На тлі повномасштабного російського вторгнення важливість дискусії про деколонізацію та її форми стала очевидною. Виставка «Спадщина. Miras. The Heritage», яка відкрилася в Скарбниці Національного музею історії України восени 2022 року, є спробою розповісти про культуру кримських татар від першої особи. Зокрема, цей проєкт підважує стереотипи про корінний народ України, сформовані під впливом імперської історіографії й орієнтальних образів ще з 18–19 століть. Виставка втілюється спільно з кримськотатарською громадською організацією «Алєм» та її головою Есмою Аджієвою.

Співкуратор виставки, провідний науковий співробітник Скарбниці Національного музею історії України Олексій Савченко міркує про особливості роботи зі спадщиною корінних народів у музеї. Також він ділиться баченням процесу «деколонізації», який не обмежується лише заміною етикеток, а й змушує переосмислювати природу знань, створених про корінні народи в процесі колонізації.

Олексій Савченко. Фото Вікторії Сідорової, Національний музей історії України

«Деколонізація – це не “викреслення” епохи, а зняття з п’єдесталу системи знань, яку створив про підкорені народи колонізатор»

Як Ви формулюєте для себе поняття деколонізації? Якщо колоніалізм буває різних типів, то, мабуть, і деколонізація може бути різною?

У цьому контексті я люблю приклад історика Марка Блока, який порівнював науку історію з верблюдом: людині, яка ніколи не бачила цю тварину, простіше її описати, ніж дати визначення. З колоніалізмом і деколонізацією та сама історія – простіше перерахувати чи описати їхні риси, ніж дати визначення явищу.

Колоніалізм, великою мірою, – це освоєння чужого. Деколонізація, зі свого боку, охоплює дві площини, фізичну й нематеріальну. Фізична деколонізація передбачає боротьбу за незалежність та її відстоювання, зміну того, що вже існує: політичної системи чи форми панування, власності на землю, деконструкцію колоніальної економіки тощо. Нематеріальна складова деколонізації – це зміна концепції знань про підкорену землю та її людей; концепції, яку поколіннями створював завойовник для обґрунтування свого права на панування. У цьому контексті політично ангажоване знання також було і є інструментом здійснення влади, зокрема колоніальної.

О, це те, про що писав Мішель Фуко...

Так, це думки про суб’єктивну природу знань, які він сформулював у «Археології знання», «Наглядати й карати» й інших працях. Якщо дуже узагальнити, то знання про світ невіддільні від людського мислення. Отже, знання, створені в колоніальну добу, також несуть у собі відбиток цінностей і уявлень тих, хто їх створював. Сучасне відтворення цих знань без попереднього осмислення закріплює образи, в яких була зокрема й політична мета. А можливість створювати знання про когось, і тим паче закріплювати та ретранслювати ці знання на широкий загал – теж є формою влади, засобом панування.

На основі таких міркувань американський інтелектуал палестинського походження Едвард Саїд розробив концепцію орієнталізму як системи знань, стереотипів і образів, що їх створив умовний «Захід» про умовний «Схід» з метою панування. Відповідно до неї, колонізований простір часто репрезентували не через реальних людей, а за допомогою художніх типажів, зручних образів, як-от: «загадкові інші», «примітивні варвари», «наївні діти лісу» тощо. Кожен із цих типажів має свій набір рис, якими наділяли (й часто досі наділяють) спільноти в різних куточках світу. Здебільшого це стосується Азії, Африки, Латинської Америки, але й інших регіонів також. Зокрема у Східній Європі, про що вже є окремі дослідження Ларі Вульфа, Еви Томпсон, Мирослава Шкандрія та інших. Ці типажі закріплювалися через літературу, науку, мистецтво, і вони здатні самовідтворюватися, навіть коли закінчується формальне колоніальне панування однієї країни над іншою. Наприклад, «зручні» стереотипи про українців, кримських татар чи інші спільноти, що їх у минулому створили росіяни, нині продовжують жити завдяки сучасній пропаганді, популярності радянських фільмів чи російської класичної літератури.

