Ім’я Сергія Єфремова відоме менше, ніж імена його колег-гуманітаріїв із керівництва Центральної Ради Михайла Грушевського й Володимира Винниченка. Нині дізнатися про Сергія Єфремова можна завдяки його об’ємним щоденникам. Збереглися спогади та юнацький щоденник від кінця 19 століття і до 1906 року, а також щоденники 1923–1929 років. Останні зіграли вагому роль у справі проти Єфремова, коли він став ключовим обвинуваченим на процесі «Спілки визволення України».

«Совість української нації», як діяча називали сучасники, у своїх щоденниках постає людиною прямолінійною, честолюбною, а іноді й дуже різкою. Один із лейтмотивів його нотаток – опис капостей з боку Михайла Грушевського, а ще він категорично не сприймає експериментів театру «Березіль».

1923–1929 роки – період, коли Сергій Єфремов, який нещодавно зміг легалізуватися в Радянському Союзі, працював у Всеукраїнській академії наук. Більшу частину цього періоду він був віце-президентом ВУАН, за цей час підготував монографії про Івана Нечуя-Левицького й Панаса Мирного, видання «Щоденника» й «Листування» Тараса Шевченка. Щоденники Сергія Єфремова містять чимало в’їдливих нотаток про реальність, анекдотів і описів академічних інтриг. Тут – суб’єктивна вибірка цитат, по одній на кожен місяць 1924 року, що ілюструють як життя українського інтелектуала, так і турботи громадян радянської держави загалом – разом із доносами, обшуками, злочинністю, впровадженням українізації та нової економічної політики.

***

23 січня: «День почався знов з флага [напередодні прапори вивішували до річниці “кривавої неділі” в Петербурзі – розстрілу царським військом демонстрації 1905 року – М. П.],.. цим разом з чорною облямівкою. Помер Ленін. Помер, дарма що “правительственные сообщения” казенним стилем промовляли казенні фрази, що йому краще, що він ходить, цікавиться справами, читає, мало не пише і навіть тиждень чи два тому “їздив на полювання” <…> Власне, помер він давно, з рік тому, як не можна вже стало таїтися з хворобою, чи звертати її на “замах есерів 1918 р.”».

Попри підтверджений тривалий кепський стан Леніна, можна знайти згадки з посиланням на «щоденник лікарів Ульянова» про те, що 16 січня він справді був на полюванні. Щодо хвороби – тут Єфремов посилається на поширену версію, за якою Ленін помер від сифілісу.5 лютого: «Останніми днями якась метушня по місту. Переводять з великою парадою в’язнів одного “Дома предварительного заключения” (офіціяльно ДОПР, або як витолковують це – “Дом отдыха политических работников”) до другого. Сьогодні бачив цю параду: війська неначе на війну зібралось, перехожих заганяють у двори, крик, зик. Водять щодня. Часто босих, мало не голих. Колись з цим крилися – тепер усе на видноті і більше в десятки разів».

Лютий і для самого Сергія Єфремова завершився напружено: 29 числа в нього провели обшук, причина якого була не зовсім зрозуміла й який не мав жодних результатів. Науковець припускав, що це пов’язано з процесом так званого київського відділення контрреволюційної організації російських емігрантів «Центр дії», у якому було чимало фантазій держорганів. Сергій Єфремов до обшуків звик – це був одинадцятий із 1905 року.

Акварель, на якій зображені Сергій Єфремов (читає ліворуч) і Володимир Винниченко у в’язниці. Київ. 1906 рік. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України

11 березня: «Офіційно – сьогодні Шевченкове свято. Навіть флаги повикидано. ВУЦВК [Всеукраїнський центральний виконавчий комітет – М. П.] видав спеціальне “послание” з приводу свята. А на медичних курсах (колишня фельдшерська школа) хтось з розумників накинувся на Шевченка за вірш: “У нашім раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим”. Як! Ми заводимо дитячі притулки, ми дітей силкуємось одірвати од сім’ї, зробити з них комуністів, а Шевченко бачить ідеал у матері з дитиною на руках! Архибуржуазно! Ретроградно! Контрреволюційно!».

Сергій Єфремов гостро сприймав усе, що стосувалося Тараса Шевченка, адже доклав величезних зусиль до видання його «Щоденника» та «Листування». Діяча обурював радянський пам’ятник на могилі поета, він вважав, що було б навіть краще, якби з образу Шевченка скинули «огидне покривало офіційної пошани». 

27 квітня: «Великдень. Антирелігійна пропаганда – і повнісеньки церкви народу. Мабуть, ця пропаганда й жене туди людей. Спроба утвердити новий – релігійний скажу так – побут на комуністичних основах збанкротувала видимо. Щонайбільше, то це виробляється якесь “двоєвір’я”, та й то в мізерному масштабі».

Сергій Єфремов загалом вважав, що боротися з побутом – найтяжче, і, попри намагання влади, люди відзначають релігійні свята. Сам він, виходець зі священницької родини, ставився до релігії скептично. А от у родині Михайла Грушевського, який того року якраз повернувся з еміграції, Великдень святкували.

Фото з особистої справи Сергія Єфремова – студента Університету святого Володимира. Державний архів міста Києва 

16 травня: «Черговий наскок злодійський. Уночі всі замки поодбивано по всіх повітках. Це буває регулярно кожних 2–3 місяці. Увечері приходив якийсь невідомий тип – переглядав дворову книгу – спинився, як звичайно, на мені. Певне знов якась капость із ГПУ. Отак і живеш вічно під загрозою то злодійською, то шпиківською».

