Тисячі років люди обмінювалися інформацією переважно за допомогою кур’єрів, які пересувалися пішки чи на конях. Так відокремлені спільноти дізнавалися про небезпеку або ділилися іншими важливими новинами. Прообраз поштових відділень з’явився в 4 тисячолітті до н. е. Тоді пошта була доступна лише для правлячої еліти. З часом кількість користувачів поштовими послугами зростала. Але поштова система «трималася» на ногах людини чи коня майже до кінця 18 століття. Все змінилося під час промислового перевороту кінця 18 – першої половини 19 століття, і досі система зв’язку постійно вдосконалюється.

6 жовтня в Національному музеї історії України (МІСТ) відкривається виставка «На зв’язку!». Проєкт присвячено змінам нашого життя завдяки поштовим новаціям, телеграфу, телефону, радіо, інтернет- та мобільному зв’язку. В експозиції можна буде побачити старовинні телефонні й телеграфні апарати, листівки й марки. Крім цього, можна буде роздивитися «кабінет Стіва Джобса» і навіть сфотографуватися там, почути переговори по російській рації, яку зняли наші військові з російської командно-штабної машини, знищеної у боях під Києвом у 2022 році, а також поміркувати про майбутнє системи зв’язку. Кураторка виставки, завідувач відділу новітньої історії України Альона Якубець розповіла про революцію в системі зв’язку, яку ілюструє виставка.

Якою була пошта до стрибка технологій

Поштова система, доступна для обивателів, спочатку з’явилася в Італії – у 15 столітті, згодом – у Німеччині та Франції. На українських землях ще в 17 столітті поштою користувалися переважно можновладці, як-от козацька верхівка. Перша поштова установа на території України з’явилася у Львові, який на той час був під владою Речі Посполитої. Тоді король Сигізмунд ІІІ дозволив італійцю Роберто Бандінеллі відкрити в місті поштове відділення. У закладі працювало 12 кур’єрів, львів’яни відправляли й отримували свої листи щосуботи.

Лист (копія) гетьмана Богдана Хмельницького до шведської королеви Христини з табору під Білою Церквою. 28 червня 1654 року. МІСТ

На території Наддніпрянщини перші поштові лінії виникли також у 17 столітті, йдеться про систему заїзних дворів. Раніше кур’єрам допомагали «на громадських засадах» люди, які жили вздовж великих шляхів. Нерідко виникали проблеми з доставкою пошти, і наприкінці 18 століття в російській імперії провели реформу. Після цього поштові відділення з’явилися в багатьох українських містах. У 1840-ві збудували багато стандартних поштових станцій. Там можна було поїсти, відпочити, поміняти коней, заночувати. І нині дорогою з Києва до Львова можна побачити деякі із цих станцій – однакові будинки зі стрілчастими вікнами.

На території Наддніпрянщини перші поштові лінії виникли також у 17 столітті, йдеться про систему заїзних дворів. Раніше кур’єрам допомагали «на громадських засадах» люди, які жили вздовж великих шляхів. Нерідко виникали проблеми з доставкою пошти, і наприкінці 18 століття в російській імперії провели реформу. Після цього поштові відділення з’явилися в багатьох українських містах. У 1840-ві збудували багато стандартних поштових станцій. Там можна було поїсти, відпочити, поміняти коней, заночувати. І нині дорогою з Києва до Львова можна побачити деякі із цих станцій – однакові будинки зі стрілчастими вікнами.

Тризуб поверх орла: якими були перші конверти, марки й листівки

У добу промислового перевороту в підприємців виникла потреба активніше обмінюватися інформацією. Розвинути поштову систему допомогли нові види транспорту, наприклад, пароплави й поїзди. Також у різних країнах ухвалювали закони, які регулювали час надходження листів і вартість доставки пошти.

