«У Криму голодують понад 400 000 осіб, тобто понад 60 % усього кримського населення. Від голоду загинуло понад 75 000 людей, зокрема понад 50 000 татар. Більш ніж п’ята частина всього татарського населення загинула від голоду», – таку телеграму надіслали до Азербайджанської Ради народних комісарів 12 травня 1922 року. Автори – секретар Кримського обкому російської компартії більшовиків Юрій Гавен і голова кримськотатарської безпартійної конференції Осман Абдул Гані Дерен-Айерли. Перші смерті від голоду в Криму фіксували ще у квітні 1921 року, але більшовицька влада визнала те, що півострів потерпає від голоду, майже за рік.

У Криму так і не створили жодного меморіалу, присвяченого загиблим від голоду 1921–1923 років. Нині маємо повертати суспільству пам’ять про трагічні події столітньої давнини. Так, наприкінці 2023-го в Скарбниці Національного музею історії України відбувся публічний діалог «Масовий голод у Криму в 1921–1923 роках і кримськотатарський народ». Учасники заходу Андрій Іванець, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Національного музею Голодомору-геноциду, та Олексій Савченко, кандидат історичних наук, куратор виставки про культуру кримських татар «MIRAS. Спадщина», розповіли, що спричинило голод у Криму 1921–1923 років, як від нього рятувалися та як ця катастрофа змінила життя півострова.

Андрій Іванець. З архіву співрозмовника

Олексій Савченко (праворуч) під час публічного діалогу «Масовий голод у Криму в 1921–1923 роках і кримськотатарський народ»

Яким був Крим на початку 1920-х

«Після завоювання Криму на цій маленькій території перебувало цілих шість армій… Усі вони годувалися за рахунок Криму, і кожна з них, залишаючи Крим, вивозила із собою дуже велику кількість “трофейних продуктів”, а також коней… Окремі червоноармійські загони займалися грабунками, і ніхто їх не міг зупинити», – писав у квітні 1921 року колишній член колегії Наркомнацу (народний комісаріат у справах національностей) радянської росії Мірсаїд Султан-Галієв. До приходу більшовиків півострів виснажувала армія барона Врангеля, потім – перша й друга кінні армії, четверта, шоста та тринадцята армії РСФРР, частини армії Махна.

Кавалеристи Першої кінної армії, яка брала участь у захопленні Криму восени 1920 року

Крим був серед останніх точок організованого опору комуністичному режиму. Російські більшовики завоювали півострів 1920 року, і спершу їхня влада була дуже непевною.

Для цього регіону була характерна значна національна строкатість. За переписом 1921 року, у Криму проживали 720 тисяч осіб. Близько 200 тисяч становили кримські татари, близько 300 тисяч – росіяни, понад 70 тисяч – українці, також там проживали корінні народи – кримчаки й караїми. На півострові було чимало євреїв, німців, греків, болгар, вірмен, поляків, естонців, чінґене (кримських ромів). Майже половина населення мешкала в містах, для того часу це був дуже високий показник.

У грудні 1920 року від більшовицької влади лунали гасла про те, що в Криму зібралися 300 тисяч представників «буржуазії», але вони «заперті в пляшці, з якої вже нікого не випустять». Наприкінці 1920 – на початку 1921 років тривав «червоний терор». Більшість науковців схиляється до того, що внаслідок цих репресій загинули кілька десятків тисяч осіб. Число дискусійне, але промовистим є факт: більшовики зрештою усунули керівників місцевого ревкому Розалію Землячку й Бела Куна (розстріляний 1938-го) через невміння домовитися з місцевими комуністичними кримськими кадрами.

До передумов голоду: як більшовики позбавили кримчан землі й заробітків

Прагнучи утвердитися, нова влада почала бездумно руйнувати господарський устрій Криму. Більшість поміщицьких маєтків націоналізували й перетворили на понад тисячу радгоспів. Ці структури були неефективними та створювали соціальні проблеми. Безземельні селяни, а таких у Криму було близько 40 %, уже не могли орендувати землю, як це було до приходу більшовиків. Особливо гостро ця проблема постала на півдні Криму, де більшість населення становили кримські татари.

