Що приховує земля під нашими ногами? Скільки таємниць зберігають знахідки і чому нас так нестримно тягне розгадувати коди минулого?

Археологія — це справжнє детективне розслідування, де за допомогою мікроскопа й 3D-моделювання можна відтворити рух води кам’яним знаряддям чи побут давніх майстрів. 

Щоб краще зрозуміти, чим живе музей, довести, що історія — це сучасно, цікаво і важливо, ми спілкуватимемося з працівниками музею у рубриці «З перших вуст».

Ми зустрілися з доктором філософії  і провідним науковим співробітником науково-дослідного відділу археології Національного музею історії України Олександром Науменком. Він уже шість років — з жовтня 2020-го — працює в музеї та зберігає й досліджує унікальні археологічні артефакти, присвячуючи свої наукові праці періодам від нижнього палеоліту до трипільської культури.

Протягом своєї музейної діяльності Олександр був причетний до побудови цілої низки виставкових проєктів. Серед них — проєкти, присвячені найдавнішому озброєнню, дохристиянським віруванням, ювілеям досліджень трипільських поселень Сушківка й Томашівка, виставка найдавніших матеріалів з палеолітичних стоянок Верхнього Побужжя (Межибіж 1, А та Головчинці 1). У розмові науковець відверто ділиться тим, як саме нові методики дають змогу переосмислювати наші знання про минуле та чому його вивчення вимагає постійного критичного аналізу.

Археолог пояснює, чому справжня наука набагато цікавіша за романтизовані вигадки, як протидіяти дезінформації в публічному просторі та чому головне завдання музейника й науковця — це популяризація знань, збереження дитячої допитливості й любов до дослідження світу.

— Цікаво зазирнути в самі витоки вашої роботи в музеї. З чого все почалося?

Уже 6 років я тут працюю офіційно. Моя перша посада — «зберігач фондів». Раніше цю посаду обіймали лише після багатьох років роботи. Лише після такої перевірки тобі нарешті могли довірити музейний фонд. У мене все склалося інакше: після смерті Олени Олександрівни Якубенко, яка пропрацювала тут ледь не 50 років, трипільська колекція залишилася без зберігача. Мені запропонували обійняти цю посаду, я погодився — і так почалася моя співпраця з Національним музеєм історії України.

Олександр Науменко на виставці "Витоки людства. Найдавніші кам'яні знаряддя з Верхнього Побужжя".
2025 рік. Фото Олександр Науменко.

— Яке коло ваших основних наукових зацікавлень? Які теми та періоди ви досліджуєте в музеї, над чим працюєте? 

Я завжди жартую, що достатньо запропонувати мені якусь ідею, як я вже вигадаю ще кілька сотень — можливо, десь кращих, десь гірших. Вигадувати теми для досліджень — це моє маленьке хобі.

Наразі я планую низку досліджень, що охоплюють період від нижнього палеоліту до Кукутені-Трипілля. У нижньому палеоліті мене передусім цікавлять технології обробки каменю та кістки: як створювали знаряддя, із чим був пов’язаний вибір певних технік, чи були усталені шаблони поведінки та як люди пристосовувалися до природних умов і доступної сировини.

У середньому палеоліті мене особливо цікавить, як формувалися наші уявлення про неандертальців. Думаю, вам теж траплялися твердження, що неандертальці — це «дУрні в шкурах», що програли сапієнсам в інтелекті й тому вимерли. Нині ця теза спростовується дедалі більшою кількістю дослідницьких даних. Саме у неандертальців та сапієнсів, які жили в той період, ми шукаємо витоки символічної поведінки й того, що загалом називаємо «мистецтвом». Мені кортить розібратися, як люди почали втілювати свої внутрішні уявлення у видимих образах, як те, що ховалося в їхній уяві, почало матеріалізуватися у предметах зовнішнього світу.

Одне з моїх останніх досліджень було присвячене Мізину. У музеї зберігається колекція антропоморфних фігурок із бивня мамонта, які дослідники переважно інтерпретують як жіночі. Завдяки мікроскопічному аналізу вдалося виявити раніше невідомі технологічні особливості їхнього виготовлення, а також наблизитися до розуміння того, чому ці фігурки прикрашені саме геометричним орнаментом і яку роль він міг відігравати в житті тогочасних людей.

