До Дня корінних народів у Скарбниці Національного музею історії України відбувся круглий стіл «Спадок корінних народів Криму: нові перспективи дослідження». Організаторами виступили Скарбниця, Таврійський національний університет імені Володимира Вернадського й Центр дослідження міжетнічних відносин Східної Європи.

Міжнародний день корінних народів світу за рішенням Генеральної асамблеї ООН 1994 року припадає на 9 серпня. За оцінками міжнародних експертів, які навів модератор заходу Андрій Іванець, у світі проживає 476 мільйонів представників корінних народів, тобто близько 6 % усього населення. Пам’ятна дата має нагадувати світу про велику кількість народів, які є важливою частиною людства, створюють унікальні культурні цінності й традиції, але нерідко перебувають під загрозою та потребують підтримки. 

Під час круглого столу в Скарбниці обговорювали й такі загальні теми, як представлення спадщини корінних народів у музеях, і конкретні приклади збереження та переосмислення цієї спадщини. Публікуємо конспект із ключовими думками, які озвучили в межах заходу.

З якими проблемами стикаються представники корінних народів України

(З виступу Андрія Іванця, кандидата історичних наук, провідного наукового співробітника Національного музею Голодомору-геноциду)

Андрій Іванець. Фото з архіву спікера

В Україні проживають три визнані законом корінні народи – кримські татари, караїми та кримчаки. Вони сформувалися на території Криму, більшість їхніх представників мешкає на півострові. І українці, і кримські татари, і кримчаки, і караїми є етнічними спільнотами, сформованими на території України. Тобто корінні народи – це частина автохтонних.

Науковці та правники досі дискутують, як юридично правильно визначити, що таке корінний народ. За законом «Про корінні народи України», ухваленим 2021 року, корінні народи є автохтонними етнічними спільнотами, які сформувалися на території України; мають самобутні мову й культуру; традиційні, соціальні, культурні або представницькі органи; усвідомлюють себе корінним народом України; є етнічною меншиною та не мають державних утворень за кордоном.

Під час круглого столу «Спадок корінних народів Криму: нові перспективи дослідження»

Найбільшим корінним народом України є кримські татари, близько 300 тисяч осіб проживають в Україні, кілька десятків тисяч досі перебувають у місцях вислання 1944 року, є діаспори в Румунії, Туреччині й інших країнах, зокрема в Європі та США. За останнє десятиріччя українське суспільство значно просунулося в усвідомленні цінності історії кримськотатарського народу. Є відповідні зміни в освітніх програмах, представники кримськотатарського народу присутні в українському політикумі. Значно менше українці знають про караїмів і кримчаків.

Поза тим, за всеукраїнським переписом 2001 року, в Україні налічувалося близько 1200 караїмів, з них у Криму проживало менше 700. Це ставить під загрозу існування цієї спільноти. Така ситуація склалася і в кримчаків, яких раніше називали кримськими юдеями або євреями. Перед Другою світовою війною їхня чисельність становила близько 10 тисяч осіб, а наприкінці 1940-х років після нацистського геноциду в Криму залишалося орієнтовно 700–800 кримчаків. За переписом 2001 року, на півострові зафіксували трохи більше 200 кримчаків, загалом в Україні – 400 представників цієї спільноти. 

Три корінні народи мають певні подібності в мовах, але всі вони дуже відрізняються за релігійною ідентичністю. Кримські татари сповідують іслам, кримські караїми – караїмізм, кримчаки – рабиністичний юдаїзм.

Два корінні народи України у 20 столітті пережили геноцид. Кримські татари зазнали депортації та насильницького й дуже тривалого (майже пів століття) утримання в місцях вислання. Кримчаків під час Другої світової війни винищували нацисти – за різними оцінками, загинуло 75–80 % представників цієї спільноти.

Нині Крим вже понад десять років окупований росіянами. До найбільш дискримінованих спільнот на півострові належать кримські татари. Повномасштабна агресія вкрай негативно позначилася й на караїмах в Україні. Після окупації Криму вони зосередили активність у Мелітополі. Після окупації і цього міста 2022 року спільнота караїмів знову зазнала втрат, її представники розсіяні, втрачаються культурні цінності й зв’язки.

