ЧФ Ігоря Касатонова – людину з династії флотоводців, надзвичайно амбітну. Спогади сучасників свідчать, що Касатонов хотів очолити Військово-морські сили України. Проте президент країни Леонід Кравчук сприймав Касатонова як чужу людину, загалом мав до нього антипатію. І коли в Києві на початку січня 1992 року відбувалися важливі зустрічі, пов’язані з розбудовою збройних сил, Кравчук нібито проігнорував Касатонова. 

Таку поведінку українського керівництва командувач ЧФ сприйняв як особисту образу. Зі спогадів офіцерів, зв’язок Касатонова спершу був налаштований на Київ. Але коли він повернувся до Севастополя після холодного прийому, то налаштував зв’язок на москву, що і стало точкою неповернення. 

Касатонов мав авторитет на флоті і міг би привести до присяги моряків і офіцерів ЧФ. Відтепер він навпаки став чинити цьому перешкоди. У лютому частина моряків почала приймати присягу народу України самостійно, першими це зробили представники школи водолазів. Але офіцерів-керівників таких патріотів понижували у званні, виселяли з гуртожитків, звільняли. І багато з тих, хто вагався, підкорилися баченню командування.

Корабель втік, щоб приєднатися до ВМС України

В москві тим часом з’явилася стратегія, за якою ЧФ мав стати так званим флотом СНД. Активно її впроваджувати росія почала після демаршу Ігоря Касатонова. Патріоти-офіцери, об’єднані навколо Спілки офіцерів України, були обурені таким розвитком подій. Моряки почали писати відповідні листи Леоніду Кравчуку та тодішньому міністру оборони України Костянтину Морозову – вони представлені на виставці. У зверненнях офіцерів уже тоді наголошувалося: якщо ми втратимо контроль над Чорноморським флотом, у майбутньому втратимо й Крим. Але керівництво України ймовірно не розуміло ситуацію.

Доповідна записка полковника Віталія Лазоркіна до міністра оборони України щодо ситуації на Чорноморському флоті на початку 1992 року. Національний музей історії України

5 квітня 1992 року вийшов Указ Президента України, в якому йшлося про те, щоб на базі ЧФ зайнялися створенням Військово-морських сил України. Він був виданий зокрема «у зв’язку з втручанням керівництва Російської Федерації… у внутрішні  справи України». За два дні аналогічний указ стосовно флоту і дій росії видав Борис Єльцин. Дію українського указу призупинили, щоб почати перемовини з росією про розподіл флоту, а моряки залишилися в підвішеному стані. 

21 липня 1992 року відбулося повстання на сторожовому кораблі «СКР-112». Його команда підняла синьо-жовтий прапор і вийшла в море, до Одеси. Росіяни намагалися зупинити корабель, зокрема, за допомогою авіації. Але «СКР-112» зміг втекти і фактично став першим кораблем українського флоту. Його можна було б перетворити на музей, який свідчив би про українську хоробрість. Але за кілька років «СКР-112» списали і порізали на металобрухт. 

Як все-таки поділили флот

Керівники України та росії почали зустрічатися, щоб визначити долю ЧФ. Україна тоді перебувала в особливо тяжкій економічній ситуації, залежала від російських енергоносіїв, передусім газу. І на спільних зустрічах президентів поєднали безпекові та економічні питання: росіяни запропонували списати газові борги за рахунок майна флоту. Леонід Кравчук був не проти таких ідей, адже бачив ситуацію з ЧФ так, що є величезна кількість кораблів (серед них і той самий крейсер «Москва», «вбивця авіаносців»), які не потрібні Україні та які дорого утримувати. 

Зрештою 1997 року підписали договір про розділення флоту. Чотири п’ятих флоту, найбоєздатніші його кораблі, викуповувала росія. Викуповувала формально, бо так Україна буцімто розплачувалася за газові борги. Майже всі кораблі, які отримала Україна – або ті, що добудовували тут, або майже небоєздатні радянські, які незабаром розпиляли на металобрухт 

Крок за кроком росія посилювала позиції в Криму, там легально перебували російські війська, які орендували військово-морські бази. Події 2014 року багато в чому визначив флот. Крим змогли швидко окупувати, бо там були тисячі російських військовослужбовців. До речі, кораблі Чорноморського флоту рф брали участь в агресії проти Грузії 2008 року. За домовленостями з Україною, треба було узгоджувати такі кроки, але ніхто цього не робив. 

