Саме так схарактеризував Володимира Чехівського його сучасник, міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгин. Згадаймо про внесок цього діяча в розбудову української державності та церкви, а також – репресії проти нього, які завершилися розстрілом.

Формування світогляду

Народився Володимир Мусійович Чехівський 19 липня 1876 року на Київщині, походив із національно орієнтованої священницької родини. Спочатку закінчив семінарію, потім – Духовну академію, де отримав звання магістра богослів’я. Але священником не став, натомість додатково закінчив університетські педагогічні курси, як викладач працював у гімназіях, школах тощо. 

Володимир Чехівський. Фото з колекції Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України

Українська стихія Володимира Чехівського виразно проявлялася ще з юного віку. Національно-політична активність діяча почалася з 1902 року, з участі у діяльності першої української політичної структури підросійської України – Української революційної партії, а з 1904 – в утвореній на її основі Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). 

Володимир Чехівський потрапив під вплив прогресивного на той час соціалістичного вчення (коли соціалізм розумівся як соціальна і національна справедливість) і фактично залишався вірним цим ідеям до кінця життя. До його розуміння соціалізму додавалася християнська складова, таке поєднання можна назвати соціалістичним християнством.

Доба Української революції

Важливий період діяльності Володимира Чехівського до початку Української революції 1917–1921 років пов’язаний з Одесою. Там він очолював місцеву організацію УСДРП, редагував газету «Українське слово», гуртував українських освітян. Із початком революції одесити делегували Чехівського до Всеукраїнського національного конгресу, що уконституював національний парламент – Українську Центральну Раду (УЦР) і зокрема обрав Чехівського членом УЦР. Після повернення на південь, діяч продовжив розбудовувати основи української державності. Згодом, як керівник департаменту сповідань Міністерства внутрішніх справ з правами заступника міністра, Чехівський формував державну церковну політику.

В часи Української Держави Павла Скоропадського Чехівський входив до опозиції, яка об’єдналася в Український національний союз. А з початком антигетьманского повстання на чолі з Директорією УНР діяч, перебуваючи у Києві, сформував і очолив Революційний комітет. Із наближенням перемоги Директорії цей комітет створив Раду комісарів, що мала діяти як виконавчий орган республіканської Директорії до остаточного вирішення питання про форму влади та створення повноцінного уряду. 

Новий уряд – Раду народних міністрів – Директорія УНР створила 24 грудня 1918 року. Саме Володимиру Чехівському випав обов’язок стати на чолі виконавчої влади у цей складний час, до того ж, ще й із портфелем міністра закордонних справ. За кілька місяців його урядування відбулася одна з найважливіших подій сучасної української історії – Українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республіка актом від 22 січня 1919 року об’єдналися в соборну державу. Як міністр закордонних справ Чехівський працював над формуванням зовнішньополітичних орієнтирів, докладався до розбудови дипломатичної присутності УНР у світі, формування українських посольств і місій в інших країнах.

Напрямки подальшого розвитку держави шукали на засіданні представницького органу – Конгресу трудового народу України (Трудовий конгрес), що відбувалося в Києві наприкінці січня 1919 року. Володимир Чехівський, як голова уряду, брав найактивнішу участь у підготовці та проведенні Конгресу.

До досягнень Чехівського-прем’єра варто зарахувати ухвалення в січні 1919 року закону «Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви». Цей закон визнавав повну адміністративну і духовну окремішність церкви з пріоритетом соборноправності. Вищим органом української церкви став Всеукраїнський церковний собор. 

Проте на чолі уряду Володимир Чехівський пробув лише кілька місяців. Він не погодився з орієнтацією на Антанту, що виступила союзницею денікінського російського уряду, і подав у відставку. Водночас він виступав за порозуміння з більшовиками та схилявся, не без впливу Володимира Винниченка, до запровадження в Україні системи радянської влади за російським зразком.