Однією з важливих новацій 19 століття стали стандартизовані конверти та марки. Раніше люди приносили свої листи, опечатані сургучем, на пошту, там їх зважували й відправляли. Відтепер відправники купували конверт і марку – і так наперед оплачували доставку кореспонденції. Потім треба було запакувати свій лист і вкинути його в поштову скриньку. На той час такі скриньки з’явилися в багатьох населених пунктах, поштарі об’їжджали їх, діставали кореспонденцію та розвозили її до адресатів. Ці нововведення дозволили уникнути черг у поштових відділеннях.

Марка поштова першої серії УНР. Георгій Нарбут. Номінал «30 шагів». МІСТ

1869 року у Австро-Угорщині з’явилися поштові листівки. Їх не потрібно було вкладати в конверт: з одного боку відправники писали лист, з іншого – адресу, наклеювали марку й відправляли. Звісно, на відкритих листах не писали особисту інформацію. Як правило, так вітали зі святами. Спершу поштівки не містили ілюстрацій, лише порожній аркуш із написом. Вони були популярними серед солдатів, які не вміли писати, тож надсилали додому поштівки зі стандартним текстом на кшталт: «Я живий і здоровий». З часом з’явилися листівки з краєвидами міст, малюнками, квітами, різдвяними та багатьма іншими сюжетами.

Поштівка із зображенням Золотих воріт у Києві. Початок 20 століття. МІСТ

Одні з перших марок на території України з’явилися в середині 19 століття. Це були гербові марки російської імперії із зображенням двоголового орла. За часів УНР, до створення власних марок, поверх російських ставили штамп із тризубом. Згодом з’явилися українські марки із зображеннями гетьманів, тризуба, людей у національних строях.

Марка поштова стандартна обігової серії з наддруківкою тризуба. Київський округ «Київ-3». Номінал «15 копійок». Українська Держава. 1918 рік. МІСТ.

Під час Другої світової війни діяла Підпільна пошта України, створена Організацією українських націоналістів. Марки цієї неофіційної поштової служби містили зображення воїнів УПА, синьо-жовтих прапорів і тризубів. Можна вважати це культурним феноменом, нині за підпільними марками полюють колекціонери.

А найвідоміша марка часів незалежності України – «Русскій воєнний корабль, іді… !». Випущена невдовзі після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, вона нагадує про сміливу відповідь українських прикордонників російським окупантам на острові Зміїному. Марку випустили рекордним накладом – мільйон екземплярів, половину якого розкупили за п’ять днів.

Поштовий конверт із марками «Русскій воєнний корабль, іді... !». Україна, 2022 рік. МІСТ

Телеграф та емансипація

Розвиток промисловості потребував швидшого зв’язку. 1840 року винахідник Семюел Морзе запатентував телеграф. Взятися за цю розробку його підштовхнула особиста трагедія. Семюел Морзе замолоду зажив слави митця, створив низку портретів знакових постатей американської історії. 1825 року він працював над портретом Жильбера де Лафаєта у Вашингтоні, і раптом отримав повідомлення, що вдома, в місті Нью-Гейвен, тяжко захворіла його дружина. Вашингтон і Нью-Гейвен відділяє 565 кілометрів. Семюел Морзе вирушив додому, але коли приїхав, дружину вже поховали. Це так вразило чоловіка, що він вирішив розробити апарат, який дозволить швидко спілкуватися на великій відстані.

Телеграфний апарат системи «Морзе». 19 століття. МІСТ

У телеграфній системі закодована інформація передається по дротах, приєднаних до дерев’яних стовпів, або по кабелю, прокладеному дном моря чи океану. Нова технологія швидко ширилася світом. На території України телеграф спочатку з’явився у Львові, який тоді був під владою Австрії. 1848 року дріт з’єднав місто з Віднем. Під час Кримської війни 1853–1856 років телеграф з’явився і на території російської імперії. Перша лінія з’єднала санкт-петербург із Севастополем. При цьому використовували імпортні технології: будувала лінію німецька фірма «Simens & Halske», вона ж відкрила в імперській столиці завод.