Національний кримськотатарський прапор, який кримськотатарські активісти використовували під час мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі, коли їм протистояли особи з прапорами росії. Національний музей історії України

Чому в 1990-х роззброєння мало багато прихильників 

Україна розплачувалася за газ не лише кораблями, а й стратегічною авіацією і ракетами, які у великій кількості успадкувала після розпаду радянського союзу. Між тим, у 1990-х в США багато хто вважав, що територія, яка входила до складу СРСР, крім країн Балтії, має бути у сфері впливу москви. Тому саме москву на Заході бачили центром, який відповідатиме за ядерну безпеку. Нові ядерні гравці були не в інтересах Штатів. Захід вимагав від України ядерного роззброєння, наголошувалося, що в декларації про суверенітет Україна визначена як без’ядерна держава. 

За спогадами українських дипломатів, на міжнародних перемовинах їм вдалося відстояти хоча б підприємства, здатні виготовляти стратегічну зброю. Бо могло йтися і про знищення того самого заводу «Південмаш», щоб Україна не могла виготовляти таку зброю навіть теоретично. Носії і саму зброю вивозили до рф для знищення, США це оплачували. 

5 грудня 1994 року був підписаний сумнозвісний Будапештський меморандум про безпекові гарантії для України у зв’язку з набуттям нею неядерного статусу. 2 червня 1996 року Україна офіційно стала без’ядерною державою. Але ще 1999 року Україна віддавала росії частину стратегічних бомбардувальників як відплату за газові борги. Останній стратегічний літак ТУ-22М утилізували у 2000-х.

Сувенір із спільної українсько-американської демонстрації демонтажу шахтної пускової установки у місті Первомайську Миколаївської області у вересні 1996 року. Національний музей історії України

На початку 1990-х більшість людей сприймали ядерне роззброєння байдуже, а багато хто – й позитивно. Пройшло менше десяти років після Чорнобильської катастрофи, і все ядерне сприймалося негативно, навіть було зупинено будівництво Кримської і Чигиринської АЕС. 

Нині, на жаль, багато українців можуть уявити, яка зброя була передана росії, під час чергових ракетних обстрілів. Зокрема, це ракети типу «Х». Уламки одної з таких, якою росіяни обстріляли Харківщину навесні 2023 року, можна побачити на виставці. 

Боротьба за острів Тузла: крок вперед і два назад

Коли Україна здобула незалежність, росія всіляко гальмувала підписання документу, який би чітко визначив кордони між двома країнами. Договір про державний кордон, що зафіксував його сухопутну частину, підписали тільки 28 січня 2003 року. Проте росія залишила без погодження питання його демаркації – цей процес Україна розпочала одноосібно 2015 року. 

Прикордонна табличка з Луганської області, пошкоджена обстрілами. Національний музей історії України

Восени 2003 року в центрі конфлікту опинився острів Тузла, розташований у Керченській протоці. Будівництво дамби до острова в москві подавали виключно як ініціативу губернатора краснодарського краю, який вирішив укріпити берегову територію. Вище керівництво росії не робило жодних гучних заяв щодо Тузли. Водночас президент України Леонід Кучма перервав свою поїздку до Латинської Америки та особисто відвідав Крим. Була дана вказівка: якщо російські громадяни ступлять на територію України, відкривати вогонь. Росіяни зупинилися за 100 метрів від острова. Оскільки в москві будівництво дамби подавалося як локальна ініціатива, така ситуація не сприймалася як слабкість керівництва держави. 

Епізод із Тузлою начебто завершився перемогою України, ми захистили цей острів. Але наприкінці 2003 року українське та російське керівництво підписало угоду, в якій йшлося про те, що Азовське море та Керченська протока історично є внутрішніми водами України і росії. Такий стан речей допоміг росіянам захоплювати цей регіон і далі, нині вони повністю контролюють Азовське море. 