У книжці «Трубадури імперії» Ева Томпсон розповідає про те, як російські класики допомагали стверджувати колоніальну політику російської імперії. Ця праця стала популярною серед українських читачів. Фото: ridmi.com.ua

Деколонізація – це не «викреслення» епохи, а зняття з п’єдесталу системи знань, яку створив про підкорені народи колонізатор. Загалом такий процес можна називати по-різному, але спільне в цьому те, що він передбачає зміну концепції сприйняття минулого. Для прикладу, історик Якоб Корнеліус ван Леур написав знакову працю про Південну Азію з погляду корінних народів. Мені особливо запам’ятався його вислів про те, що не можна вивчати історію країни, регіону чи народу «...з палуби корабля, висоти військового форту чи торгового дому». Це актуально й для будь-якої постколоніальної оптики. Ми не можемо продовжувати говорити про наше спільне минуле лише з позиції метрополії. Історія народу починається не з того моменту, коли його завоювала колоніальна імперія. Думаю, це актуально й для висвітлення історії окремих регіонів України – зокрема близького для мене півдня, сходу, Слобожанщини, «історичний відлік» яких довгий час починали лише з приходу туди російської імперії.

«Деколоніальні ідеї нерідко стають інструментом ведення колоніальних війн»

Для широкого загалу колоніалізм часто асоціюється лише із «заморськими» завоюваннями. У світі, зокрема в країнах так званого Глобального Півдня, досі не всі розуміють колоніальний характер російської війни проти України. Як це пояснити?

Колоніалізм – надзвичайно строкате явище, і навіть у межах однієї імперії воно може набувати індивідуальних рис. Приміром, у випадку з російською імперією – Кавказ, Сибір, Далекий Схід та Україна мали різний досвід взаємин з метрополією. І навіть у межах сучасної України (Лівобережжя, південь, захід, Слобожанщина) російський колоніалізм історично мав певні відмінності у підходах чи практиках, які залежали від наших місцевих інституцій, культури, географії, господарства, релігії чи інших локальних особливостей.

Колоніалізм існує незалежно від політичного устрою метрополії: чи це формальна імперія з монархом, чи радянська влада, яка декларувала свою деколоніальну природу, але водночас використовувала різні засоби для здійснення колоніальної політики: як на теренах радянського союзу (у так званих національних республіках), так і в Афро-Азійському регіоні. Багатьом країнам світу, особливо Глобального Півдня, важко зрозуміти особливість Східної Європи. Бо, наприклад, підкорені регіони тут мали спільний сухопутний кордон з метрополією. Російська імперія могла просто оголосити щось українське «російським», наприклад, сказати, що Київ і Крим – це росія, і закріплювати таке уявлення.

Зміна права власності на землю – це теж частина процесу колонізації. Наприклад, заможним російським дворянам надавали землі в колоніях або закликали чиновників переселятися туди. Також російська влада використовувала українців як інструмент колонізації, переселяючи їх у свої віддалені регіони. Водночас це формувало хибне уявлення щодо тотожності «українців» і «росіян» в очах корінного населення Сибіру, Центральної Азії, Кавказу, Криму чи інших регіонів.

Радянська листівка 1951 року, що закликала колгоспників з «чорноземних районів» СРСР колонізувати Крим після депортації його корінних жителів

З такою оптикою навіть процеси, як-от форсована індустріалізація чи колективізація, можна сприймати як форму колоніалізму, адже вони передбачали зміну етнічної картини певного регіону, трансформацію ландшафтів, ліквідацію традиційних форм господарства, права власності на землю тощо. Прикладом цього є руйнування традиційних ремесел у Криму на початку 20 століття, коли місцевих ремісників примусово інтегрували у форми ведення радянської економіки. Людину позбавляли можливості вижити за межами радянської системи, що часто мало трагічні наслідки – як-от голод, зубожіння, розмивання ідентичності через зміну роду діяльності й міграцію тощо.

Радянський союз і сам вів «заморські війни» силами українців чи інших підкорених народів, обґрунтовуючи це «інтернаціональною допомогою» чи антиколоніальною боротьбою із «Заходом». За допомогою радянських сил міняли політичні устрої в країнах Глобального Півдня, куди надсилали радянський «мовний» десант, військових, чиновників, інструкторів та інші кадри, завданням яких було формувати на місці лояльний прошарок місцевої політичної чи інтелектуальної еліти.

