Олександр Кучерук — відомий український історик, завідувач сектору «Музей Української Революції 1917-1921» Національного музею історії України, чий професійний фокус зосереджений на періоді Української революції. Як багаторічний очільник Бібліотеки імені Ольжича та автор численних історичних досліджень, він став першим гостем нашої нової рубрики «Книжковий клуб». Пропонуємо вам зануритися у світ його інтелектуальних пошуків, ставлення до художньої літератури, боротьби з радянською цензурою та унікальних читацьких звичок.

Дитинство та молодість: доба обмеження та заборон

Читацький шлях історика починався з підрахунку моряків на світлині крейсера часів Російсько-японської війни, таємного читання забороненого бабусею Мопассана, знахідки нот національного гімну на горищі, а в шкільні роки — зі стратегії читати найтонші книги, аби швидше їх опанувати.

«У нас удома було багато різних книжок. Пригадую дореволюційні часописи про Російсько-японську війну: на весь розворот — величезна фотографія крейсера, і я сидів і вчився рахувати старшин і матросів.
Моє читання контролювала бабуня. Коли мені до рук потрапив Гі де Мопассан, виявилося, що за її уявленнями це зовсім не відповідало моєму віку — і читати його мені заборонили. А якось у скрині на горищі я знайшов ноти "Ще не вмерла Україна". Якби це тоді виявили, могли б і посадити, адже це вважалося "антирадянською, контрреволюційною літературою".
У школі я вирішив обирати найтонші книжечки: по-перше, їх можна швидше прочитати, а по-друге — якщо вже була потреба видати таку маленьку книжку, значить, там точно є щось важливе. Згодом розпочався етап історичної бібліотеки: спочатку період накопичення фактів, а згодом — аналізу та синтезу».

Історик згадує, що у  радянські часи праці Михайла Грушевського перебували під суворим контролем спецслужб, а читацькі запити на його твори використовувалися для виявлення «неблагонадійних».

«Якось у бібліотечному каталозі я натрапив на картку праці Михайла Грушевського "Хто такі українці і чого вони хочуть?". Виписав десять потрібних книжок і серед них заховав вимогу на цю працю.
Як з’ясувалося пізніше, така картка слугувала своєрідним лакмусовим папірцем. При кожній установі був куратор із КДБ, який регулярно перевіряв списки замовлень читачів. Усі, хто запитував подібні праці Грушевського, автоматично потрапляли під пильний контроль спецслужб».

Інновації та ідеологічні виклики 90-х: історія однієї бібліотеки та одного підручника

Олексадр Кучерук є багаторічним очільником Бібліотеки Ольжича. Історія її створення розпочалася в перші роки незалежності з подарунків від відвідувачів останньому президенту УНР в екзилі Миколі Плавюку та новаторського рішення повністю відмовитися від паперових карток.

«Бібліотека імені Ольжича починалася у 1993–1994 роках. Тоді в Україну приїхав останній президент УНР в екзилі Микола Плавюк. Відвідувачі часто дарували йому книги. Якось я зайшов до нього і сказав: "Пане Миколо, зібралося стільки книжок, треба з цим щось робити". Він відповів: "Забирайте їх і організовуйте бібліотеку".
Завдяки авторитету Миколи Плавюка українці з-за кордону почали масово передавати літературу. Так вдалося зібрати діаспорні видання та праці 1920–1930-х років, які в підрадянській Україні просто не могли зберегтися. І тоді ж, у 1994 році, ми ухвалили принципове рішення: жодних паперових карток — каталог має бути винятково електронним. Це була перша подібна бібліотека в країні».

У 1994 році бібліотеку імені Ольжича створювали з революційним на той час принципом — повною відмовою від традиційних паперових карток на користь комп'ютерного каталогу, який довелося освоювати методом спроб і помилок. 

«Нам привезли перший комп'ютер, поставили, сказали: "Працюйте". Уявляєте? В 1994-му році там бу Windows 3.1, все по-англійськи, ні слова не зрозуміло, методом тика. Ну, освоїли, освоїли.»

Створення у 1993–1994 роках шкільного підручника нової доби супроводжувалося ідеологічними дискусіями з редакторами за право висвітлювати правду про Голодомор, бій під Крутами та ОУН-УПА, хоча матеріальна винагорода автора виявилася скромною.

«У 1993–1994 роках я став автором одного з перших підручників з історії в незалежній Україні, написаного вже з абсолютно нових позицій. Доводилося буквально боротися: замість терміна "Велика Вітчизняна" я вжив "радянсько-німецька війна в межах Другої світової", що викликало хвилю обурення редакторів старого гарту: "Как это может быть?".
Були суперечки про Крути, ми вперше ввели теми Організації українських націоналістів, Повстанської армії, відкрито написали про Голодомор. Підручник витримав три наклади загальним обсягом близько 1,5 мільйона примірників. Щоправда, за гонорар від першого видання я зміг купити лише одну пару черевиків — на другу вже не вистачило».

Що і як читає Олександр Кучерук?

Олександр Кучерук не виділяє одного універсального автора на все життя, проте згадує юнацькі захоплення світовими класиками та дружбу з письменником Валерієм Шевчуком.