Кілька місяців 1919 року Чехівський працював у структурі Міністерства народної освіти в Кам’янці-Подільському та Вінниці. 1920 року він стояв перед дилемою: емігрувати чи залишитися в Україні під владою більшовиків. Тоді діяч задекларував: «Я мушу бути зі своїм народом», і повернувся до Києва. 

Коли опозиція в УСДРП оформилася в групу «незалежників», 1920 року Володимир Чехівський долучився до організації Української комуністичної партії (УКП), як альтернативи до структур російської компартії на території України. Але особливої партійної активності не проявляв.

У січні 1921 року Чехівського арештували. Він проходив по так званій «справі уряду УНР» разом із колишніми діячами УНР, зокрема з прем’єрами Всеволодом Голубовичем і Сергієм Остапенком. На Володимира Чехівського не вдалося зібрати необхідний компромат, і його відпустили (тимчасово) на волю. 

Розбудова української церкви

В питанні українського православ’я Володимир Чехівський і далі докладав значні зусилля з активізації церковного руху, щоб домогтися створення Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Тож недарма комуністична влада вважала його «стовпом» автокефального руху. 

Як один з організаторів Першого Всеукраїнського православного церковного Собору УАПЦ (жовтень 1921 року), Чехівський брав активну участь у його проведенні, виступав із програмовими доповідями, зокрема «Відокремлення церкви від держави», «Утворення єпископату Української Автокефальної Православної Церкви», «Справа автокефалії Української церкви». На богословському рівні Володимир Чехівський обґрунтував можливість пресвітерської хіротонії єпископів, на підставі чого і був висвячений перший митрополит УАПЦ Василь Липківський. 

Володимира Чехівського Собор призначив головою ідеологічної комісії УАПЦ, діячу надали титул Благовісника УАПЦ. Він уважав, що: «Християнин не може умити руки, бути байдужим у державному житті, він повинен активно йти до удосконалення державного життя... Християнин повинен активно будувати творчі політичні товариства й державні організації». Тоді ж Чехівського обрали головою парафіяльної ради Софійського собору. До кліру цього собору також належав його брат, диякон Микола Чехівський. Останній згодом був висвячений на священника.

Написані Володимиром Чехівським тексти богослужбових відправ «Служба визволення» («Визволення») і «Слово Христове», покладені на музику Петром Гончаровим (композитор, диригент Софійського собору), були обов’язковими для виконання в храмах УАПЦ. Вони є визначними творами сучасної української літургіки. 

Внаслідок чергового арешту 1922 року, суд окремою постановою ухвалив вислати Володимира Чехівського з «країни рад». Але на прохання діяча це рішення скасували, і він з родиною залишився в Києві.

«Контрреволюційна» УАПЦ зазнавала тиску з боку влади, її звинувачували у «петлюрівщині», не реєстрували статути громад, переслідували єпископів і священників. 1927 року під головуванням Чехівського відбувся Другий Всеукраїнський православний церковний Собор УАПЦ. Там Володимир Мусійович виступив із головною доповіддю «Сучасний стан релігії взагалі і християнства зокрема в світовому житті». Під тиском влади і на її вимогу Собор усунув митрополита Василя Липківського, хоча його активно захищав Чехівський. Він говорив про «стан недовір’я і обмежень його – митрополита Василя Липківського – прав урядом». Новим предстоятелем УАПЦ обрали Миколу Борецького. 

Арешт і справа «СВУ»

Володимир Чехівський вимушено відійшов від адміністративної роботи. Йому офіційно заборонили церковну діяльність, звільнили з головування в Софійській парафії тощо. Але діяч продовжував редакторську роботу і опікувався видавничими справами УАПЦ. Десь тоді ж «як не церковний елемент», був виключений із церкви його брат Микола Чехівський.

Тим часом у нетрях Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ) формувалася фіктивна справа так званої «Спілки визволення України» («СВУ»), в тогочасній інтерпретації – «контрреволюційної української буржуазно-націоналістичної підпільної організації». 17 липня 1929 року у Володимира Чехівського провели трус, його арештували. Брата Миколу арештували за кілька днів. Усього у справі «СВУ» затримали близько 500 осіб. 

