Національний музей історії України розташований на Старокиївській горі, одній із найдавніших частин української столиці. Музейна територія містить чимало пам’яток історії, про які ви можете дізнатися більше, зісканувавши к’юар-коди на інформаційних табличках.

Місце, на якому розташований музей, має багату історію та обросло численними історичними міфами. Так, до прикладу, існує міф про те, що давній центр Києва виник ще в 5 ст. Деякі дослідники ототожнювали північну частину Старокиївської гори із літописним «градом Кия». Сучасні науковці аргументовано стверджують, що поселення цього періоду навряд чи могло претендувати на роль міського центру. Справжня подоба міста сформувалася на Старокиївській горі значно пізніше. Лише в кінці 9 – на початку 10 ст. на цій території постає Старокиївське городище. Це було укріплене поселення площею 1,5 гектари. Нині на місці, де були стародавні знахідки, стоїть будівля Національного музею історії України, збудована у 1937–1939 роках за проєктом архітектора Йосипа Каракіса як художня школа.

Інформаційні таблички на території музею, які розкажуть вам більше про кожну з пам'яток

Сучасний вигляд території Старокиївської гори довкола музею – результат часткової реалізації проєкту парку-музею «Древній Київ» архітектора Авраама Мілецького, здійсненого у 1980-х роках. Зокрема, за його планом реконструювали вали легендарного князя Кия. Колись це була частина оборонної системи завдовжки понад 200 м, що йшла від одного схилу гори до іншого.

Наприкінці 10 ст. на розширеній території міста київський князь Володимир Святославич починає спорудження першого мурованого храму – церкви Успіння Пресвятої Богородиці (Десятинної), Південного та Східного палаців. Є припущення, що саме у Південному палаці розташовувалася «гридниця» часів Володимира Святославича, яка була місцем зборів князя та його дружини. Збереглися також рештки Західного палацу, побудованого в той же час. Це була велика споруда, загальною площею понад 1200 м², що складалася з трьох окремих частин. Імовірно, палац був зруйнований внаслідок землетрусів, описаних у літописах. Нині рештки фундаменту Західного палацу законсервовані та доступні для огляду на території музею.

Фрагменти Східного палацу було відкрито Вікентієм Хвойкою у 1907 році. Палац мав пишне оздоблення, там знайшли мармур, шматки фрескового розпису та елементи смальтових мозаїк, круглі віконні шибки. Через осування схилу він почав руйнуватися ще за княжих часів. 

А от «палац княгині Ольги», рештки якого знайшли на території садиби музею у 1970–1972 роках, навряд чи належав княгині. Спершу науковці визначали дату його спорудження не пізніше 945 року. Проте будівельні прийоми та архітектурні деталі вказують, що споруда побудована не раніше за 12 ст. Тож, можливо, на одному й тому ж місці розташовувалися різні будівлі.

Ремісники жили та працювали на території Старокиївської гори ще до моменту виникнення городища. Про це свідчить частина глинобитної печі зі слов’янського житла 8 ст. Вона була відкрита під час розкопок 2009 року. Рештки споруди та частину печі було зруйновано фундаментним ровом при спорудженні Десятинної церкви. На відстані 40 м на південь від лівого крила будівлі музею можна відшукати місце, де законсервовано рештки великого горна для випалу кераміки 16–17 ст. Горн був відкритий у процесі розкопок Теодосія Мовчанівського влітку 1936 року. За знайденими фрагментами посуду зі слідами поливи та цегли дослідники припустили, що це був цілий виробничий комплекс. Вважалося, що ця територія запустіла після монгольської навали 1240 року. Але окремі знахідки монет, вислих печаток та побутових виробів 14–15 ст., а також відкриті під час розкопок 2000 року ремісничі комплекси литовської доби засвідчують, що життя на території Старокиївської гори тривало.

У 1918 році Вікентій Хвойка знайшов на Старокиївській горі рештки кам’яної конструкції. Дослідник інтерпретував їх як слов’янське язичницьке капище, а «стовп» – як жертовник. Його колега та учасник розкопок Карл Болсуновський припустив, що це рештки святилища бога Сонця Святовида. Втім, у 1937 році виявилося, що споруда побудована за прийомами, характерними пізньому Середньовіччю. А так званий «жертовний стовп», швидше за все, був нашаруванням сміття пізнішого часу. І хоча це «язичницьке капище» у минулому навряд чи існувало, у 1980-х роках на згадку про язичницькі часи створили сучасну реконструкцію капища.