Сімеїз. Літографія з альбому «Крим» Фрідріха Ґросса. Одеса, 1857 рік. Гравюра ілюструє традиційні заняття кримських татар – городництво і землеробство.     
Національний музей історії України

Крім того, селяни не могли впоратися з обробкою всіх радгоспних земель. Не сприяв цьому і примус до праці з боку більшовиків. Уповноважений села Кизилташ (нині Краснокам’янка) Іззет Адан Мамут повідомляв Наркомнацу РСФРР про ситуацію, що склалася 1921 року: «Південрадгосп примушує виконувати всі роботи в радгоспі, тимчасом як наші сади, виноградники й тютюнові плантації залишилися необробленими… Тепер же, коли ми не встигаємо виконувати свою роботу, нас примушують знову працювати як кріпаків у радгоспі, посилаючи за 15 верст від села й погрожуючи репресіями».

Деякі незадоволені новою владою селяни навіть підтримували антибільшовицьких «зелених» партизан, які діяли в Криму.

На початку 1920-х комуністи знищили ще й місцеву комерційну діяльність у Криму. Чимало людей на півострові існували завдяки традиційним ремеслам, це були ювеліри, мідники, лудильники тощо. Більшовицька влада намагалася організовувати народних майстрів у різноманітні професійні об’єднання, внаслідок чого було порушено усталену систему роботи. Люди більше не могли працювати в родинних майстернях, але і в новій системі місця їм не знайшлося.

Що спричинило голод

Зима 1921 року в Криму була малосніжною, потім трапилася небувала посуха. Це різко погіршило ситуацію на півострові, і так виснаженому арміями.

У середині квітня 1921 року Мірсаїд Султан-Галієв повідомляв про ситуацію в Криму: «Жахлива економічна криза... Продовольче становище погіршується з дня на день. Хліб дають лише радянським службовцям, а решта населення, як у містах, так і в селах, абсолютно нічого не отримує. У татарських селах уже спостерігаються випадки голодної смерті. Особливо посилюється дитяча смертність. На обласній конференції жінок Сходу делегатки-татарки повідомляли, що татарські діти “мруть як мухи”». Це свідчення дуже важливе, бо показує, що вже навесні 1921 року на півострові помирали від голоду.

Мірсаїд Султан-Галієв

Водночас Військово-революційний комітет Криму повідомив про можливий урожай у Криму в 9 млн пудів (один пуд – 16 кілограмів). Насправді загальний збір зерна становив 1,8–2 млн пудів – у понад чотири рази менше. Проте, визначаючи обсяг продподатку, влада спиралася на завищені показники. 1921 року розмір продподатку склав, зокрема, 2 млн пудів продовольчого хліба. Додаймо до цього руйнування традиційних економічних відносин (отже, тисячі людей втратили заробіток) і обмеження пересування через воєнний стан на межі 1920 і 1921 років (тому, якщо в певному регіоні бракувало їжі, людина не могла поїхати деінде на її пошуки).

Документів, які би прямо свідчили про свідоме вбивство людей голодом, немає. Але дії більшовиків дозволяють припускати, що впроваджувалася політика терору голодом. Червона москва дбала про утримання влади й допомагала регіонам, де почувалася впевнено. Наприклад, Поволжя більшовики контролювали з 1919 року, і там уже не можна було пояснити голод втручанням ворожих агентів. Відповідно, цьому регіону треба було допомагати, щоб утримати в ньому владу. А от на щойно завойованих територіях, якими був і Крим, і Наддніпрянська Україна, існував рух спротиву. Більшовикам було зручно боротися з ним голодом. І, поза сумнівами, на більшовицькій владі лежить відповідальність за невчасну допомогу голодуючим Криму.

Масштаби катастрофи

Восени – на початку зими 1921 року ситуація загострювалася. Показово, що саме в жовтні 1921 року було створено автономну Кримську Соціалістичну Радянську Республіку. Проте голод у ній комуністичний режим ігнорував. Більше того, і Крим, і УСРР зобов’язували допомагати Поволжю. Офіційно Крим визнали як регіон, що потерпає від голоду, аж 16 лютого 1922 року. В одному зі зведень надзвичайної комісії (так званої «чк»), датованому цим днем, констатувалося: «Населення їсть котів і собак».