Спадщина корінних народів у музеях: від чого потрібно відмовитися, а чому варто вчитися

(З доповіді «Спадщина корінних народів у музеї. Її осмислення та репрезентація» Олексія Савченка, кандидата історичних наук, провідного наукового співробітника Скарбниці)

Олексій Савченко. Фото з архіву спікера

Іноді спадщину порівнюють з айсбергом, де найвища частина – це матеріальні прояви, умовні національні костюм, їжа тощо. А під водою прихована величезна брила – світогляд, релігійні практики, аспекти повсякдення, непомітні на перший погляд.

Понад століття музейники й науковці дискутують, як репрезентувати спадщину корінних народів. Кожному історичному етапу притаманні певні тренди. Музеї починалися з нагромадження речей як результати колекціонування, етнографічних експедицій, колоніальних війн і здобуття трофеїв. І багато сучасних дослідників зауважують, що культура корінних народів часто есенціалізується. Тобто ці спільноти показують застиглими в періоді проведення етнографічних експедицій. Умовно колекція формувалася в 19 – на початку 20 століття, і розвиток корінних народів нібито на цьому й зупинився. У межах таких колоніальних трендів звикли представляти культури корінних народів винятково як фольклор чи національну кухню. Тоді як метрополія – це про прогрес, індустріальний розвиток, промислову революцію.

Доходить до абсурду, коли предмети дематеріалізуються, позбавляються первинних сенсів і значень, якими наділяли ці предмети носії культури. Тобто спадщина корінних народів потрапляє до музею та нерідко може втрачати культурний, релігійний, соціальний контексти. Для прикладу, на початку 20 століття умовний етнограф міг поїхати до Криму. Там він обміряв місцевих, наділяв їх певними рисами, фіксував їхній фольклор. Із часом колекція, яку він привіз із собою, набуває певних контекстів, і за її допомогою ілюструють політичні тренди, не завжди очевидні. Таким був російський погляд на історію кримських татар: є цивілізаційний вплив колоністів, з якими асоціюються всі позитивні зміни, а Крим в їхньому уявленні – це плавильний котел для десятків націй, де постав універсальний «корінний кримчанин» без національної ідентичності.

У радянському союзі сформувалися законодавство й певні тренди щодо репрезентації різних культур та народів, які продовжують існувати нині. Наприклад, культові предмети естетизувалися. Відтак цінність ікони чи певної культової речі визначало не її культурне, сакральне, символічне значення, а наявність дорогоцінного металу. Отже, поруч зі штучною культурною ієрархією вибудовувалася ієрархія матеріального: дерев’яний експонат апріорі гірший за срібний, а срібний – за золотий. Це закріпилося у сприйнятті, і ми із цим боремося.

Коли кримські татари приходять на виставку «MIRAS. Спадщина» у Скарбниці й роздивляються артефакти, то звертають увагу не на матеріал. Вони можуть згадувати, що подібні речі були в їхній родині, щось використовували на весіллях, а щось тісно асоціюється з родинним колом. Тому дуже важливим є право на саморепрезентацію, коли представникам корінних народів надають можливість у музейному просторі говорити від своєї громади і «взаємодіяти» з предметами. Так відкриваються культурні контексти, це стимулює представників корінних народів досліджувати та зберігати свою ідентичність і спадщину: вони діляться спогадами, шукають сімейні фотографії. Це важливо, бо депортація призвела до втрати повсякденних речей: посуду, родинних непостановочних фото тощо.

На виставці «MIRAS. Спадщина» у Скарбниці Національного музею історії України

Ще один аспект представлення спадщини корінних народів – соціальні зв’язки. Коли згадують про певну національну кухню, часто йдеться винятково про зовнішні речі. Наприклад, ми з партнерами з громадської організації «Алєм» ініціювали внесення кавової традиції кримських татар до переліку нематеріальної культурної спадщини України. Нині на публічних заходах люди запитують, чим відрізняється рецептура кримськотатарської кави від іншої. У цьому питанні закладено неправильне бачення. Бо суть насамперед полягає не в інгредієнтах, а в соціальному контексті: який ритуал супроводжував споживання кави, яке значення ця традиція мала для спільноти, яке місце ця культурна практика посідає в середовищі носіїв культури. 