У культурі Кукутень-Трипілля мене найбільше цікавить масштабування натуралістичних образів. Наприклад, здебільшого антропоморфні статуетки цієї культури настільки спрощені та стилізовані, що в них буває важко впізнати людину. Я показував їх своїм друзям, які не мають археологічної освіти: їм вони нагадували птахів. Проте приблизно наприкінці 5 — на початку 4 тисячоліття до нашої ери ситуація дещо змінюється: поширюються більш натуралістичні зображення людей і тварин, а також моделі саней, жител, які відтворюють «реальні» архітектурні елементи. Чому відбувся вибух натуралізму? Що змінилося в уявленнях людей, їхньому світосприйнятті чи способах передавання інформації? Саме це мені й хотілося б зрозуміти.

— Як історики приходять до того, що вони хочуть стати істориками? Часто за таким вибором може стояти конкретна дитяча мрія або якесь яскраве враження, що стає потужним імпульсом. З чого розпочалася ваша любов до дослідження минулого та як формувалося це зацікавлення? 

Якогось романтичного повороту не було. Десь у п’ятому класі я вже визначив для себе, що історія й археологія — це те, що мені найцікавіше. Тоді моя вчителька, Юлія Бевза, пояснила, як виглядає науковий шлях: закінчуєш школу, вступаєш до університету, потім аспірантура, дисертація — і стаєш кандидатом наук (нині — доктором філософії). Вона сказала: «Це ти обов’язково маєш пройти». І я справді вже у п’ятому-шостому класі вирішив, що так і буде. Відтоді я ніколи не сумнівався у своєму виборі й упевнено рухався вперед. Буквально кілька місяців тому я захистив дисертацію на тему «Технології каменеобробки нижньопалеолітичних стоянок Верхнього Побужжя (за матеріалами Меджибожа 1 і Меджибожа А)». У ній я здійснив технологічний аналіз кам'яних артефактів, аби з’ясувати, чому люди обирали ті чи інші способи обробки каменю та як формувалися різні типи знарядь.

Але мій інтерес до археології мав іще один важливий складник. У років 13–15 я почав цікавитися еволюцією людини. Тоді переді мною ніби постали два шляхи: звернутися до Біблії або шукати відповіді в науці. Я читав Біблію, знав християнський погляд на походження людини, але пояснення, які він пропонував, мене не задовольняли. Тоді я звернувся до науки, почав активніше читати науково-популярну літературу.

Це ще більше підштовхнуло мене до еволюційної біології, антропології, археології та дослідження найдавніших людей на території України. Скільки себе пам’ятаю, мене завжди цікавило походження різних речей і явищ: як вони виникають, чому це відбувається і що до цього призводить. Мені здається, що лише розуміючи витоки, ми можемо по-справжньому збагнути, хто ми, чому стали такими, звідки прийшли й чому опинилися саме тут.

— Наскільки ваші дитячі та юнацькі уявлення про походження людини відрізнялися від реальних наукових фактів? Можливо, щось здивувало чи стало несподіванкою?

Я завжди дивуюся найменшим дрібницям. Щоразу, коли дізнаюся щось нове, просто хапаюся за голову від захвату. Така дитяча допитливість — мій «мотор». Адже, якщо замислитися над умовами, у яких нам доводиться жити й працювати, зберігати натхнення та цікавість до своєї справи буває непросто. Якби не цей дитячий інтерес до природи речей, я, мабуть, уже давно опустив би руки.

Мене захоплюють навіть найменші відкриття. Іноді достатньо виявити новий тип нарізок на кістці — і я вже в захваті. Такі знахідки щоразу спонукають мене рухатися далі, досліджувати й шукати відповіді. Комусь ці речі здаються незначними. Але за ними завжди ховається щось значно більше — цьому я і присвячую своє життя.

Олександр Науменко на щорічній Міжнародній науково-практичній конференції Національного музею історії України.
2025 рік. Фото Вікторія Сідорова.

— Коли нові методики спростовують факти, які роками вважалися фундаментальними, це завжди виклик. Як наукова спільнота проходить цей шлях від заперечення до прийняття нових даних? Чи виникає у такий момент відчуття «професійного шоку» чи, навпаки, це азарт від віднайдення правди?

