Однією з найпрестижніших премій нашого часу є Нобелівська. 10 грудня, у день вручення цієї нагороди, згадаймо цікавий епізод співдії з бібліотекою Нобелівського комітету та її керівником Альфредом Єнсеном, також референтом слов’янських літератур при Шведській академії наук. Він неодноразово мав вирішальний голос під час визначення того, гідний той чи той письменник зі слов’янських країн згаданої премії.

Альфред Єнсен відчував особливий сентимент до України, досліджував, перекладав і популяризував твори наших письменників. Зокрема, його цікавила творчість Тараса Шевченка, він листувався з Іваном Франком і Михайлом Коцюбинським. 1921 року Альфред Єнсен разом з Михайлом Грушевським підготував шведською мовою збірник «Українці», також він був автором монографії «Мазепа». Шведського дослідника навіть обрали дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка у Львові (1911) і Українського наукового товариства в Києві (1917). Чому стільки уваги Альфредові Єнсену – стане зрозуміло з тексту.

***

Активний політичний діяч Олександр Скоропис-Йолтуховський 1908 року, під час столипінської реакції, був вимушений емігрувати, але не припинив своєї діяльності. З початку Першої світової війни він став провідним членом Союзу визволення України. СВУ розвивав кілька головних напрямків діяльності: видання книг іншими мовами для популяризації української справи у світі, а також допомога українцям – воякам російської армії, які опинилися в полоні в Німеччині та Австрії. Із цими завданнями Союз впорався доволі добре. Саме завдяки СВУ з українців – військовополонених російської армії у Німеччині сформували дві українські дивізії: Синьожупанну й Сірожупанну.

У квітні 1917 року, після переходу росії до республіканського устрою, українські громадські організації з таборів військовополонених доручили Олександру Скоропису-Йолтуховському «заступати перед тимчасовим російським правительством в нашім імені нашу волю» (ця та інші цитати – з листа-звернення Олександра Скорописа-Йолтуховського до Української Центральної Ради, датованого 18 серпня 1917 року, що зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади України). Для того йому видали спеціальний «мандат». Окрім того, діяч мав вручити Тимчасовому урядові вимоги українців-військовополонених щодо надання Україні автономії на основі Переяславського договору 1654 року, проведення земельної реформи на користь селян, прискорення завершення війни, а також – укладення мирного договору, щоб припинити народовбивство.

Олександр Скоропис-Йолтуховський пояснював, чому українці звертаються до російського уряду, а не Української Центральної Ради, тим, що тоді вони ще не знали про створення ЦР в Києві. Бо коли б знали, то «всі українські полонені пішли б тим самим шляхом, що і ціла Україна і з своїми бажаннями й домаганнями удалися б безпосередньо до Центральної Української Ради».

У червні Олександру Скоропису-Йолтуховському вдалося перебратися до Стокгольма, де він зустрівся з іншим провідником СВУ – Маркіяном Меленевським. Той представляв українських вояків з таборів Австрії й також намагався перебратися до Києва. Зі Стокгольма обоє планували дістатися в Україну через росію, але не отримали дозволу (візи) російського консульства. 

Далі Олександр Скоропис-Йолтуховський у своєму зверненні до Центральної Ради пише, що, не маючи змоги особисто виступити від імені тих, хто його послав, він пропонує, щоб Рада стала «речником» всіх полонених українських вояків в Німеччині і Австрії. Тим часом, щоб зберегти мандат і документи, які мав із собою, Олександр Скоропис-Йолтуховський з Маркіяном Меленевським передали їх на тимчасове зберігання «в Нобелівську бібліотеку Шведської академії наук у Стокгольмі». У акті зазначено, що мандати Олександра Скоропис-Йолтуховського й Маркіяна Меленевського, «петицію» полонених українців з таборів у Вецлярі, Зальцведелі, Раштатді (усі в Німеччині) та Фрайштадті (Австрія) прийняв директор бібліотеки Альфред Єнсен.

Закінчується означений акт передачі на зберігання українських документів так: «Нобелівська бібліотека збереже сі підписні листи до того часу, аж поки Українське правительство, або Український парламент не попросить передати сі листи якій набудь українській інституції».

Попередні пошуки досі не дали позивних наслідків, документи не віднайдено й не повернено в Україну. Але сподіваємося, що зрештою це станеться.

Редакторки – Оксана Ковальова, Марія Прокопенко