Спадщина корінних народів – це не про минуле, а про сучасне. Також це – не про політичні тренди, а про самоідентифікацію та можливість тримати зв’язок з минулим. Різні культури можуть мати національні страви з однакових інгредієнтів. Паляниця та хліб з магазину – це різні «агрегатні стани» борошна й води. Багато різних культур мають головний убір фес. Але кожна спільнота створює свій контекст для цих предметів, страви чи культурної практики. Це те, що проводить межу між різними національними культурами. Саме взаємозв’язок форми і змісту створює культурні сенси.

Фес із колекції громадської організації «Алєм»

Як матеріали про Голокост можуть допомогти в дослідженні історії караїмів і кримчаків

(З доповіді «Shoah Foundation інтерв’ю як джерело для вивчення історії караїмів в Україні» Юрія (Аміра) Радченка, кандидата історичних наук, завідувача кафедри кримськотатарської та східної філології Таврійського національного університету імені Володимира Вернадського, директора Центру дослідження міжетнічних відносин Східної Європи)

Юрій (Амір) Радченко. Фото з архіву спікера

Зазвичай джерела про Шоа використовують тільки дослідники єврейської історії. Але ці матеріали можуть містити інформацію про значно ширше коло тем: радянізацію, репресії, Голодомор тощо. Організація Shoah Foundation почала записувати інтерв’ю зі свідками Голокосту й тими, хто пережив цю трагедію, 1994 року. Нині в її колекції близько 57,5 тисяч свідчень із 70 країн на 45 мовах. Насамперед це інтерв’ю з людьми, які пережили Голокост: євреями, зокрема ашкеназами (вихідцями з Європи), караїмами, кримчаками. Також учасники проєкту опитували свідків Єгови й гомосексуалів, яких переслідували нацисти; праведників народів світу, які рятували євреїв під час нацистської окупації.

Окрім досвіду переживання Голокосту, ці інтерв’ю зачіпають також теми довоєнного життя. Часто йдеться про досвід людей, народжених у 1920–1935 роках. У таких спогадах цікаво відображені залишки громадського життя: ще працювали караїмські кенаси, які в СРСР до кінця 1920-х років поступово перетворили на караїмські клюби. Ця ситуація була подібна до тієї, з якою стикнулися ашкенази: влада домагалася створення секулярної культури.

За радянських часів євреї-ашкенази й караїми жили переважно у двох світах: у Польщі й у радянському союзі. Політика, яка провадилася в обох країнах, впливала на ідентичність цих спільнот. Формування караїмської ідентичності доволі добре відображено в інтерв’ю, записаних Shoah Foundation.

Також завдяки цим матеріалам можна досліджувати народний караїмський юдаїзм (караїмізм). Деякі свідчення містять інформацію про те, як люди, позбавлені доступу до канонічних і нормативних практик релігії, переймали певні знання в дитинстві від дідусів і бабусь. У частині свідчень є записи фольклору тюркською мовою, який пригадували герої інтерв’ю.

Тематика Голокосту виступає одним із центральних сюжетів інтерв’ю Shoah Foundation. В записах з караїмами порушена цікава проблематика: як вони доводили, що не належать до єврейської громади. Також можна знайти важливі свідчення про відносини між караїмами й ашкеназами, поляками, українцями, росіянами та кримськими татарами. Такий напрямок підштовхує і до пошуків кримських татар – праведників народів світу. Депортація кримськотатарського народу 1944 року теж може бути відображена в таких розмовах.

У контексті повоєнного життя означені інтерв’ю дають інформацію про асиміляцію кримських караїмів, їх поступове зникнення, що ми спостерігаємо й нині. На початок повномасштабної війни за релігійним караїмським правом в Україні проживало кілька людей. Усі інші представники спільноти – нащадки караїмів, які живуть в Україні.

Отже, інтерв’ю Shoah Foundation можуть дати важливі свідчення не лише про Голокост, а й про корінні народи України. Складність полягає в тому, що в Україні доступ до цих матеріалів дуже обмежений. Значно більше простору для роботи з ними можна отримати в дослідницьких установах Західної Європи, США й Ізраїлю. 