Голодні безпритульні діти у Харкові. Фото зроблено до лютого 1923 року. Джерело: archive.ukrweekly.com

Голод штовхав людей на страшні вчинки. У зведенні «чк» за 3 березня зазначалося: «Жахи голоду починають набувати страхітливих форм. Людоїдство стає звичним явищем». Люди харчувалися травою, равликами, воловою та овечою шкірою, навіть якщо останні були оброблені вапном. У Карасубазарі (нині Білогірськ) у квітні 1922 року виявили склад із 17 засоленими трупами, переважно дитячими.

Першими постраждали від голоду чінґене, які здебільшого не вели зернове господарство, а існували з торгівлі, традиційного ремесла й промислів. Від 66 до 75 % загиблих від голоду становили кримські татари, більшість з яких були малоземельними. Юрій Гавен на VI обласній конференції РКП(б) говорив: «Голод тут [у Криму] проявився в дуже різких формах, він не поступається голоду в Поволжі. Але він не так впадає в очі, як у Поволжі. Це відбувається <…> головним чином через національно-побутові умови. Кримські татари так пов’язані зі своїм селом, що навіть голод не може їх вигнати звідти. І вони тихо вмирають у своїх селах…»

Юрій Гавен

За різними оцінками, у 1921–1923 роках у Криму померли 100–110 тисяч кримчан, фактично кожен сьомий житель півострова. У Карасубазарі від голоду загинули 48 % мешканців. Понад 30 % жителів загинули в Судацькому районі й Феодосії. Деякі села в гірській частині Криму вимерли повністю. Ще кілька десятків тисяч кримчан були змушені виїхати з півострова.

У радянській історіографії голод у Криму пояснювали економічною розрухою, наслідками війни, подавали це як «стихійне лихо». Але замовчували ключову складову – руйнівну політику комуністичного режиму.

Як рятувалися кримчани

Офіційне оголошення Криму регіоном, що потерпає від голоду, було важливе, бо після цього на півострові запрацювали структури, які допомагали подолати катастрофу. З одного боку, діяла Центральна комісія допомоги голодуючим, створена комуністичними органами влади, а з другого боку, працювали міжнародні організації допомоги. Це були, зокрема, Американська адміністрація допомоги (ARA), місія Міжнародного комітету Червоного Хреста, відома як місія Фрітьофа Нансена, також Криму допомагали представники християнського руху менонітів і не тільки. Представники різних етнічних спільнот шукали можливості отримати допомогу від співвітчизників за кордоном. Кримські татари й караїми знаходили підтримку в Туреччині.

Малюнок, присвячений діяльності Американської адміністрації допомоги. Початок 1920-х років.   
Джерело: hoover.org

Найбільшу за обсягом допомогу кримчанам надала ARA, яка почала підтримувати жителів півострова навесні 1922 року. В угоді ARA з комуністичним урядом було обумовлено, що організація самостійно набиратиме персонал у свої відділення, а її представники матимуть свободу пересування. Місія Фрітьофа Нансена працювала в тіснішому контакті з комуністичною владою. Також діяла «Міжнародна робітнича допомога», створена Комуністичним інтернаціоналом. Радянська історіографія часто перебільшувала успіхи останньої та знецінювала допомогу тої самої ARA.

На тлі економічної розрухи жителі Криму намагалися вплинути на господарський устрій півострова. Деякі спільноти кримських татар на початку 1920-х почали боротися з радгоспами. Наприкінці 1921 року кількість радгоспів скоротилася близько до сотні, але все одно в їхньому розпорядженні залишалися значні площі землі, зокрема на південному березі Криму, що особливо потерпав від голоду.

«Асма казан» – казан з ручкою для приготування їжі. 19 століття. Крим. Колекція Віталія Проволовського. Казан пошкоджено внаслідок російських обстрілів Ірпеня навесні 2022 року.  
Предмет представлено на виставці «MIRAS. Спадщина»

Свідчення про боротьбу з радгоспами залишив кримськотатарський громадсько-політичний діяч Небі Куку, який у 1923–1924 роках працював заступником завідувача Ялтинського земельного відділу. 1928-го Небі Куку заарештували у справі «Міллі-Фірка» (кримськотатарської національної політичної партії), ідеться про масштабний процес проти кримськотатарської інтелігенції. На одному з допитів діяч розповідав, що як кримськотатарський націоналіст виступав за те, щоб кримськотатарські селяни захоплювали землю в радгоспах, і сприяв цьому процесу. Зокрема, 1923 року в селі Кизилташ створили артіль – це була нібито така комуністична форма організації, – учасники якої з червоними прапорами зайшли на землі радгоспу й почали їх використовувати. Тоді керівники кримської автономії легалізували цей перерозподіл землі. Але згодом більшість активістів кримськотатарського національного руху репресували.