Здебільшого нові методики та дані, здобуті завдяки їхньому застосуванню, лише дещо змінюють звичну картину або доповнюють її новими деталями. Особливо це стосується фундаментальних питань, як-от еволюція людини. Мені часто трапляються заголовки на кшталт: «Науковці довели, що Дарвін помилявся», «Теорію еволюції спростовано», «Нові знахідки перевертають наше уявлення про еволюцію людини». Але зазвичай мовиться не про спростування фундаментальних наукових принципів, а про уточнення наших уявлень, відкриття нових деталей і перегляд окремих гіпотез.

                                 «Мені завжди цікаво спостерігати за зламами, змінами, жвавими дискусіями та суперечками, під час яких дослідники
обмінюються даними й аргументами, перевіряють ідеї одне одного.»

Я не думаю, що нові відкриття докорінно змінять наше розуміння самого факту еволюції людини. Радше вони поступово розширюватимуть наше бачення: ми відкриватимемо нові сторінки цієї історії, краще розумітимемо окремі її етапи та зв'язки між ними. Іноді це справді змушує нас переосмислювати те, що роками вважалося загальноприйнятим, але навіть такі зміни не обов'язково означають, що попередні знання були хибними. Часто це просто ознака того, що ми стали бачити більше й розуміти краще.

Щодо емоційного складника. Досить часто наукові дискусії переходять у площину особистих конфліктів, а іноді й у відверті «бійні». Цілком позбутися особистого елемента в науці неможливо. Деякі дослідники, коли ти критикуєш їхню працю, сприймають це так, ніби ти намагаєшся їм нашкодити. Для них критика — прояв особистої неприязні, хоча насправді мовиться про обговорення ідей, аргументів і даних.

Я ж до таких ситуацій ставлюся доволі спокійно. Навпаки, мені завжди цікаво спостерігати за зламами, змінами, жвавими дискусіями та суперечками, під час яких дослідники обмінюються даними й аргументами, перевіряють ідеї одне одного. Саме цим і живе наука. Це середовище для комунікації, у якому зіткнення різних поглядів надзвичайно продуктивне. На мою думку, саме дискусії, як ніщо інше, сприяють розвитку науки, хоча не всі це розуміють.

— А як ви реагуєте, коли бачите в мережі чи ЗМІ допис від людини без історичної освіти, яка палко поширює черговий ненауковий міф чи легенду? Чи виникає у такий момент бажання негайно піти в коментарі й довести правду з фактами в руках, чи з часом з’являється професійний імунітет і розуміння, що всім усього не доведеш?

Сьогодні соціальні мережі перетворилися на «поле бою», де кожен намагається відстояти свою картину світу. Те, що кожен може написати майже будь-що, що йому заманеться, перетворило соціальні мережі на сприятливе середовище для поширення псевдонауки та різноманітних міфів. Іноді дивлюся на все це й навіть боюся уявити масштаб катастрофи.

                                 «Мені хотілося б, щоб у цьому інформаційному шумі люди хоча б іноді зупинялися й замислювалися над тим,
звідки вони здобувають інформацію
і наскільки їй можна довіряти.»

Я намагаюся не втягуватися в ці баталії. Здебільшого обмежуюся тим, що публікую якісь науково-популярні матеріали, розповідаю про цікаві дослідження, ділюся новими відкриттями. Мені здається, це продуктивніше, ніж витрачати час на нескінченні суперечки з людьми, які не готові чути аргументи.

Звісно, це не означає, що на дезінформацію взагалі не потрібно реагувати. Якщо людина просто має іншу думку — це одне. Але коли мовиться про свідоме поширення псевдонауки або маніпуляції, ситуація зовсім інша. Проблема в тому, що далеко не завжди є сенс вступати в дискусію: іноді людина не шукає знань, а лише хоче підтвердити власні переконання. І тоді жодні факти не допоможуть.

Зрештою, кожен сам вирішує, що читати й у що вірити. Але мені хотілося б, щоб у цьому інформаційному шумі люди хоча б іноді зупинялися й замислювалися над тим, звідки вони здобувають інформацію і наскільки їй можна довіряти.