Музей і війна

Багато хто виводить передумови сучасної війни від Революції Гідності. Співробітники музею, зокрема відділ історії незалежної України, були в цей час на Майдані Незалежності в Києві. Окрім прояву громадянської позиції, вони також комплектували музейну колекцію. Нині в ній зберігається близько 300 різноманітних предметів, пов’язаних з Революцією Гідності.

Коли 2014 року російські війська окупували Крим, а на сході України почалися бойові дії, музей активно поповнював колекцію предметами, які допомагають розповісти про це. Зокрема, це речі наших захисників, прапори України з окупованих територій, речі окупантів. Зазвичай ці предмети передавали волонтери, учасники бойових дій і журналісти, а також співробітники музею, які пішли на фронт або мають рідних у війську. Такі речі, зокрема пов’язані з референдумами, які окупанти проводили на окупованих територіях Донецької та Луганської областей, можна побачити і на новій виставці.

Бюлетень для голосування на фейковому «референдумі» щодо так званої «донецької народної республіки». Національний музей історії України

Наприкінці 2014 року в музеї була відкрита виставка про перебіг війни на сході «За Україну, за її волю…». Її називали першою в Україні експозицією, присвяченою цим подіям. Здебільшого там представили речі, передані добровольчим полком імені Тараса Шевченка, – у музейників були контакти представників цього формування.

2015 року музей став одним із майданчиків бієнале «Київська школа». Тут відбувся проєкт Микити Кадана «Одержимий може свідчити в суді», пов’язаний із радянською та сучасною історією Криму й сходу України. Інсталяцію, створену в межах цього проєкту, досі можна побачити в просторі музейних сходів. Приковує увагу її компонент – снаряди, які впали у Донецькій і Луганській областях у 2014–2015 роках. 

Виклики повномасштабного вторгнення

Перші експонати, пов’язані з повномасштабною війною, потрапили до музею самі. Це кулі, які співробітники знайшли 8 і 21 березня 2022 року, коли демонтували експозицію. На початку квітня 2022 року, як тільки звільнили Київщину, музейники вирушили туди з експедицією, щоб зібрати артефакти, пов’язані з російською окупацією. На щастя, життя у звільнених містах і селах відновлюється, свідчення тих страшних подій зникають, тому важливо швидко збирати речі, пов’язані з війною. 

Куля, яку співробітники музею знайшли в просторі виставки «Церква Богородиці Десятинна: архітектурно-мистецький образ» на початку березня 2022 року

Зібрані музейниками предмети з Бучі, Ірпеня, Бородянки та Димера представили на першій виставці з початку повномасштабної війни «Навала. Київський постріл», яку можна побачити і сьогодні. Влітку 2022 року команда музею вирушила в експедицію до села Ягідного на Чернігівщині, де окупанти місяць тримали понад 350 місцевих жителів у підвалі школи. Нині в музеї триває проєкт «Концтабір Ягідне», присвячений цій історії. 

До першої річниці повномасштабної війни у музеї відкрили виставку «Азовсталь: нові сенси», створену з об’єднанням родин загиблих українських захисників «Серце назовні». Одна із зал виставки з галереєю портретів загиблих героїв перетворилася на своєрідний меморіал: туди постійно приходять друзі та родичі загиблих, звичайні люди, які вшановують захисників і захисниць квітами. 

Нині частина співробітників музею служить у війську, багато хто має рідних на фронті. Як і для більшості українців, війна для музею – не страшна картинка в медіа, а особиста історія. Говорити про це важко, але необхідно, щоб зберегти пам’ять про кожного і кожну, про злочини окупантів і про те, як ми долаємо цей морок. Звісно, цьому буде присвячена і частина нової виставки. Приходьте, щоб разом осмислювати наш досвід.

***

Виставка «33/10» триває на третьому поверсі Національного музею історії України з 23 лютого і до кінця року з можливістю продовження.