Коли завершився голод

Комуністичний режим уже восени 1922 року оголосив, що голод подолано. Саме через це в жовтні ліквідували Центральну комісію допомоги голодуючим. Замість неї утворили Центральну комісію з боротьби з наслідками голоду. Міжнародні місії закликали допомагати не продовольством, а речами для розвитку сільського господарства: реманентом і технікою.

Насправді як на території Криму, так і на території багатьох інших регіонів, що входили в так звану «договірну федерацію» совєтських республік, люди продовжували голодувати та помирати через це й 1923 року. Тому деякі гуманітарні місії працювали й далі, певну допомогу надавала влада. Реально ситуація покращилася з урожаєм літа 1923-го.

Голод допоміг зміцнити комуністичний режим. На початку 1920-х на півострові розгортався партизанський антибільшовицький рух. Внаслідок голоду люди самі ледь виживали, до того ж у них не було ресурсів, щоб допомагати партизанам. Тож це вплинуло на згортання збройного опору комуністичному режимові.

Повернення пам’яті про трагедію 1921–1923 років

За часів незалежності в Криму з’явилися пам’ятні знаки загиблим під час Голодомору 1932–1933 років, але меморіалів пам’яті жертв голоду 1920-х немає жодного. Науковці досліджують масовий голод 1921–1923 років, у багатьох кримчан є доступ до цієї інформації, але в колективній пам’яті означені події відсутні.

На це вплинули й радикальні зміни серед населення Криму в 20 столітті. 1939 року в Кримській АРСР було понад мільйон жителів, а 1944 року – близько 400 тисяч. Головна причина цього скорочення – депортація кримських татар, корінного народу, який найбільше постраждав через голод 1921–1923 років.

Водночас депортація, що поставила під загрозу існування всього народу, нанесла таку потужну травму, що наче затінила в суспільній свідомості попередні трагічні події. До того ж радянська влада карала за дослідження історії кримськотатарського народу. Зокрема, за це переслідували Мустафу Джемілєва, коли в 1960-х роках він написав нарис з історії тюркської культури в Криму.

Події 1920-х років у Криму є також прикладом трепетного ставлення до культурної спадщини. 1917 року було створено перший кримськотатарський музей у приміщенні Хан-Сараю (ханського палацу) в Бахчисараї. У 1920–1923 роках, у часи голоду й масового продажу цінностей за кордон, його колекція зросла з кількох сотень предметів до майже 2500.

Ханський палац у Бахчисараї. Літографія з альбому «Крим» Фрідріха Ґросса. Одеса, 1857 рік.  
Національний музей історії України

Колектив музею сповна відчув усі біди доби. Його фундатор і перший директор Усеїн Боданінський згадував у своєму щоденнику: «...Перша половина 22-го року для Бахчисарайського палацу відзначилася надзвичайно тяжкими подіями: голод та епідемія сипного тифу спалахнули у величезних розмірах, загалом забравши близько 40 % населення. Стихійне лихо охопило всіх співробітників музею. Від голоду та епідемії загинуло двоє: учений-археолог Євгеній Свіщев і доглядач старовини Ескі Юрту Ебу Бекір Асан. Завідуючий музеєм [Боданінський] переніс за чотири місяці сипний тиф у важкій формі...» Тож культурний поступ відбувався лише завдяки ентузіазму діячів, які прагнули зберегти кримськотатарську спадщину навіть у таких важких умовах.

Усеїн Боданінський. 
Джерело: hansaray.org.ua

Нині ми маємо повертати пам’ять про події сторічної давнини, щоб вони ніколи більше не повторювалися. Меморіалізація голоду 1921–1923 років є одним із завдань, що треба виконати після звільнення Криму від російських окупантів.