Вишукані меблі українських меценатів, розписана квітами порцеляна, пишний костюм із вишитою сорочкою – предмети, які не лише вражають майстерністю, а й можуть розповісти про взаємозв’язки української та західноєвропейської культур. Цьому присвячена виставка «Європа і Україна: діалог крізь віки», яка відкривається в Національному музеї історії України (МІСТ) 23 червня. Подія приурочена до річниці отримання Україною статусу країни-кандидата на вступ до Європейського Союзу.

Авторками виставки є завідувачка науково-освітнього відділу Ольга Іванова та головна зберігачка Олена Іванова. В експозиції можна побачити меблі, посуд й інші предмети декоративно-ужиткового мистецтва, одяг та живопис 18–19 століть. Ольга Іванова розповіла, як атрибути розкоші ілюструють вплив Заходу, які вироби українських майстрів захоплювали європейців і як інтелектуали та меценати вбудовували українське у власний побут.

Ольга Іванова. МІСТ 

Пишність бароко 

У другій половині 18 століття велику частину сучасної України – Гетьманщину, контролювала російська імперія. 1764 року імперська влада ліквідувала посаду гетьмана, а 1783-го – територіально-адміністративний устрій Гетьманщини. Між означеними подіями імператриця Катерина ІІ зруйнувала Запорозьку Січ, згодом було впроваджено кріпосне право. Але саме в цей час почала розвиватися українська національна культура. Наприклад, 1798 року вийшла друком «Енеїда» Івана Котляревського, що стала першим великим літературним твором українською мовою. Водночас козацька старшина запрошувала європейських архітекторів проєктувати свої маєтки і спонсорувала зведення храмів та інші культурні ініціативи.

У 17–18 століттях із Європи на територію сучасної України поширився стиль бароко, який став популярним серед козацької еліти. В маєтках заможних людей з’явилися барокові меблі, килими, тканини та інші предмети декоративно-ужиткового мистецтва. Місцеві майстри також почали виготовляти речі у стилі бароко. Одна з його прикметних рис – рослинні орнаменти. Їх можна побачити в тогочасному гаптуванні церковних речей, вишивці, також – у архітектурі.

На виставці в музеї уявлення про бароко дає, зокрема, низька шафа французького виробництва. Її виготовили пізніше, в 19 столітті, але у стилі відомого майстра-червонодеревника доби бароко Андре-Шарля Буля. Ця низька шафа прикрашена інкрустацією із золоченої латуні та панцира черепахи, а також оздоблена золоченою бронзою.

Низька шафа в стилі «Буль». Перша половина 19 століття. Франція. МІСТ

Деталь низької шафи в стилі «Буль». Перша половина 19 століття. Франція. МІСТ

Андре-Шарль Буль працював при королі Людовику XІV і створював меблі на його замовлення. Техніка, яку він розробив, так вразила сучасників, що наприкінці 18 століття з нею почали працювати й інші червонодеревники.

Грайливість рококо та романтизм бідермейєра

У першій половині 18 століття у Франції став модним стиль рококо. Йому притаманні грайливість та пишний декор, зокрема мотив рокайль із використанням елементів мушель. У другій половині століття рококо поширилося на весь захід та схід Європи, його вподобала й козацька старшина. Цю добу на виставці ілюструє найраритетніший експонат – консольний годинник, виготовлений у Франції в 1745–1749 роках, у добу короля Людовіка XV. Годинниковий механізм змайстрував Франсуа Байон, а футляр – Адріан Дюбуа.

Годинник консольний в стилі «Буль». 1740-і роки. Франція. МІСТ

Годинник теж створений у стилі «Буль», прикрашений путті (оздоблення у вигляді фігурки маленького хлопчика), який тримає у піднятій руці смолоскип. Це може символізувати швидкоплинність часу або перемогу над ним. Внизу розміщена псевдокитайська сценка – тоді в Європі були в моді такі сюжети, далекі від реальності. До речі, в ті часи футляри з розкішним скульптурним декором та металевими інкрустаціями цінувалися більше, ніж годинникові механізми.

