У свідоцтві про смерть журналіста, есеїста, перекладача, правозахисника й дисидента вказана дата: 7 жовтня 1984 року. Проте, найімовірніше, Валерія Марченка не стало ще 5 жовтня.

Його увʼязнювали двічі. Уперше – 1973-го, тоді Валерій отримав шість років таборів і два роки заслання. Удруге це сталося 1983-го, його засудили за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР («антирадянська агітація та пропаганда») на десять років увʼязнення та п’ять років заслання, визнавши особливо небезпечним рецидивістом.

Перед етапуванням до табору Валерію Марченку дозволили побачення з матір’ю Ніною Марченко (Смужаницею). Воно тривало дві години в присутності чотирьох слідчих. 

«О! Я й не знав, а, виявляється, помер Андропов. Бачиш, мамо, пережили, і переживемо ще. Ще й не таке переживемо! Мені наснився дуже дивний сон... То навіть був не сон, а наче якесь пророче обʼявлення... Я буду вдома, ти не хвилюйся. Через рік я буду вдома. Навіть менше ніж через рік», – такі слова сина наводила Ніна Михайлівна в книжці спогадів «Матінка Ніна».

55 днів етапу й жахливі умови переїзду ніяк не сприяли тому, щоб здоровʼя Валерія нормалізувалося. У старших класах школи він захворів на нефрит, який у подальшому призвів до ниркової недостатності.

Спочатку матері повідомили, що Валерія везуть до селища Явасу (Мордовія), пізніше він надіслав їй листа з Казані, але кінцевим пунктом призначення став табір 389/36 селища Кучино Пермської області. У травні 1984 року Ніні Михайлівні повідомили, що її син перебуває в пермській лікарні. Але тамтешнє лікування не могло бодай якось покращити стан його здоров’я.

«Я пишу заяви й телеграми на ім’я Черненка, який тоді був генеральним секретарем ЦК КПРС, і Щолокову – міністрові внутрішніх справ, і в медуправління Романову: прошу втрутитися, син у критичному стані, прошу перевести його в ленінградську тюремну лікарню імені Гааза», – згадувала Ніна Марченко в книжці «Матінка Ніна».

Валерія перевели до означеної лікарні, але його життя не врятували.

9 жовтня 1984 року Ніні Михайлівні повідомили, що її син помер 7 жовтня. За два дні до офіційної дати смерті мати дисидента хотіла потрапити до палати сина, але її ніхто не пропустив. Разом з тіткою Валерія – Аллою Михайлівною, вони стояли під стінами медичного закладу. Щоб дізнатися бодай щось, тітка купила й принесла вартовому біля входу до лікарні 10 пачок сигарет.

«Вартовий повернувся дуже веселий.

– Уже ходит, ему уже хорошо, он уже ходит», – такі спогади містяться в книжці «Матінка Ніна».

На думку матері дисидента, Валерій цієї миті, мабуть, уже був мертвий.

Діяч прожив 37 років. Він відкрито виступав проти русифікації та висміював соціалістичний реалізм у літературних творах. Був учасником Української Гельсінської групи, став своєрідним «табірним літописцем».

14 жовтня 1984 року, на свято Покрови, Валерія поховали на кладовищі села Гатне Київської області поруч із могилою діда, відомого історика Михайла Марченка. Матері дисидента вдалося неможливе – вона повернула тіло сина в Україну.

У колекції Національного музею історії України зберігається комплекс матеріалів Валерія Марченка, які 1998 року передала до музею Ніна Марченко. Це, зокрема, фото, листи, особисті речі, а саме: вишита сорочка, яку Валерію на 20-річчя подарувала бабуся Оксана Іванчук (лінія роду матері), ватяна куртка в’язня табору 389/36 у селищі Кучино й цигейкова шапка «вушанка» – табірний головний убір.

Також на третьому поверсі музею триває виставка «Боротьба за незалежність. Творці. Епізоди», одним з героїв якої є Валерій Марченко – у експозиції представлені його особисті матеріали.