«Абсолютної переваги комусь одному я не віддаю. В юності були автори, яких вважав справжньою вершиною: Томас Манн, Хорхе Луїс Борхес, Джеймс Джойс — класика світової літератури, якою ми захоплювалися.
Також я був добре знайомий із Валерієм Шевчуком. Власне, саме він свого часу надихнув мене і дав рекомендацію до серйозної роботи».

Дослідник застерігає від вивчення історії за художніми творами, адже література передає суб'єктивні враження, а не документальні факти.

«Ми не можемо вчити історію за романами, хоча отримувати задоволення від їхнього читання необхідно. У нас часто плутають історію та белетристику. Наприклад, багато неточностей особистісного характеру є у творі Дмитра Донцова "Рік 1918. Київ", який він назвав щоденником. Посилатися на нього як на історичне джерело слід із великою обережністю: Донцов пише, що очолював Українське телеграфне агентство, хоча документи свідчать, що цією інституцією керували інші люди.
Те саме стосується Булгакова чи "Бабиного Яру" Анатолія Кузнєцова: це художні твори. Їх можна читати, але вірити їм як документам не варто».

Написання книг для історика — це тривалий і глибоко внутрішній процес осмислення, який не піддається штучному примусу чи праці суто на замовлення.

«Так не буває, що сів собі на пеньку й думаєш: "Про що б мені написати?". Теми постійно крутяться в голові. Це стан, який неможливо вимкнути кнопкою…Нещодавно я передав до видавництва книгу з історії Лук’янівської в'язниці. Вперше я задумався про неї років двадцять тому, коли натрапив у дореволюційному виданні на спогади в'язнів. Усі ці двадцять років думка визрівала, поки нарешті не склалася в текст. Це малоконтрольований процес, але коли виникає внутрішня потреба освоїти й підсумувати певну добу — тоді все вдається. Щоб писати якісні речі на замовлення, треба бути генієм, а справді цікаві праці зазвичай народжуються без примусу».

Ідеальну атмосферу для читання дослідник описує так:

«Для читання дуже важлива певна тиша, зосередженість і, звісно, зацікавленість предметом. Я за те, щоб читати те, що тобі справді цікаво, а не те, що ти змушений читати».

На дозвіллі історик віддає перевагу науковій та мемуарній літературі і вважає процес власного письма логічним підсумком прочитаного.

«Знаєте, як у тому радянському анекдоті, коли на запитання "Що ви прочитали останнім часом?" відповідають: "Чукча — не читач, чукча — письменник". Якщо в людини є змога щось написати, то це завжди підсумок твоїх думок, переживань і рефлексій. Це не менш важливо, ніж читати чужі думки».

Ми не могли не запитати у пана Олекандра, що він би порадив прочитати ро Українську революцію 1917–1921 років. Найкращим способом відчути пульс тієї епохи історик вважає мемуари безпосередніх учасників подій та джерельні праці.

«Оскільки моя сфера зацікавлень — історія початку XX століття, доба УНР та Української Держави, я б радив звернутися до спогадів Дмитра Дорошенка та Євгена Чикаленка. Останні взагалі є одними з найбільш об’єктивних джерел тієї доби.
Неможливо оминути й щоденники Володимира Винниченка — вони надзвичайно насичені фактажем, емоціями та авторським ставленням. Такі джерела дозволяють відчути дух періоду й усвідомити, що ми не перші на шляху нашого державотворення. Я й сам постійно звіряю події доби Гетьманату через спогади Скоропадського та Чикаленка — зараз ці книги постійно лежать на моєму робочому столі».

Дослідник радить читачам свої авторські видання, присвячені Симону Петлюрі, Володимиру Винниченку та розкриттю обставин загибелі Євгена Коновальця за першоджерелами нідерландської поліції.

«Популярністю користується книга про Володимира Винниченка "Володимир Винниченко: з бромом і без...". Також я підготував видання "Володимирська. Вулиця в огні й бурі революції" та "30 адрес Симона Петлюри в Києві".
А коли видавництво "Віхола" запропонувало написати про Євгена Коновальця, нам пощастило розшукати оригінальний текст кримінальної справи щодо його вбивства з архівів поліції Роттердама. Професор Драгополе люб'язно й безкоштовно переклав документи з нідерландської. Тож перша половина книги — це дослідження життя Провідника, а друга — вперше опубліковані архівні документи, листування та матеріали розслідування».

«Міцна цеглина в українському мурі»

Нашу розмову пан Олександр підсумував, що українське супільство, наука та література остаточно позбуваються колоніальних наративів на користь українського погляду на власне минуле.

«Історична наука зараз переживає тектонічний злам. Відходить покоління дослідників, вихованих у радянській системі, чиї підходи вже не змінити. Нове осмислення минулого — це остаточний розрив із радянсько-російською оптикою.
Центром уваги стає український контекст. Нам більше не потрібно озиратися на чужі наративи й шукати схвалення. Дуже важливо, щоб зникли колоніальні паралелі, а основними орієнтирами для нас стали праці Ярослава Грицака чи Наталі Яковенко, а не радянських академіків на кшталт Рибакова чи Мавродіна…Потрібно діяти. Важливо, щоб після кожного з нас залишилася бодай одна міцна цеглина в загальному українському мурі. Треба просто чесно обробляти власну ниву, працювати на результат і бачити плоди своєї праці».