Під час круглого столу «Спадок корінних народів Криму: нові перспективи дослідження»

Чим унікальна Песахальна Агада кримчаків

(З доповіді: «Песахальна Агада як настільна книга: Агада кримчаків актуальна на весь рік» Бін’яміна Мініча, рабина громади «Даніель» в Яффо, докторанта кафедри єврейської філософії в університеті Бар Ілана, Рамат Ган, рабинський бейт-мідраш Хар-Ель, Єрусалим, активіста кримчацької громади в Ізраїлі)

Бін’ямін Мініч. Фото з архіву спікера

Нині більшість кримчаків мешкають в Ізраїлі. На жаль, поїхати до Криму для нас – неможливо. Ми намагаємося робити щось удома, щоб зберегти те, що дійшло до нас. Так, наша громада в Ізраїлі планує видати кримчацьку Песахальну Агаду. Загалом Песахальна Агада є однією з найдавніших єврейських книжок. Цю збірку релігійних текстів було створено 17–18 століть тому, її написано івритом та арамейською мовою. Збірник використовують лише раз на рік, напередодні свята Песах. 

На початку 20 століття кримчаків, імовірно, було найбільше в історії – близько 10 тисяч. До цього (у 1866–1899 роках. – Ред.) у Криму працював рабин Хаїм Хезекія Медіні, який зробив великий внесок у розвиток кримчацької освіти для євреїв-рабинітів (тобто тих, хто сповідує рабиністичний юдаїзм. – Ред.). Потім Хаїм Хезекія Медіні залишив Крим і поїхав до Землі Ізраїлю. Кримчаки залишилися без духовного лідера. Вони намагалися зберегти те, що було досягнуто за попередні тридцять років. Вирішили, що допоможе в цьому видання книг.

Надрукувати книгу, яка потрібна раз на рік, – не найрозумніше бізнес-рішення. Переклад Песахальної Агади кримчацькою мовою зробили великим суспільним проєктом. Кошти на видання дали близько 100 осіб – перелік їхніх імен надруковано в книжці. Також наприкінці цієї збірки додали словник кримчацьких слів з перекладом арамейською мовою. Не дуже зрозуміло, що саме мали вивчати за допомогою цього словника: арамейську й іврит через кримчацьку чи навпаки? Але це зробило видання актуальним протягом усього року, його можна було використовувати в початкових школах. Також ця Песахальна Агада містить тексти кримчацькою мовою – коментарі з різних рабиністичних текстів.

Через двадцять років після появи друком цієї Песахальної Агади радянська влада заборонила кримчацькі школи. Ще за двадцять років, після Шоа, у живих залишилося менше 2 тисяч кримчаків. Нині кримчацька Песахальна Агада є чимось майже археологічним. Вона стосується спільноти, яка майже зникла. Але як людина, яка походить із кримчацької родини, я намагаюся дивитися на це як на можливість створити щось нове на основі того, що було. Щоб мої діти, які, як і я, не розмовляють кримчацькою мовою, могли зберегти цю спадщину в новому форматі. Це повертає нас до першопричини появи Песахальної Агади – її створили, щоб євреї могли розповідати наступному поколінню про свій вихід з єгипетського рабства.

***

Підсумовуючи роботу круглого столу, Олексій Савченко підкреслив, що самоідентифікація – один із ключових факторів, який визначає корінний народ. Також корінні народи – це про безперервну традицію, а не про віднайдену. Тому першість у визначенні ідентичності етнічних спільнот, а також їхніх звичаїв належить самим носіям культури. Це те, що не «віднаходиться».

Україна здійснила великий крок в осмисленні спадщини корінних народів. Самі українці мають колоніальний досвід – ми теж зазнали стирання ідентичності, депортацій, репресій. Українська культура теж «фольклоризувалася», витіснялася на периферію різних імперій, «у село». Тому українці мають емпатію до корінних народів. Ми виявляємо солідарність зі спільнотами, які сприймають Крим як свою батьківщину. І публічні зустрічі та виставки, створені в діалозі з представниками корінних народів, допомагають нам дізнаватися більше одне про одного, а також створюють нові культурні сенси.