Із цієї теми невдовзі вийде друком стаття у співавторстві з моїм колегою та другом, доктором історичних наук Олександром Ковальковим. Щоб не переказувати її зміст, просто зазначу, що така форма радянської політики в країнах Глобального Півдня була й формою колоніальної війни, боротьби із «Заходом» за сфери впливу, яка відбувалася під деколоніальними гаслами. Так деколоніалізм перетворювався на інструмент колоніалізму, через що деколоніальна теорія до останнього часу не розглядала радянський союз як продовження колоніальної імперії, але під іншими ідеологічними гаслами.

Наслідки цього ми бачимо й нині, адже деякі країни відчувають сентимент до росії як правонаступниці радянського союзу, що нібито захищав поневолені народи.

Розмивання чіткої межі між «російським» і «неросійським» також є формою освоєння чужого. Ева Томпсон писала про підхід, в якому підкорені території зі своєю самобутньою культурою, політичним досвідом й історією боротьби проти метрополії перетворюються завдяки літературним і художнім прийомам російської літератури на «порожню сцену», де «головним героєм» стає представник титульної імперської нації. У такій «п’єсі» досвід корінних народів залишається лише тлом, своєрідними декораціями. Це дуже помітно в різноманітних творах мистецтва, де є багато ландшафтів того самого Криму, його пейзажів і видів, але корінні народи зображені лише як своєрідне «етнографічне тло» або вже згаданий типаж.

«Куреш у Алушті». Фрідріх Гросс. Літографія з альбому «Крим». Літографічна майстерня Александра Бруна. Одеса, 1857 рік. Національний музей історії України

У контексті колоніальних образів Криму – ностальгійних, орієнтальних, туристичних – мені чомусь дуже відгукується французьке слово «ностальгерія» («la nostаlgérie»). Це неологізм, що набув популярності у французькій культурі на хвилі боротьби за незалежність Алжиру. Він виник завдяки поєднанню слів «ностальгія» та «Алжир». Ностальгерією позначають невимовну сентиментальну тугу за втраченою колонією, яка тісно інтегрована у французьку колоніальну систему, і в процесі деколонізації перетворилася на «ближнє закордоння». В Алжирі проживало понад півтора мільйона французів, діяли філії французьких банків і торгових компаній, чиновники мали дачі тощо. Тобто, це була дуже інтегрована, близька для Франції колонія, але з тропічним кліматом і пальмами. Фактично, як Крим для російської імперії та радянського союзу, де чиновників і військових за особливі заслуги перед владою нагороджували землею та посадами на такому «елітному курорті». І цей курорт мав, окрім стратегічного, ще й ідеологічне значення. У такій романтичній формулі, як ностальгерія, не існує корінних народів, релігійних, соціальних чи побутових конфліктів, пов’язаних з колонізацією і депортацією. Люди мали винятково позитивний образ Криму, «дружби народів», але за межами їхньої свідомості цього радісного світу ніколи не було. А корінні народи Криму мали іншу оптику, бо після 1944 року їх депортували з власної батьківщини.

На виставку «Miras» у Скарбниці приходять багато відвідувачів різного віку, професій та інтересів. Деякі люди старшого покоління чують історії про Крим і кримських татар, потім згадують: так, справді, у Криму було чудово, ось таку-то страву ми куштували десь у дитячому таборі чи на курорті, у 1970–1980-х роках бачили Бахчисарай, Алушту чи інші місця. Але ж де в цей час були корінні жителі, чиї предки творили цю культуру, архітектуру, мистецтво? Навіть те, що людина починає ставити собі ці запитання, уже є великим зрушенням. І це теж про деколонізацію.

«Дослідники мають формулювати універсальні категорії, які пояснювали б певні процеси»

Нині говорити про деколонізацію – це здебільшого тренд. А в чому слабкі сторони нинішньої дискусії про це?

Як ми вже згадували, деколонізація не має однієї універсальної формули. Ми не можемо взяти досвід умовного британського чи канадського музею та скопіювати його в Україні для роботи з корінними народами. «Західні» музеї переважно зосереджені на болючих для себе питаннях реституції (повернення артефактів. – Ред) чи моральних аспектів комплектування колекцій. Часто дискусії в таких музеях відбуваються з політичних міркувань. І, наприклад, повернення з Франції маленької колекції з 26 мистецьких предметів подається як величезне досягнення, як це показано у стрічці «Дагомея». Хоча насправді це лише невелика частинка тієї «бенінської» колекції артефактів, вивезеної із західноафриканського королівства.