— Іноді певні питання вже виходять за межі поодиноких дописів у соцмережах і стають популярними міфами. Наприклад, про те, що трипільці — це безпосередні пращури українців, а наша любов до землі передалася нам від них «на генетичному рівні». Як наукова спільнота ставиться до таких концепцій? Чи є в цих твердженнях хоча б частка правди, чи це суто романтизований міф?

Науковці мають активніше демонструвати свою позицію. Якщо хтось поза науковою спільнотою стверджує, що трипільці — це українці, ми повинні реагувати, навіть якщо чуємо це вже в сотий чи тисячний раз. Потрібно пояснювати, чому наявні наукові дані не дають підстав для такого ототожнення.

То чи були трипільці українцями? (сміється) Культура Кукутень-Трипілля розчиняється і зникає наприкінці 4 — на початку 3 тисячоліття до нашої ери. Ми не маємо свідчень, які дали б змогу упевнено простежити безперервне існування трипільської культури та її пряму трансформацію в культури, що виникли пізніше на цих територіях. До того ж територія сучасної України протягом тисячоліть була простором активних міграцій, де змінювалися й взаємодіяли різні людські групи.

А коли говорять про якийсь «трипільський ген», то виникає просте запитання: що це взагалі таке і як його визначити? Для мене це поняття звучить абсурдно, адже воно не має чіткого наукового змісту. Так само дивно бачити, як у розписах на кераміці культури Кукутень-Трипілля шукають елементи, схожі на ті, що трапляються в українській народній кераміці, і на цій підставі намагаються довести спадкоємність між ними. Люди в різні історичні епохи могли незалежно одне від одного звертатися до схожих образів, спостерігаючи за природою, яка оточувала їх у повсякденному житті. Сама по собі така схожість не доводить ані прямої культурної спадкоємності, ані генетичного зв'язку.

Такі дискусії, мабуть, ніколи не припиняться. Люди й далі вигадуватимуть міфи. Тому я розумію тих, хто не хоче на все це реагувати, обурюватися чи щоразу бити себе в груди, доводячи власну правоту. Якщо науковці і далі просто роблять свою роботу, це вже чудово.

Але псевдонаукові уявлення стають дедалі популярнішими, і все більше людей починають вірити в щось на кшталт «трипільці — це українці». Тому я відчуваю, що ми маємо докладати більше зусиль, шукати додаткові ресурси й просвітлювати.

Кукутень-Трипілля — це неймовірний світ, який можна досліджувати все життя. І до нього не потрібно штучно прив'язувати якісь інші елементи, щоби зробити його ціннішим. Українцям варто навчитися бути господарями на своїй землі, не шукаючи обґрунтування цього права в подіях, які відбувалися тисячі років тому. Ми живемо на цій землі, вона наша законно, і наше право на неї не залежить від того, які культури були тут у давнину. Якщо хтось у росії стверджує, що ці території нібито не належать українцям, пошуки наших пращурів поміж трипільців тут не допоможуть.

Натомість варто просто захоплюватися Кукутень-Трипіллям і досліджувати цей феномен. На території, де сьогодні існує Україна, тисячі років тому розвивалася яскрава, колоритна й багатогранна культура. спадщина Кукутені-Трипілля настільки багата, що її можна досліджувати ще століттями та тисячоліттями. І, на мою думку, саме на цьому варто зосередитися — без зайвих національних сентиментів працювати далі.
 

— Мені здається, що набагато цікавіше не шукати умовних «древніх укрів», а усвідомити інший важливий факт: ця земля здавна була настільки благодатною та привабливою, що різні племена й кочові народи приходили сюди, знаходили тут свій дім і розвивалися. Це дає дивовижне відчуття тяглості: розуміти, що тут було комфортно жити не лише нам сьогодні, а й багатьом за тисячі років до нас. Такий підхід до вивчення історії набагато цікавіший і живіший за пошук псевдонаукових витоків.

Різні міграційні хвилі, археологічні культури, їхні носії, а згодом етноси й народи взаємодіяли між собою, і в цьому складному діалозі формувалося щось унікальне. Люди живуть на території сучасної України з найдавніших етапів заселення Європи. І якщо подивитися на це в хронологічній послідовності, можна знайти безліч дивовижних прикладів.