Технології змінювали спосіб життя. Нова професія телеграфіста швидко стала модною та добре оплачувалася. Також це була одна з перших професій, дозволених жінкам. Наприклад, на території не надто прогресивної російської імперії з 1864 року жінок почали тимчасово брати на роботу телеграфістками спочатку у Фінляндії, а потім і в усій державі. Щоправда, для телеграфісток існували обмеження, зокрема, вони мали бути незаміжніми.

1884 року в росії об’єднали пошту й телеграф, після чого престиж професії телеграфіста впав. Проте сам телеграф обростав новим функціоналом. Незабаром російські банки почали відкривати при поштово-телеграфних відділеннях свої позиково-ощадні каси – так зароджувалася система грошових переказів. Людина приносила певну суму до відділення банку, людина в іншому місті отримувала сповіщення про це, і місцеве відділення цього ж банку видавало їй кошти.

Завдяки телеграфу як найшвидшому на той час засобу зв’язку люди дізнавалися про події Першої світової війни й Української революції 1917–1921 років. Проте, якщо пошта існує і нині, телеграф відійшов у минуле. В Україні останню телеграму відправили 2018 року.

Дефіцитний телефон

Телеграф забезпечив швидкість зв’язку, але у складних ситуаціях обмінюватися повідомленнями по черзі було замало. Люди прагнули спілкуватися в режимі діалогу.

Інженери використали для телефону ту саму систему, що й для телеграфу. Але до телефонного апарата приєднали мембрану, яка коливалася від звуків людського голосу й передавала ці хвилі, які декодувала інша мембрана. Вперше роботу цього пристрою продемонстрував Александр Белл на промисловій виставці 1876 року в США. Ефект від означеної події можна порівняти нині із запуском ракети «Space X».

Винахід стрімко ширився світом. Вже 1877 року першу телефонну станцію збудували в США, а незабаром вони з’явилися у Європі та на території України. Першу телефонну станцію побудували в Одесі 1882 року. На той час це було найбільше українське місто, великий центр міжнародної торгівлі. У 1890-х почали будувати міжміські лінії, серед українських міст першими з’єднали портові Одесу та Миколаїв.

Індукторний телефон Ö10. Австрія. 1910–1918 роки. МІСТ

Спочатку телефони здебільшого встановлювали не у квартирах, а на підприємствах і там, де працювали чиновники. Так, у Києві перший телефон з’явився в ресторані. До тогочасної телефонної станції протягували дроти від різних абонентів. Перші телефони не мали набирача номеру. Людина підіймала слухавку й казала телефоністу, з ким її з’єднати.

На початку 20 століття телефонізація розвивалася швидко. Телефонні станції були розраховані на певну кількість номерів. І до початку Першої світової війни в Києві виявилося так багато охочих телефонізуватися, що виникла потреба в ще одній станції. Це при тому, що телефонний апарат коштував близько 200 карбованців – цих грошей вистачило б на річну плату за квартиру. А ще щомісяця за телефон треба було платити 20–25 карбованців, це середня зарплата працівника залізниці.

У середині 1920-х з’явилися автоматичні телефонні станції. Абоненти самі набирали на телефоні потрібний номер, і АТС з’єднувала їх без допомоги людини. Також у світі ширилися бюджетні моделі телефонів, доступні звичайним користувачам.

Телефонний апарат настільний. Берлін, «Kabelindustrie». 1930-ті роки. МІСТ

Проте в радянському союзі ці технології впроваджувалися з великим запізненням. Завод із виробництва телефонів з’явився там 1929 року, його збудувала шведська фірма «Ericsson». Підприємство випускало одну модель телефона, скопійовану з простенького ерікссонівського апарата. Коли 1940-го радянський союз анексував країни Балтії, більшовики націоналізували завод телефонної апаратури в Ризі. Телефони цього підприємства вважалися найкращими в країні, вони були доступні лише партійній верхівці. А звичайним користувачам все одно бракувало як номерів, так і телефонних апаратів. Тоді ставали в нагоді таксофони. Нині й телефонів, і номерів вдосталь, але цим типом зв’язку користується все менше людей.