Наприкінці 18 століття рококо з його пишним оздобленням замінив стриманіший класицизм. Моду знову диктувала Франція, незабаром класицизм розвинувся у ампір – стиль Першої французької імперії. Європейські архітектори та скульптори не лише проєктували маєтки впливових людей (зокрема, на українських теренах), а й виготовляли ексклюзивні меблі.

Після урочистого ампіру почалася доба стилю бідермейєр («Милий Мейєр»). Його також називають стилем міщан Австрії та Німеччини, і він справді… милий, романтичний та стриманий. Цю добу на виставці ілюструють, зокрема, австрійські етажерка для сервірування обіднього столу і стіл. Особливість столика полягає в тому, що стільниця піднімається вертикально, щоб продемонструвати майстерну сюжетну сценку з життя містян, виконану в техніці інтарсії (врізування шматочків дерева, різних за фактурою та кольором, у дерев’яну поверхню). Таку конструкцію австрійські меблярі позичили в англійських майстрів.

Столик у стилі бідермейєр. 1830–1840-і роки. (Австрія, Німеччина?). МІСТ

Раніше етажерка і столик прикрашали інтер’єр родини меценатів та цукрозаводчиків Терещенків. До музею 1956 року їх передав Київський державний музей російського мистецтва (нині – Національний музей «Київська картинна галерея»). Власне, цей музей колись був маєтком Федора Терещенка, який відкрив до огляду свою приватну колекцію живопису.

Букети неорококо

В середині 19 століття відбулося відродження рококо – друге рококо, або неорококо. Цей стиль ілюструють витвори українських порцелянових і керамічних підприємств – ще одна велика частина виставки, яка дозволяє відстежити взаємозв’язки європейської та української культур.

Перші порцелянові підприємства на території України – Корецька та Баранівська мануфактури. Прикладами стилю неорококо є вироби порцелянового заводу поміщика Андрія Міклашевського, а також Києво-Межигірської фаянсової фабрики.

Посуд Баранівської мануфактури та фабрики Андрія Міклашевського. Перша половина 19 століття. МІСТ

Порцелянова фабрика Андрія Міклашевського існувала з 1838 по 1861 роки в селі Волокитиному (нині – Сумщина). Її засновник обожнював Францію, жив у Ніцці, бував у Парижі. Він запросив очолити виробництво француза Франсуа Дарта з відомої родини майстрів порцеляни. Під керівництвом Дарта кріпаків навчали формуванню та ліпленню, розписам. Але не можна сказати, що французький майстер просто переніс до Волокитиного свої напрацювання. В експозиції можна порівняти вироби фабрики Міклашевського та французькі, інтерпретації тих самих сюжетів.

На Києво-Межигірській фабриці, заснованій 1798 року, вперше в російській імперії почали виготовляти тонкий фаянс. На виробництво запросили майстра Християна Вімера із Саксонії. У 18 та 19 століттях європейські майстри розписували посуд малюнками із садовими квітами або іншими рослинами. В сюжетах на виробах Києво-Межигірської фабрики можна побачити орнаменти з місцевих рослин: барвінків, дзвоників, хмелю. Продукція з Межигір’я отримала європейське визнання: всесвітньовідома Севрська порцелянова мануфактура замовила місцеві вироби для свого музею.

Вироби Києво-Межигірської фаянсової фабрики. 1830-і роки. МІСТ

Предмети з готичних та «гіпюрових» сервізів, виготовлені на Києво-Межигірській фабриці у 1830-х роках. 
Такого типу вироби придбала для свого музею Севрська мануфактура. МІСТ

Світова мода

Одяг теж ілюструє те, як українські модники й модниці освоювали європейські тенденції. У першій половині століття панянки привозили з-за кордону альбоми з вишивками та моделями, а кріпаки створювали вбрання за цими зразками. Таку практику ілюструє ранкове вбрання матіне з тонкого напівпрозорого батисту. Воно оздоблене майстерною вишивкою білим по білому в техніках гладь і філе. Такі речі дуже тендітні, тому їх збереглося вкрай мало.