Кадр із фільму «Дагомея», який розповідає про повернення додому, в сучасний Бенін, творів мистецтва, викрадених французькими колоніальними військами 1892 року. Режисерка Маті Діоп

Деколонізація – це не лише науковий вимір: набір джерел, історичних фактів, деталей про події. Те, що в Україні вже представлені колоніальний і постколоніальний дискурси, – безперечно добре. Адже в нас деколоніальна оптика базується на власному досвіді, який об’єднує українців з іншими спільнотами, зокрема кримськими татарами. Розуміння спільного пережитого минулого, а також емпатія є сильним об’єднавчим фактором, який змінює ставлення до спільного минулого. Відвідувачі музею нерідко сприймають долю кримських татар і спадщини цього народу дуже особисто. Вони рефлексують цю інформацію через долю власних родин, сімейних артефактів чи «спадщини» загалом. Хтось згадує репресованих чи депортованих рідних, а хтось – втрачені через сучасну війну родинні фотографії, цінності, близьких, дім, в якому виріс. Усе це створює своєрідну спільну «точку дотику», відчуття особистої причетності й емпатію. Це значно дієвіше, ніж політичні лозунги.

Олексій Савченко проводить екскурсію виставкою «Спадщина. Miras. The Heritage». Фото Вікторії Сідорової, Національний музей історії України

«Загальне уявлення про кримських татар змінюється дуже повільно: для багатьох цей корінний народ досі є “художнім образом” з підручників історії – “вершником на коні” чи “колоритним сусідом”. Але зміни на краще відбуваються, і вони незворотні...»

Як російська історіографія вплинула на уявлення українців про кримських татар?

Тривалий час українці послуговувалися чужим для себе поглядом на історію півдня України. А саме – типажами, створеними російськими дослідниками в межах власних ідейних концепцій, або ж українськими – на службі російських інтересів. Це вплинуло й на українські музейні експозиції, де кримські татари та інші корінні народи зазвичай були «сторонніми акторами», а не постійними учасниками української історії. Та сама ситуація закріпилась і в шкільних підручниках чи посібниках, які, на жаль, досі не дають широкому загалу зрозумілої відповіді на питання, чому кримські татари – корінний народ, і чим відрізняються корінні народи та національні меншини.

Наприклад, раніше кримських татар оцінювали винятково негативно, як «непримиренного ворога» чи «випадкового / вимушеного союзника». Потім ця оцінка наблизилася до позитивнішої, але здебільшого кримські татари й досі залишаються «типажем». Якщо дуже узагальнити, то в основі наративу залишається та сама схема: історичні сюжети про «монголо-татар» і «набіги» розширили епізодами про союзні відносини кримських татар і козаків у 17 столітті, першою анексією Криму 1783 року та депортацією 1944 року. Але в цій схемі критично бракує відомостей про засадничі речі: уявлення про політичні структури, владу, грошову систему, економіку Кримського ханату, інтелектуальну, освітню та релігійну традицію, глибоке розуміння культури, процесу формування національної ідентичності кримських татар тощо. Без цих тем неможливо повноцінно окреслити історію цілого народу, для якого не існує іншої історичної батьківщини за межами півдня сучасної України.

Срібна курильниця 19 століття. Крим, Національний музей історії України. Кришка курильниці має вигляд купола мечеті з мінаретами, вершини яких увінчані зіркою та півмісяцями. Цей артефакт унаочнює багатий світ мусульманської культури українських земель із її глибокими традиціями та символізмом

«Для корінних народів боротьба за “спадщину” й ідентичність є способом протидіяти сучасній асиміляції, зокрема на окупованих територіях»

Як етично говорити про певну спільноту, до якої ви не належите?

Важливо не перетворити представників корінного народу на ширму чи банер, навколо якого лунають певні гасла. Насамперед потрібен діалог. Речі, які стосуються культури й спадщини корінних народів, варто обговорювати в контексті й показувати культуру цих народів зсередини, а не ззовні.