Що точно існувало, так це поховання 10 ст. на східному схилі Старокиївської гори. Це одне з найбільш ранніх курганних поховань, і до того ж одне з найбагатших. Знайшли його 1936 року, під час розкопок Теодосія Мовчанівського. У могилі були поховані чоловік та жінка. На жінці було намисто з сердолікових намистин та монет-підвісок, срібні скроневі кільця, перстень та невеликий бронзовий ключик. Серед речей чоловіка збереглися лише срібна фібула та фрагменти оковки щита. Це пов’язано з пограбуванням могили ще в давнину. А от у період 11–12 ст. київських князів та їхніх родичів здебільшого ховали у стінах Десятинної церкви. На жаль, внаслідок руйнації храму в 1240 році чітко встановити, кому саме належали поховання, неможливо. Петро Могила в 17 ст. переконував, що віднайшов два мармурові саркофаги, які належали Володимиру та його дружині Анні. А вже у 1826 році поза фундаментами Десятинної церкви знайшли ще один саркофаг із рештками кістяка, який приписували княгині Ользі. Реальність цих припущень викликає сумніви, адже обидва поховання знайдені за межами храму.

Сумні свідчення нападу монгольських військ на Київ 1240 року – чотири братські могили киян, що загинули при обороні міста. Частина захоронення була знайдена Вікентієм Хвойкою в 1907 році. За описами Хвойки, дослідники виявили величезну кількість скелетів різного віку та обох статей, починаючи від дитячих. На самому дні могили містився запрестольний хрест Десятинної церкви, який намагалися врятувати від розкрадачів храму.

Цей витвір візантійських майстрів 10–11 ст. є частиною колекції МІСТ, зараз його можна побачити на виставці «Церква Богородиці Десятинна: архітектурно-мистецький образ» на першому поверсі музею. 

Храм Десятинної церкви Успіння Пресвятої Богородиці був споруджений після прийняття християнства у 988 році. За матеріалами останніх досліджень, храм пережив чотири етапи реконструкції та перебудови. В його інтер’єрі були різьблені кам’яні плити з мармуру та пірофіліту, кам’яні мозаїки та фрески. Рештки фундаментів вперше дослідили в 1635 році з ініціативи київського митрополита Петра Могили. Наступні дослідження провів митрополит Євгеній Болховітінов на початку 1820-х. Після цього на фундаменті збудували новий храм, внаслідок чого було пошкоджено значну частину решток. Після руйнування побудованої споруди більшовицькою владою Михайло Каргер у 1936–1939 роках продовжив розкопки давньоруського храму. Тоді був знайдений таємний сховок глибиною понад 4,5 м від підлоги церкви. Ця схованка стала останнім прихистком киян, які намагалися врятуватися під час монгольського штурму Києва 1240 року. При них були різні предмети: прикраси, інструменти, сокира, захисний шолом і унікальна знахідка – набір ливарних форм. 

Фундаменти Десятинної церкви під час досліджень 2005 рік

У 2005–2011 роках фундаменти церкви повторно досліджувала експедиція Інституту археології  НАНУ. Тепер знахідки з Десятинної церкви зберігаються в колекціях різних музеїв, частина, у МІСТ.

На території музею є кілька пам’ятників, які привертають увагу відвідувачів. Зокрема, камінь із написом «ѿкуда єсть пошла руская земѧ» біля оглядового майданчика. Слова на ньому перегукуються з початковою реплікою «Повісті минулих літ» («звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала»). Завдяки автору літописного зведення ми також знаємо, що однією з чеснот князя Володимира було поширення писемності на Русі. Про це свідчать численні археологічні знахідки – вислі печатки київських князів із написами кирилицею, графіті на побутових виробах, пряслицях чи керамічних посудинах, знаряддя для письма, і, зрештою, написи на стінах давньоруських храмів, переважно світського характеру. В 1988 році Віталій Шишов створив пам’ятник, який нагадує історію першої школи на Русі.

Театралізована екскурсія на оглядовому майданчику музею.

Окрасою садиби музею є найстаріша липа Києва, яку, за легендою, власноруч посадив Петро Могила в 17 ст. 

Позаду музею збудовано оглядовий майданчик, на якому ви можете насолодитися чудовою панорамою Подолу та урочища Гончарі-Кожум’яки, де за часів Русі мешкали ремісники, а нині побудовано мікрорайон Воздвиженка.