Поет, прозаїк, публіцист, перекладач, літературний критик, дисидент, правозахисник, член Української Гельсінської групи, борець за незалежність України народився 1938 року в селі Рахнівці на Вінниччині. Василь був найменшою, четвертою дитиною в сім’ї. Щоб уникнути примусової колективізації, родина Стусів у середині 1938 року почала переїзд до міста Сталіно (нині – Донецьк). З дітей першими переселилися туди старші, Іван і Палажка. Перед великодніми святами 1941 року Семен Стус забрав із Рахнівки до нового дому молодших дітей – Марію і Василя. 

1944 року, в неповні шість років, Василь пішов до школи. Був дуже здібним, рано навчився читати. Голодного 1946 року хлопцю довелося пасти сусідську корову за молоко та харчі. Виснажену від недоїдання сестру Марусю відправили до бабусі в Рахнівку. Василя залишили в Сталіно. У книзі Дмитра Стуса «Василь Стус: життя як творчість» опубліковані такі спогади поета: «Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3–4 клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися. Вже 4 клас скінчив на відмінно». 

1954 року Василь закінчив школу зі срібною медаллю. Хотів вступити на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, але через юний вік не пройшов за правилами прийому. Повернувся додому та вступив до Сталінського педагогічного інституту (нині – Донецький національний університет імені Василя Стуса) на історико-філологічний факультет. Закінчив його 1959 року з червоним дипломом. 

Три місяці вчителював у селі Таужному на Кіровоградщині. Вже 1959 року в «Літературній Україні» опублікували його перші вірші. Незабаром Василя призвали до Червоної армії. Він проходив службу на Уралі, яку завершив 1961 року. Потім працював вчителем української мови в середній школі № 23 міста Горлівки Донецької області. Був літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас». Вступив до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка Академії наук УРСР за спеціальністю «Теорія літератури», готував дисертацію. 

4 вересня 1965 року на презентації фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» Василь Стус разом з В’ячеславом Чорноволом та Іваном Дзюбою виступив із протестом проти арештів української інтелігенції. Після цього його відрахували з аспірантури. Того ж року видавництво відхилило пропозицію Василя Стуса опублікувати його першу збірку віршів «Круговерть». Друга збірка «Зимові дерева» існувала в самвидаві, а 1970 року її надрукувало видавництво бандерівської ОУН у Лондоні, причому поет не знав про це.

12 січня 1972 року вдома у Василя Стуса відбувся обшук, а вже наступного дня слідчий КДБ В. І. Логінов звітував: «Приймаючи до уваги, що під час обшуку у СТУСА В.С. були вилучені предмети та документи, які свідчать про те, що він систематично займався виготовленням і розповсюдженням документів, які порочать радянський державний і суспільний лад, постановив проти Стуса Василя Семеновича порушити кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ст. 187 КК УРСР» (з книги «Василь Стус: життя як творчість»). Арешт Василя Стуса відбувся в межах спецоперації КДБ «Блок» (так звана «арештована коляда»). Після дев’яти місяців слідства Василь Стус отримав вирок: п’ять років позбавлення волі і три роки заслання. Поет відбував покарання в Мордовії та Магаданській області. 

1979 року дисидент повернувся до Києва та приєднався до правозахисної організації Українська Гельсінська група. Вже 14 травня 1980 року Василя Стуса заарештували вдруге. Його визнали особливо небезпечним рецидивістом та засудили за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР щодо антирадянської агітації та пропаганди. Вирок: 10 років ув’язнення і п’ять років заслання. У суді адвокатом Василя Стуса призначили Віктора Медведчука, хоча дисидент відмовлявся від його «послуг», намагаючись захищатися самостійно. Суд проходив за зачиненими дверима. Віктор Медведчук порушив адвокатську етику і не скористався своїми важелями впливу, визнавши провину свого підзахисного за нього самого (про це свідчить правничий аналіз справи, проведений адвокатами Романом Титикалом і Іллею Костіним). 

Василь Стус помер у ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в таборі ВС-389/36 (село Кучино Пермської області). Не чекаючи рідних дисидента, які попередили, що їдуть, наглядачі табору поховали його на місцевому кладовищі. На могилі поета поставили дерев’яний стовпчик, до якого прикріпили металеву пластину з вишкрябаною цифрою «9» без імені та прізвища. 

19 листопада 1989 року прах дисидентів Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого перепоховали на Байковому кладовищі в Києві. Офіційне визнання Василь Стус отримав посмертно: 1991 року його проголосили лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка, а 2005 року – Героєм України.

У колекції Національного музею історії України (МІСТ) зберігається куртка, яка належала Василю Стусу та яку він подарував своєму другу, дисиденту Євгену Сверстюку. 1979 року Стус надіслав цю куртку з Колимського заслання у Бурятську АРСР, де відбував покарання Сверстюк. Цю річ можна побачити на виставці «Боротьба за незалежність. Творці. Епізоди», яка триває в музеї. Також у фондовій колекції МІСТ зберігається плакат «Василь Стус», виданий українським видавництвом «Смолоскип» (США, 1970-ті роки), рукописний текст вірша «Зимові дерева», переписаний зі збірки поета «Зимові дерева» (видана 1970 року), а також повідомлення про вручення Василю Стусу поштового відправлення з Канади, заповнене М. Мельником та підписане одержувачем (тобто, з автографом Василя Стуса) 9 січня 1979 року в селищі Імені Матросова Магаданської області.