Візьмімо Межибіж, який я досліджував. На стоянці Межибіж 1 є потужний культурний шар, датований приблизно 400 тисячами років тому. У тогочасній Європі вже виготовляли ашельські біфаси — кам'яні знаряддя, які потребували складної двобічної обробки. А в Межибожі ми бачимо іншу технологічну стратегію: люди брали звичайні гальки, розколювали їх одним-двома ударами, утворюючи гострий край, яким могли обробляти туші тварин. Тобто на тлі складних технологій, поширених у деяких регіонах Європи, тут використовували значно простіші методи обробки. Чому так відбувалося? Це надзвичайно цікаве питання, яке потребує дослідження.

                                 «Набагато цікавіше захоплюватися всім цим  розмаїттям і досліджувати його, ніж намагатися за будь-яку ціну довести,
що якась давня культура була українською.»

Середній палеоліт Криму. Я завжди жартую, що там жили якісь особливо «геніальні» неандертальці! Тут було знайдено чимало об'єктів, які вказують на їхню символічну поведінку: предмети з гравіюваннями, рештки мінеральних пігментів, кістки зі слідами специфічної обробки, поховання. Просто вундеркінди якісь! Усе це свідчить про те, що їхнє життя було значно складнішим, ніж ми уявляємо. Можливо, ізольованість окремих груп сприяла формуванню своєрідних практик і традицій. Можливо, навпаки. Потрібен комплексний аналіз, аби зрозуміти унікальні тут практики та традиції.

Якщо згадати стоянку Мізин, то її знахідки теж вражають своєю неповторністю. Геометричні орнаменти на виробах із кістки та бивня, передусім на антропоморфних фігурках, демонструють особливості, які не мають точних аналогів у інших відомих комплексах Центральної та Західної Європи. Це справді неповторні артефакти, які дають змогу досліджувати світогляд і символічну поведінку людей верхнього палеоліту.

Кукутень-Трипілля. Ця культура поширилася на територіях, де жили інші людські спільноти, передусім збирачі, мисливці, рибалки. Унаслідок взаємодії з місцевим населенням і сусідніми групами розвинулося те, що ми сьогодні називаємо культурним комплексом Кукутень-Трипілля. Він вражає поселенськими структурами, зокрема мегапоселеннями, ідеологічною системою, натуралістичною пластикою, біноклеподібними посудинами та багатьма іншими особливостями, які роблять його надзвичайно самобутнім.

Таких прикладів поміж археологічної спадщини України десятки тисяч. Тому я вважаю, що набагато цікавіше захоплюватися всім цим розмаїттям і досліджувати його, ніж намагатися за будь-яку ціну довести, що якась давня культура була українською. Археологічна спадщина України настільки різноманітна й водночас самобутня, що сама по собі заслуговує на захоплення. І для цього зовсім не обов'язково доводити, що кожна з цих культур була безпосередньо пов'язана із сучасними українцями. Її цінність від цього нікуди не зникає.

— Словосполучення «унікальна трипільська цивілізація» вже стало штампом. Якщо відкинути міфи й говорити мовою фактів: у чому полягає реальний феномен Трипілля для історії Європи та світу?

Я б узагалі не називав це цивілізацією. Це чітко визначений термін із певними критеріями, відповідність яким у разі Кукутені-Трипілля не є очевидною.

Феномен культурного комплексу Кукутень-Трипілля полягає в тих формах матеріальної культури, які сформувалися внаслідок взаємодії різних спільнот із місцевим довкіллям, про яку я згадував раніше. Наприклад, біноклеподібні посудини. З'єднані посудини трапляються в багатьох культурах, зокрема й у побуті українців ще у 19–20 століттях. Але форма, якої вони набули в Трипіллі, а також особливості їхнього використання роблять ці вироби справді неповторними й упізнаваними — фактично однією з візитівок цієї археологічної культури.