Тема побутової злочинності часто порушується в щоденнику Сергія Єфремова – то потрібно пильнувати вночі, щоб уникнути грабунку, то восени житло на вулиці Гоголівській, 27 (нині на місці цього будинку – радянська багатоповерхівка) таки грабують – і не один раз.

12 червня Сергій Єфремов коментує чутки про те, що в новому начальному році можуть скасувати вищу навчальну школу в Україні: «З школою у нас виходить те саме, що вже сталося з політикою, економікою, книжкою, театром. Усе українське руйнується руками самих же українців, усяких Касьяненків та Десняків, як буржуазне. Тим часом Москва зовсім не така ригористична (зберегла університети, має художній театр, видає своїх класиків) і засипає усім тим ще більш ослаблену з культурного боку Україну».

Імовірно, ідеться зокрема про Євгена Касьяненка – журналіста, члена Української Центральної Ради, який у першій половині 1920-х очолював закордонну комісію Наркомату освіти УСРР, згодом його репресували.

Перший уряд України, до складу якого входив Сергій Єфремов (на фото – сидить другий праворуч). Національний музей історії України

8 липня: «Просто біда: ніде не платять грошей. Винні мені і в Держ[авному] видавництві, і в “Шляху освіти”, і в “Часі” – і за цілий тиждень біганини ніде ні копійки не вибігав. Замість грошей показують ті телеграми, що шлють вони до Харкова, благаючи грошей та признаючись одверто, що вони – банкроти. Проїдають і розкрадають усе, хоч скільки дай, – розуміється, казенні видавництва».

Брак грошей на видавничу справу, як, до речі, й урізання бюджету ВУАН – частий мотив нотаток академіка.

15 серпня: «Цензура дозволила мого Нечуя-Левицького, збірку про Стебницького і ще деякі книжки. Новий цензор (Десняка пришелепуватого вже прогнано) казав, ніби цензура має тільки по суті дивитись, а не чіплятись до слів та букв. Маємо, значить, поступ! А все одно і розумний цензор без дурниць не обійдеться, – така вже природа кожної цензури».

Сергій Єфремов нерідко висміював дії радянських цензорів і порівнював їх із царськими часами. Порівняння зазвичай не на користь перших.

Поштівка «Видавництво «Вік» у Київі. (1897–1907)». Санкт-Петербург, 1907 рік. Сергій Єфремов – другий у першому ряду. Національний музей історії України 

28 вересня: «В місті почалися страшенні арешти. Арештовано, кажуть, чоловіка з 700. У Харкові, Полтаві, Чернігові й по інших містах і весях так само поспіль йдуть труси й арешти. Що воно таке – не можна догадатись, бо хапають найріжноманітніших людей, яких зв’язати ніяк не можна… Говорять, ніби ГПУ викрило якусь змову, а швидше, мабуть, треба йому своє існування виправдати».

Цей запис резонує із нотаткою, зробленою за тиждень, щодо примусових маніфестацій проти арештів «по буржуазних державах». Через це нібито голодували київські в’язні – адже тюремних кухарів теж відправили на мітинги.

24 жовтня Сергій Єфремов зі скепсисом розмірковував: «Українізація… От іще, опріч “чистки” справжня злоба дня… Виданий був указ, щоб усі службовці вміли по-українському, але як ніхто з росіян і “тоже – малороссов” того в серйоз не брав, то граматики і словники любенько собі спочивали під спудом. Аж тут почали іспити робити, і хто не складе – виганяти <…> Треба сказати, що чимало й дурниць роблять. Вчать не так мови, як граматики та всяких хитрощів граматикальних… В результаті якесь буквоїдство виходить, яке дає рацію нарікати зовсім справедливо».

7 листопада: «Кілька тижнів тому повісився “вичищенний” Троїцький (колишній учитель семінарії), покинувши листа, в якому зазначає причину, що довела його до смерти. Лист поширився. Тепер профспілка натискає на жінку небіжчика, щоб вона заявила, що ніякого листа небіжчик не лишав і ні на кого перед смертю не нарікав. Один із зразків тієї оборони й підмоги, що дає у нас профспілка своїм членам».

Самогубства – теж тема, що не раз виринає на сторінках щоденника Сергія Єфремова. У цьому контексті йдеться і про «зайвих» людей, і про розчарованих комуністів.

28 грудня: «Чутки про найновішу економічну політику починають викристалізовуватись і конкретних форм набирати <…> На мене робить все це вражіння повної розгублености, безладної метушні, безвиглядности. Люде кидаються на всі боки, шукаючи виходу, а його все нема і не може бути на цій дорозі. Адже коли все це навіть буде зроблено, то… пригадується лаконічний афоризм генерала Грюнера – “Zu spät” [Пізно – М. П.]». Єфремов начебто ще й обговорював з однодумцями, чи зможе колись видавати газету «Рада», як за часів Української революції. Але підсумок року не надто оптимістичний: «Так не хотілося б померти в цьому темному-претемному льоху, яким видається мені теперішній час».

***

31 березня 1939 року Сергій Єфремов помер у російській тюрмі, відбуваючи 10-річне ув’язнення за вироком у справі «Спілки визволення України» – організації, вигаданої більшовицькою владою для розправи над українською інтелігенцією.