Важливим напрямком є використання мови корінних народів. Зокрема, це стосується оригінальної термінології та фонетики. Наприклад, кримськотатарська мова не має родів, слова й речення в ній будуються за іншим принципом. А в процесі слов’янізації кримськотатарських слів вони втрачають первісне значення.

У проєкті «Спадщина. Miras. The Heritage» ми говоримо спільно з кримськотатарською громадською організацією «Алєм». У виставки два куратори: Есма Аджієва від спільноти кримських татар та я від команди музею. У нас може бути різна оптика щодо певних питань, але ми вибудовуємо діалог.

Есма Аджієва проводить майстер-клас із приготування кримськотатарської кави. Фото Вікторії Сідорової, Національний музей історії України

Для носіїв культури кожна річ у музеї є не просто предметом, а частиною ширшого контексту: соціального, культурного, сакрального, повсякденного. Для прикладу, коли виставку «Miras» відвідують кримськотатарські родини, вони дивляться на жіночі пояси «кушак» не лише як на коштовний виріб із золота чи срібла, а й асоціюють його з весіллям. Згадують власні сімейні артефакти, історії про подібні речі, пов’язані із щасливими моментами, як-от свято, весілля, зустрічі з рідними, або ж тяжкими – депортацією, боротьбою за повернення додому, втратою родинних «артефактів», фотографій чи архівів.

Розуміння цього контексту формує інше сприйняття спадщини корінних народів, для яких боротьба за «спадщину» й ідентичність є способом протидіяти сучасній асиміляції, зокрема на окупованих територіях. Тобто це історія не про давні часи.

Кушак – жіночий пояс. Кінець 19 – початок 20 століття. Крим. Національний музей історії України

Такий досвід є новим для багатьох провідних музеїв світу. Ба більше, досвід, який ми здобуваємо й осмислюємо нині, майже не зрозумілий багатьом нашим колегам в Європі чи Америці. Адже для них «наука поза політикою», а деколонізація – це просто науково-філософська концепція, у якій ідеться про минуле, а не про сьогодення. Але для нас деколонізація ініційована історичною необхідністю виживання. Це не примха чи тренд. Це необхідно зробити зараз, бо для наступних поколінь може бути запізно.

Поговорімо детальніше про те, що деколонізація стосується різних людей, деякі з яких навіть не замислюються про це. Як це працює?

Свого часу на мене справила велике враження концепція музею як «контактної зони» американського антрополога Джеймса Кліффорда. Відвідуючи один з північноамериканських музеїв, він натрапив на експозицію, присвячену місцевим корінним народам. Тоді ж цю експозицію відвідували представники цих спільнот. Співробітники музею очікували, що під час візиту ці люди уточнюватимуть атрибуцію: матеріал, техніку, датування, регіон, роль в обрядах тощо. Але в носіїв культури та їхніх нащадків був геть інший погляд на ці предмети: вони володіли сучасним контекстом й обговорювали нагальні проблеми, які стосувалися їхньої культури, мови, спадщини, ідентичності, традиційних видів занять, способу життя, майбутнього. І саме означені музейні колекції стали стартом для багатьох їхніх думок та обговорень.

Ці спостереження мотивували Джеймса Кліффорда написати дослідження, в якому він використав уже відомий на той час термін «контактної зони» як простору для деколонізації. Середовища, в якому поєднуються наука, культура, громадське й політичне життя. У такому просторі «минуле» зустрічається з «теперішнім». І все це стає частиною музейного простору, формуючи новий досвід взаємодії між людьми цілковито різних професійних сфер. Завдяки такій можливості музей може створювати осередок для випрацювання та обговорення нових ідей. Це дозволяє розглядати спадщину як частину живої культури, а не як щось із давнини. Руйнує усталений образ колонізованих народів як таких, що застигли в часах етнографічних експедицій 19 століття.

«Українська історія стає дедалі видимішою, але тренди проходять»

Чи можна казати, що певна країна з колоніальним досвідом певної миті припиняє бути постколоніальною?