Звісно, не можна оминути мегапоселення — одні з найбільших у тогочасній Європі. Лише протягом останніх десятиліть ми почали повною мірою усвідомлювати їхні масштаби. Сьогодні ці поселення активно досліджують не лише українські археологи. До роботи активно долучаються й німецькі фахівці, які привносять не тільки власний досвід, а й можливості для фінансування досліджень і застосування сучасних методик. Завдяки міжнародній співпраці ми можемо точніше визначати хронологію поселень, досліджувати особливості їхнього формування, з'ясовувати, як було організоване життя людей і за яких обставин узагалі виникла ідея створення таких масштабних поселень. Це хороший приклад співпраці українських та іноземних дослідників.

— Наостанок трипільської теми: поговоримо про модель, яку ви показали. У чому ж унікальність знахідки і чому вона так приваблює? 

Це модель житла з поселення Сушківка (Уманський район Черкаської області), яку в 1916 році знайшла дослідниця Валерія Козловська.

Цікаво, що модель виявили не всередині житла, а за його межами. Припускають, що трипільці перед спаленням оселі з якихось причин винесли її назовні й залишили поруч. Ми не можемо впевнено сказати, чому так було зроблено — у трипільців уже не зможемо запитати. Тож не варто шукати єдиного пояснення.

Модель має лише незначні втрати. Такі знахідки зазвичай фрагментовані. Настільки комплектних — одиниці. Модель із Сушківки дає змогу уявити, як могла виглядати трипільська оселя зсередини — тут добре зберігся інтер'єр. Біля входу ліворуч розташоване підвищення, на якому жінка працює за зернотеркою. Біля неї стоять зерновики. Їх було чотири, але до нас дійшли лише два. Навпроти входу є невелике віконце, а під ним — хрестоподібний жертовник. Праворуч від входу чудово збереглася піч.

Окрім вивчення інтер’єру, модель має великий потенціал для дослідження візуальної комунікації. Подивімося: ми бачимо жінку, яка працює за зернотеркою. Отже, перед нами не просто зображення приміщення, а певна сцена. Що саме хотіли нею передати? Важко уявити, що трипільці вирішили відтворити звичайну побутову сцену.

Нам відомі ще кілька моделей жител із цього регіону, які датуються тим самим часом. На них повторюється схожий сюжет: ліворуч від входу жінка працює за зернотеркою, а праворуч розташована піч. Біля печі також трапляється чоловіча фігурка. На моделі із Сушківки її немає, але статуетку могли додавати окремо. Нам відомі мініатюрні людські фігурки та посуд, які цілком могли використовуватися для створення подібних інсталяцій.

Усе це може свідчити про певну усталену традицію зображення. Імовірно, за цим сюжетом стояла якась історія — міф або оповідка. Моделі могли допомагати відтворювати сюжет під час певних дійств. Це цікава гіпотеза. Цілком можливо, що принаймні частину моделей жител, людських фігурок і мініатюрного посуду використовували разом, створюючи своєрідні сценки за мотивами міфів. Такий собі ляльковий театр. Але не для розваг, а для передавання знань, уявлень, сенсів.

— Технології в археології стрімко еволюціонують. Які інструменти сьогодні стали для вас основними у роботі? І який із цих методів якось допоміг вам зробити найбільш неочікуване відкриття під час дослідження артефактів?

Наразі одні з ключових методик, якими я користуюся, — це мікро- та макроаналіз археологічних артефактів за допомогою мікроскопа. Це дослідження найдрібніших слідів, які збереглися на поверхні предметів. Наш зір, на жаль, має свої обмеження. Ми багато чого просто не помічаємо. Збільшення дає змогу побачити навіть найдрібніші деталі.

                                 «Парадокс у тому, що ці дрібниці можуть мати справді велике значення для нашого розуміння минулого.»

Наприклад, візьмімо якесь крем'яне знаряддя. Давня людина обробила ним тушу тварини, приготувала їжу, а потім залишила або викинула. Воно могло лежати десь біля берега, де з часом змінювався напрямок водних потоків. Вода підхопила цей відщеп і протягнула його піском. Навіть через тисячоліття завдяки мікроскопу ми можемо розглянути не лише сліди його використання як знаряддя, а й сліди цього переміщення. У такий спосіб ми можемо відтворювати окремі епізоди історії предмета, які інакше залишилися б непоміченими.