Телефон для шахти «ТА-200». Колекція Дарини Нічик

Радіо: джерело пропаганди та вільної думки

Багато людей намагалося розробити радіо, але дослідники спираються на дату патенту. А його вперше, 1897 року, отримав італійський інженер Гульєльмо Марконі. Спочатку в радіоприймачах використовували азбуку Морзе. Радіотелеграф Марконі став відомим після катастрофи «Титаніка» 1912 року. За допомогою цього апарата лайнер подав сигнал SOS, а пароплав «Карпатія» прийняв його та врятував 712 пасажирів у шлюпках. Після цього радіо почали використовувати у важкодоступних регіонах, наприклад, у горах.

Згодом інформацію навчилися передавати за допомогою людської мови, і радіо перетворилося на неймовірно популярний засіб масової інформації та – пропаганди.

На початку 1920-х вийшли у ефір перші радіопередачі у Великобританії, США й Аргентині. Вже 1924 року радіопередача вийшла у ефір у Харкові, тодішній столиці радянської України. На вуличних стовпах встановлювали динаміки, і люди, зокрема неосвічені, слухали новини. Радіоприймачі почали закуповувати для бібліотек і клубів, особливо сільських. Зібратися послухати радіо – то була популярна розвага. З часом почали випускати персональні радіоприймачі. Але, типово для радянського союзу, вони були доступні здебільшого лише партійній номенклатурі.

Радіоприймач мережевий ламповий «6Н-1». радянський союз, росія, воронеж, 1938–1941 роки. МІСТ

Вплив радіо оцінили в тоталітарній Німеччині. За нацистського режиму в країні налагодили випуск недорогих радіоприймачів, які називалися «народне радіо». Вони були в багатьох домівках. Цитуючи рекламний плакат тих часів, завдяки цим приймачам «уся Німеччина чула фюрера».

Після Другої світової війни чимало радянських громадян мали трофейні радіоприймачі з Європи, які ловили закордонні станції, і це напружувало владу. Іноді ці приймачі змушували здавати, але люди ховали закордонну техніку. З кінця 1940-х у радянському союзі налагодили як альтернативу масове виробництво побутових гучномовців. Призначені для осель, вони працювали від мережі, але завдяки їм можна було слухати лише радянські станції.

Радіоприймач «Philips 661U». Бельгія, Левен. 1942–1943 роки. МІСТ

Наприкінці 1960-х до радянського союзу дійшла технологія виробництва транзисторних приймачів. Вони могли бути невеликими за розміром, аж до кишенькових, і працювали від батарейок, які часто були дефіцитними. Транзисторні приймачі дозволяли слухати закордонні голоси, тому радянська влада ставила пригнічувачі сигналів – глушилки. Але «заглушити» величезну країну неможливо, здебільшого це робили у великих містах. За спогадами очевидців, у селах можна було ловити іноземні радіостанції. Слухали, наприклад, «Радіо Свободу», «Радіо Ватикану» (до речі, засноване Гульєльмо Марконі) тощо.

Транзистор ІІ класу «Океан-209». радянський союз, білорусь, мінськ, підприємство «Горизонт». 1976 рік. МІСТ

Як інтернет пов’язаний із ядерною загрозою

Розвиток інтернету перегукується з розвитком електронно-обчислювальних машин, а також із Карибською кризою 1962 року. Тоді стосунки між США та радянським союзом загострилися так, що світ готувався до ядерної війни.

ЕОМ почали створювати ще в 1940-х. Першим комп’ютером вважається американський «ENIAC», який важив 30 тонн. Машини поступово вдосконалювалися та зменшувалися, а під час Карибської кризи виникла ідея зв’язати комп’ютери між собою. Річ у тім, що телефонний і телеграфний зв’язок централізовані, тож дуже вразливі в разі ядерного удару. Якщо знищити телефонну станцію, вся мережа з тисяч телефонів розпадається. А радіозв’язок вразливий до радіоактивного пилу. Тому треба було придумати нецентралізований зв’язок, і за цю задачу взялася державна компанія «ARPA», яка працювала на уряд США.