Думаю, ні, як і ми не можемо припинити бути постдітьми й постпідлітками. Важливо розуміти, що колоніальний досвід не є вадою. На початку 20 століття існувало уявлення про «колонію» як щось «відстале», племінне, екзотичне, напівварварське. І якщо вас, приміром, наділили статусом «колонії», отже, ви перебуваєте на нижчому соціальному, культурному чи цивілізаційному щаблі. Проте нерідко у статусі «підкорених» імперіями опинялися країни, народи, спільноти з давніми політичними й інтелектуальними традиціями, розвинутими суспільними інститутами тощо. І на цих, так би мовити, місцевих здобутках імперії часто будували власне процвітання та благополуччя. Та сама російська імперія захоплювала країни з давньою історією, багатою спадщиною, розвиненою політичною традицією: Вірменію, Грузію, Гетьманщину, Річ Посполиту, Кримський ханат тощо. Постколоніальний досвід можна застосувати до більшості сучасних країн не лише Глобального Півдня, а й Північної Америки та Європи. І постколоніальний досвід – це те, із чим нам доведеться жити і що нам треба осмислювати. Але це робить нас великою мірою унікальними. Сподіваюся, завдяки цьому ми уникнемо багатьох помилок у майбутньому.

На цих двох фото – Сайде Халілєва (1917–2011). Знімок нагорі зроблено в Алушті 1935 року. На цій світлині на головному уборі – фесі ще є монетки. Фото внизу зроблено 1937 року. На фесі вже немає монет, оскільки на той час їх виміняли у «Торгзіні». Магазини «Торгзін» (або «торгівля з іноземцями») існували в СРСР у 1930-х роках. Попри назву, більше ці магазини відомі як місця, де радянські громадяни вимінювали коштовні речі на необхідні або дефіцитні товари за значно завищеними цінами. Фото з архіву Едіє Мустафаєвої

Історик Марк фон Гаґен свого часу написав статтю з провокативною назвою: «Чи має Україна історію?». У ній він навів цікаве спостереження про те, що для багатьох «постімперій» українська історія, як і історія багатьох інших східноєвропейських народів та держав, здається «несправжньою». На думку цього історика, одна з причин такого погляду полягає в тому, що в часи становлення національних історіографій, а це 19 – початок 20 століття, Східна Європа була буфером між імперіями. Фактично між умовними Петербургом, Берліном й Віднем не було жодної незалежної держави. Тому для цих історіографій, які за традицією досі сприймаються як домінуючі, «серйозні», історія Східної Європи є своєрідним додатком до імперій Романових і Габсбургів. Той факт, що в багатьох авторитетних інституціях досі тривають наукові студії «пострадянських країн», є підтвердженням означеної тези. Лише замисліться: багатовікову історію понад десятка країн Балтії, Східної Європи, Кавказу, Казахстану й Центральної Азії об’єднують категорією «пострадянська». Хоча «радянська доба» пропорційно становить лише невеликий етап у минулому цих регіонів.

Нині історія України стає дедалі видимішою, але тренди проходять. Нам треба створювати якісний науковий і культурний продукт, який би вписував нас у світову історію. Добре, коли ми намагаємося переосмислити щось емоційно. Але ще краще, коли умовний житель Великої Британії, Гвінеї-Бісау, Індонезії чи Японії може піти в бібліотеку й узяти якісну українську книжку – збірник джерел, каталог, монографію, – щоб працювати з вивіреною інформацією про нас від нас самих.

Сходознавство й кримознавство для імперій завжди мало прикладний характер: допомагало в місіонерстві, обслуговуванні війська чи політиків, як-от це робили різні природничі й географічні товариства. Ми маємо підходити до цього з іншого боку. Ми нарешті можемо говорити й писати про себе самі, і це треба використовувати. Прикладний характер гуманітаристики залишається, але нині варто створювати якісний деколоніальний продукт. Якщо ти не хочеш бути об’єктом, про який пишуть у контексті становлення великої династії, – пиши свою історію. І твори свою історію.

Спілкувалася Марія Прокопенко

Колаж на заставці Катерини Бруєвич, використано зображення літографії «Алупка» з альбому «Крим» Фрідріха Гросса (літографічна майстерня Александра Бруна. Одеса, 1857 рік. Національний музей історії України)

Редакторка – Оксана Ковальова