Моє останнє дослідження матеріалів із Мізина дещо змінює наше уявлення про те, як виготовляли та використовували ці предмети. Виявилося, що під час створення орнаментів на деяких фігурках майстри спочатку робили розмітку контурів майбутніх зображень. Наприклад, коли вирізали антропоморфні образи, то спершу за допомогою відщепу чи пластини з тонким гострим лезом позначали силует, щоби досягти потрібної форми, а вже потім прорізали його наміченим контуром.

Також вдалося з’ясувати, що зображення на предметах були динамічними. Коли внаслідок тривалого використання вони стиралися, їх поновлювали. Тобто для людей із Мізина важливими були не лише самі предмети, а й нанесені на них орнаменти та зображення. Вони прагнули, щоб образи людей і геометричні візерунки залишалися впізнаваними. Це дає підстави припускати, що орнаменти могли відігравати активну роль у соціальному житті людей і бути важливими елементами їхніх практик.

Інший метод, який я активно застосовую, — фотограмметрія. Це спосіб створення цифрових 3D-моделей реальних археологічних артефактів. Такі моделі дають змогу досліджувати безліч особливостей предметів, передусім пов’язаних із технологією їхнього виготовлення. Особливо корисний цей метод під час роботи з керамікою. Я дуже люблю створювати 3D-моделі трипільських фігурок. Прибираємо текстуру цифрової моделі, залишаємо лише так званий "меш" — і перед тобою буквально розкривається весь його рельєф. Помітно, як предмет загладжували, як прорізали окремі елементи, як-от очі, ніздрі, рот, вуха. 

Завдяки такому підходу я помічав навіть найменші дрібниці. Наприклад, що очі на одній натуралістичній фігурці зроблені різними інструментами. Якби я виготовляв статуетку, то, напевно, робив би обидва ока одним і тим самим інструментом. А тут використали різне приладдя. Це змушує замислитися, чи справді така відмінність була випадковою. Без фотограмметрії я, найімовірніше, просто не помітив би цієї особливості.

Саме поєднання різних методів дає змогу помічати такі дрібниці. І парадокс у тому, що ці дрібниці можуть мати справді велике значення для нашого розуміння минулого. Вони змінюють те, як ми інтерпретуємо археологічні знахідки. Після подібних обстежень я вже не можу дивитися на артефакти так, як раніше.

— А як науковцю-історику жити з усвідомленням того, що абсолютно все вивчити неможливо? І справа навіть не в браку часу чи доступу до джерел, а в тому, що існує величезний пласт минулого — особливо якщо говорити про ваші, найдавніші періоди, — про який ми, мабуть, ніколи не зможемо сказати нічого зі стовідсотковою точністю? Як зживатися з цими «білими плямами»? 

Мені, навпаки, це в науці й подобається: вона не претендує на абсолютну істину. Ти вивчаєш певну проблему, знайомишся з тим, що до тебе писали інші дослідники, а потім пропонуєш власні висновки. Вони можуть збігатися з думками попередників, доповнювати їх або змінювати наші уявлення. Я чудово розумію, що мине кілька десятиліть, а можливо, й менше, або, навпаки, ціле століття — і те, що я сьогодні пишу, можуть спростувати чи суттєво переглянути. І це нормально. Зрештою, я залишуся в історіографії як науковець, який свого часу мав певну думку й обґрунтовував її конкретними аргументами. А наступні покоління дослідників працюватимуть уже з власними питаннями, методами й даними.

Тому до цього потрібно ставитися спокійно. Не варто думати, що ти робиш щось не так лише тому, що твої висновки не виглядають «остаточними». Ми люди, ми помиляємося, і це невіддільна частина наукового процесу. Зрештою, нові методики кардинально змінять те, що ми сьогодні думаємо про минуле. І це одна з причин, чому наука така цікава.

Коли читаєш дослідження кінця 19 — першої половини 20 століття, іноді посміхаєшся з того, як автори формулювали свої думки або пояснювали ті чи інші явища. Але вони жили у свій час, працювали з тими джерелами й методами, які мали у своєму розпорядженні, і робили висновки на підставі доступних їм даних. Ми сьогодні знаємо більше не тому, що розумніші за них, а лише тому, що маємо інші можливості для досліджень. І цілком імовірно, що через сто років наші праці викликатимуть схожу реакцію в наступних поколіннях науковців.