9 березня 1930 року в приміщенні Харківського оперного театру розпочалося відкрите судове засідання над 45 особами. В народі цей процес назвали «опера СВУ, музика ГПУ». У тексті звинувачення, в розділі «Церковна лінія», вказувалося, що «автокефалія – політична організація», яку «СВУ» використовувала «як знаряддя антирадянського впливу на широкі маси і для ведення підпільної роботи», і от саме з такою метою було утворено «Церковний гурток “СВУ” (Чехівський, Липківський, Ходзицький, Вовкушевський, Шараєвський та ін.».

Кадр кінохроніки з судового засідання у справі «СВУ». Другий зліва – Володимир Чехівський

Володимир Чехівський перетерпів 42 допити. Спочатку він не визнавав своєї провини, але після погроз арештом для його дружини змушено почав давати свідчення, які від нього вимагали слідчі. Зрештою визнав себе винним у всіх «гріхах». Так само і брат Микола «каявся» і давав потрібні слідству свідчення.

19 квітня 1930 року оголосили «винувальний висновок» для усіх підсудних. Чотирьох засудили до 10 років ув’язнення з суворою ізоляцією, шість отримали по 8 років, троє осіб – 6 років, десять обвинувачуваних – по 5, 21 – по 3, і одна особа – 2 роки ув’язнення. Частина підсудних отримала умовні вироки – цих людей одразу звільнили, а п’ять засуджених незабаром помилували. Крім людей, які пройшли процес у харківській опері, були сотні арештованих у зв’язку зі справою про «українську контрреволюцію», репресії тривали.

Справа Володимира Чехівського, пов’язана з процесом «СВУ». Галузевий державний архів Служби безпеки України

Володимира Чехівського засудили до 10 років позбавлення волі з поразкою в правах строком на 5 років. Микола Чехівський отримав три роки позбавлення волі з поразкою в правах на два роки. 

Ув’язнення і розстріл

Свій термін покарання Чехівський почав відбувати у Харківському, а згодом у Ярославському ізоляторі спеціального призначення. 1933 року його засудили додатково ще на 10 років і перевели до найбільшого на той час гулагівського табору на Соловецьких островах (СЛОН – скорочення російської назви – «Соловецкий лагерь особого назначения»). На Соловках Володимир Чехівський ще намагався щось писати. З листів діяча до дружини відомо, що він опрацьовував великий текст під назвою «З революційної боротьби 1897–1917 рр.», згадував про двадцять «зшитків».

Але під час перебування Чехівського в таборі посилився репресивний режим. Табір перетворили на Соловецьку тюрму особливого призначення і взялися його «розвантажувати» (1939 року на островах розташували воєнно-морську базу). На виконання розпорядження з центру в жовтні 1937 року розпочалися масові розстріли, рішення виносили позасудові органи – «трійки». Так, за справою № 103010-37 р. до розстрілу засудили 134 «українських буржуазних націоналісти», серед них і Володимира Чехівського. В’язнів вивезли в лісове урочище Сандармох (Карелія) і розстріляли 3 листопада 1937 року.

Акт про виконання розстрільного вироку Володимиру Чехівському. Галузевий державний архів Служби безпеки України

***

1989 року в нових умовах, КДБ провело перевірку за архівною кримінальною справою щодо учасників «Спілки визволення України». У довідці, підготовленій за підсумками перевірки, повідомлялося, що 12 осіб із тих, кого засудили в справі «СВУ», серед них і Володимир Чехівський, «у 1937–1938 роках на підставі рішень несудових органів були піддані розстрілу».

Місце злочину довгі десятиліття тримали в таємниці. Лише 1997 року вдалося зʼясувати, де розстрілювали і ховали жертв Великого терору. Над цим місцем встановили надгробок у формі козацького хреста. Десь там, у безіменній могилі, і лежить прах Благовісника Володимира Чехівського.