1968 року дослідники об’єднали комп’ютерною мережею чотири університети. За рік такий тип зв’язку пройшов випробування та отримав назву Арпанет. Мережа розросталася, поступово об’єднувала британські, данські, шведські університети та зрештою стала глобальною. 1971 року винайшли першу поштову програму зі знаком «@», а вже 1974-го вперше використали слово «інтернет».

Експозиція виставки «На зв’язку!». Фото МІСТ

Розвиток інтернету підштовхував розвиток персональних комп’ютерів. Винахідники намагалися зменшити їхній розмір, щоб люди могли користуватися такою технікою вдома. Революцію в цій сфері зробив Стів Джобс разом із партнером Стівом Возняком (до речі, дідусь і бабуся останнього мали українське походження). Спочатку чоловіки буквально працювали в гаражі, але коли зрозуміли, що їхня розробка цікава людям, поставили виробництво на потік. Перший масовий комп’ютер від компанії «Apple» з’явився 1977 року.

Утім, офіційний «день народження» інтернету припадає на 17 травня 1991 року, коли ухвалили стандарт всесвітньої мережі «WorldWideWeb».

П’ять поколінь мобільного зв’язку

У розвитку мобільного зв’язку теж є український слід. Перший дзвінок із мобільного телефона здійснив американський інженер, син емігрантів з України Мартін Купер. Це сталося 3 квітня 1973 року.

Мобільний зв’язок забезпечують радіовежі, тож він інакший, ніж звичайний телефонний. Над цією новацією працювали давно, але першою її впровадила компанія «Motorola», де і працював Мартін Купер. Перший серійний мобільний телефон називався «DynaTAC 8000X», його виробництво запустили 1983 року. Цей телефон важив понад кілограм, а акумулятора вистачало на 20 хвилин розмови. Перший стандарт зв’язку 1G працював лише на невеликих відстанях, до того ж із перешкодами.

Наприкінці 1980-х з’явився стандарт 2G. Абоненти отримували стабільний захищений зв’язок, а також можливість телефонувати за кордон. Після цього мобільні телефони почали набувати популярності.

Телефон мобільний «Nokia 9300». МІСТ

1997 року з’явився зв’язок 3G, і саме тоді телефон змінив свій статус апарата тільки для дзвінків. На мобільному телефоні можна було приєднуватися до інтернету, відправляти і слухати музику. За десять років упровадили зв’язок четвертого покоління, яким ми активно користуємося нині. Тоді ж компанія «Apple» представила перший смартфон «iPhone». Це теж була певна революція в користуванні телефонами, тому що апарат мав сенсорний екран і датчик його повороту. Відтоді кардинальних змін у мобільних телефонах не відбулося.

«Кабінет Стіва Джобса» на виставці «На зв’язку!». Фото МІСТ

Нині ми на порозі нових зрушень. 2020 року почалося розгортання мереж на основі 5G, і 2025 року цей тип зв’язку обіцяють впровадити і в Україні. Тоді з’явиться більше можливостей для зв’язку між машинами, приклад якого – технології «розумного дому». Також відкриються нові опції для зв’язку на величезних відстанях: у космосі, між супутниками й планетами.

Утім технології змінюють одна одну, а людям все одно хочеться спілкуватися наживо. Завітайте на нову музейну виставку, щоб не лише ознайомитися з історією засобів зв’язку, а й поміркувати про їхнє майбутнє.

***

Національний музей історії України дякує партнерам проєкту: Державному політехнічному музею імені Бориса Патона, компанії «Укртелеком», Національному університету оборони України й Музею техніки «Apple» від техномережі «YABLUKA».

Виставка «На зв’язку!» триває до кінця року з можливістю продовження за адресою: вулиця Володимирська, 2.

Підготувала Марія Прокопенко

На заставці – колаж Катерини Бруєвич. Використано фото Альони Якубець під час монтажу виставки «На зв’язку!»