Мені шкода лише того, що в мене так мало часу. Я б хотів жити дуже-дуже-дуже довго — просто для того, щоби бачити, як змінюються наші уявлення про минуле. Мені зараз 28 років, і страшенно цікаво, наскільки інакше ми розумітимемо еволюцію людини через сто, двісті, триста років. 

— Ми стикаємося з проблемою «інформаційної бульбашки»: академічні дослідження залишаються всередині вузького кола фахівців. Натомість пересічний читач у соцмережах часто споживає зовсім інший контент. Як, на вашу думку, науковці та музей можуть ефективно виходити за межі цієї спільноти? Що ми можемо зробити, щоб складні історичні відкриття ставали зрозумілими та цікавими для широкого загалу? 

Я не належу до утопістів, які вважають, що одного дня всі люди стануть надзвичайно розумними, допитливими й кмітливими. Ми всі різні. Когось цікавлять історія й археологія, когось — інженерія, фізика чи досягнення математики, а хтось узагалі не має особливого інтересу до науки. Я розумію, що достукатися до всіх не вдасться. Але це не звільняє нас від відповідальності перед аудиторією.

На мою думку, нам не потрібно підлаштовуватися під якийсь уявний, занижений рівень аудиторії. Не варто виходити з того, що людям нецікаві складні теми або що вони не здатні їх зрозуміти. Ми маємо продовжувати робити свою справу, чітко представляти наукову позицію й шукати способи говорити про науку так, щоб люди побачили, наскільки вона захоплива, а часом навіть поетична.

                   Наше завдання — знайти правильні слова й пояснити складне так, щоб воно стало зрозумілим і п’ятикласнику,  і дорослій людині,
яка має вже якісь усталені погляди.

Я багато разів переглядав зустріч двох популяризаторів науки — Ніла Деграсса Тайсона та Річарда Докінза, зокрема випуск «Поезія науки». Я поділяю думку, що нам потрібно якомога більше розповідати про нові наукові відкриття й результати досліджень, але подавати їх так, щоб вони знаходили відгук у людей.

Для цього варто використовувати всі можливі способи комунікації. Кожен із них може «вистрілити» в потрібний момент і зацікавити когось наукою. Соціальні мережі, лекції, зустрічі, книжки — не потрібно обмежуватися чимось одним. Особливо книга. Вона для мене — це джерело натхнення, знань і, я б навіть сказав, безмежної любові.

Найголовніше — не боятися складності. Часто ми стикаємося з чимось незрозумілим, опускаємо руки й вирішуємо: нехай хтось інший у цьому розбирається. Але я вважаю, що потрібно зберігати дитячу допитливість. Дитині цікаво все, і вона не боїться ставити запитання.

Я часто кажу собі: «Окей, це щось незрозуміле. Але я розберуся. Спробую зрозуміти, знайду потрібні джерела, які допоможуть мені осягнути тему, а потім пояснити її іншим».

Звісно, немає сенсу публікувати в соціальних мережах, наприклад, дані якоїсь наукової статті й очікувати, що їх читатимуть так само, як у фаховому журналі. Для цього є відповідні майданчики, багато з яких у відкритому доступі. Наше завдання — знайти правильні слова й пояснити складне так, щоб воно стало зрозумілим і п’ятикласнику,  і дорослій людині, яка має вже якісь усталені погляди. За привабливої обгортки вдасться достукатися так, щоб людина принаймні замислилася: «Ага, є ще й така інформація. Добре, я її знатиму».

Я взагалі вважаю, що наука формує особливий спосіб мислення, який може зробити людей добрішими, спокійнішими й більш відкритими до інших, адже допомагає позбуватися упереджень, критично оцінювати власні переконання та раціональніше дивитися на світ. Коли розумієш, як працює наука, що таке наукова методологія і чому важливо шукати пояснення, засновані на доказах, починаєш інакше сприймати повсякденні події. Ти вже не думаєш, що тебе хтось прокляв або що чорний кіт перебіг дорогу й тепер усе піде шкереберть. Ти розумієш, що іноді просто бувають погані дні, за ними обов’язково прийдуть хороші. Це просто життя.

Текст: Юлія Заєць

Фото: Вікторія Сідорова, Олександр Науменко, Олег Мітюхін