Матіне – жіночий ранковий одяг. 1830–1840-і роки. МІСТ

Зі скасуванням кріпаччини 1861 року, а також із розвитком підприємництва модне вбрання почали створювати ательє. Матеріали для цього заможні люди, часто – промисловці, привозили з-за кордону. До Англії їздили за тканинами та шалями з кашеміру, до Німеччини – за срібними й бісерними сумками, до Туреччини – за виробами зі шкіри та хутра. Франція визначала моду щодо суконь, костюмів, капелюшків і мереживної білизни. В цей час у світовій моді панував «позитивізм», який передбачав демонстрацію багатства та добробуту, а отже – пишних строїв із коштовних тканин.

Висока мода захоплювала не лише великі міста. Це ілюструє жіноча сукня із спідницею з турнюром, виготовлена із зеленого тафтового шовку в 1870-х роках. Вона походить із села Городні (нині – місто в Чернігівській області).

Сукня з тафти. 1870-і роки. Чернігівщина. На сукні – шаль з брюсельського мережива. Кінець 19 століття. МІСТ

Чоловіки теж стежили за світовими трендами. У другій половині 19 століття для чоловічої моди їх установлювала Англія, звідки на території України з’явилися ключові предмети одягу – повсякденний сюртук та святковий фрак. Вигляд останнього суворо регламентували: він мав бути лише чорного кольору, фраки шили тільки із крепу або кастору з шовковими лацканами та фалдами до коліна. Жилет до фрака можна було обрати лише білий або чорний. Де там до фантазійності жіночих вбрань!

Сюртук та жилетка. Вовна. Харків. Кінець 19 століття. Сорочка з народною вишивкою. Київщина. Кінець 19 століття. МІСТ

Українське відродження

Саме одяг відображає ще одну важливу сторінку української історії 19 століття – національне пробудження. У другій половині 1840-х у Києві створили першу українську таємну політичну організацію – Кирило-Мефодіївське братство. Серед його членів були Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров. Царський уряд швидко розгромив кирило-мефодіївців, але розвиток національної самосвідомості тривав, що, до речі, перегукувалося з «весною народів» у Європі в 1848–1849 роках.

У мистецтві у другій половині 19 століття панував романтизм, і його звернення до минулого вдало поєднувалося з національним відродженням. Українська інтелігенція зацікавилася народною культурою, що відбилося на вбранні. Вишиті сорочки стали модним атрибутом освічених людей, їх мали в гардеробі Олена Пчілка, Ольга Хоружинська (Франко), Леся Українка та багато інших діячок і діячів. Зазвичай вбрання не містило буквального копіювання народних мотивів, радше йшлося про їх переосмислення (це можна порівняти з тим, як елементи народної вишивки використовують сучасні дизайнери).

Владі не подобалася така популярність національних мотивів, тому вона шукала способи «віднадити» людей від вишиванок. Як це відбувалося, можна дізнатися на кураторських екскурсіях музейною виставкою – стежте за анонсами МІСТ у соцмережах. А зрозуміти, як сучасні тенденції поєднувалися з народною вишивкою, можна на прикладі костюма, скомбінованого в експозиції: кринолінової спідниці та української сорочки 19 століття. Цей стрій доповнює керсетка з імпортного шовку, виготовлена наприкінці 18 століття. Оскільки тканина була міцна та якісна, такі речі могли носити довго.

Жіночий костюм 1840–1850 років з використанням українських елементів. МІСТ

В цей час заможні українські родини зацікавилися історією власних земель, почали колекціонувати старожитності та – створювати музеї. Так, подружжя Богдана і Варвари Ханенків відіграло велику роль у появі Музею старожитностей та мистецтв, попередника Національного художнього музею України та Національного музею історії України. Чимало предметів, подарованих музею Ханенками та іншими меценатами, й нині є окрасою колекції МІСТ. Деякі з них можна побачити на нашій новій виставці.

***

Мати одяг від французьких дизайнерів, англійські меблі та німецьку автівку й нині статусно. Але крім модних запозичень Україну та Європу об’єднують цінності, зокрема – прагнення свободи і краси, навіть у найскрутніші моменти. Саме це й ілюструє виставка «Європа і Україна: діалог крізь віки». Побачити її можна на третьому поверсі Національного музею історії України (вул. Володимирська, 2) із 23 червня до кінця року з можливістю продовження.

Марія Прокопенко

Фото Вікторії Сідорової