Старокиївська гора

Старокиївська гора – одна з найдавніших частин міста, що височіє над Подолом. Це – природне підвищення правого берега Дніпра, що обмежене з півночі долиною річки Глибочиці, і з заходу Либеді, а з півдня – її притокою – річкою Хрещатик.

Зручне географічне розташування та сформовані притоками Дніпра природні перепони сприяли її заселенню у найдавніші часи. На території Старокиївської гори, переважно на краях плато, в різні часи було відкрито рештки стоянки доби палеоліту, два поселення трипільської культури, доби бронзи та скіфського часу, рештки поселення зарубинецької культури. Могильник черняхівської культури, а також один із най північніших скарбів римських монет були знайдені в районі сучасної Львівської площі.

У північній частині Старокиївської гори (район вулиці Великої Житомирської та садиби Національного музею історії України) під час земляних робіт та археологічних досліджень було знайдено окремі предмети, зокрема: бронзові та срібні прикраси, браслети та фібули кінця IV – першої половини VI ст. н. е., які лишилися від носіїв празько-корчацької археологічної культури. В VI–VII ст. на території садиби Історичного музею та на північно-західному схилі Старокиївської гори постають окремі житлові споруди та господарчі ями празько-корчацької археологічної культури, знайдені під час розкопок 1970-х років. Також в 1939 та 2009 роках було знайдено археологічні рештки двох житлових напівземлянок, ймовірно волинцевської археологічної культури, що датуються VIII ст. н. е. та більш пізня споруда роменської культури.

Вся наявна нині інформація не дає змоги стверджувати про існування в цей період якогось великого ранньослов’янського поселення в північно-східній частині гори, і тим більше його безперервного існування від V до ІХ ст. Не зважаючи на це, за радянської доби, виник своєрідний історіографічний міф про розвиток давнього центру Києва, починаючи з V ст. Деякі дослідники ототожнювали північну частину Старокиївської гори із літописним «градом Кия» і вважали, що саме вона була укріпленим центром земель літописних полян. Сучасні науковці аргументовано стверджують, що поселення цього періоду навряд чи могло претендувати на роль міського центру.

Більшість із зазначених археологічних пам’яток другої половини І тис. н. е. розташовані на північному виступі Старокиївської гори, поруч із сучасною будівлею Історичного музею. Через фрагментарність опису результатів дослідження, а, подекуди, аматорський, або навіть грабіжницький, підхід до розкопок, значна частина предметів, знайдених в ХІХ і на початку ХХ ст. була втрачена.

Не пізніше кінця ІХ – початку Х ст. на цій території постає Старокиївське городище. Укріплене поселення, площею – 1,5 га, з трьох сторін оточене природними схилами, а з південно-східної – валом та ровом, завдовжки майже 200 м. Зміна характеру забудови та поява укріплень свідчить про формування на місці попередніх поселень військово-політичного центру. Змінюється і характер поховань довкола – за межами укріпленого городища постає могильник язичницької доби з курганними похованнями за обрядом кремації та інгумації, що функціонував протягом ІХ–Х ст. Показово, що поруч із ординарними похованнями була розташована група статусних курганів, у яких небіжчиків у потойбіччя супроводжували коштовні речі, зокрема північноєвропейського походження, що підтверджує роль скандинавів в утвердженні Києва серед інших середньовічних центрів Русі.

Наприкінці Х ст. на розширеній території міста київський князь Володимир Святославич починає бурхливу будівельну діяльність. Це спорудження першого мурованого храму – церкви Успіння Пресвятої Богородиці (Десятинної), ансамблю світських мурованих споруд – «південного» та «східного» палаців. Завдяки цьому формується своєрідний вигляд княжого Києва – поєднання кам’яної культової архітектури та переважно дерев’яних житлових чи господарських споруд.

У ХІ–ХІІ ст. укріплена територія давньоруського Києва переживає кілька будівельних етапів. Передусім це спорудження нової лінії укріплень, що значно розширила територію міста, ремонти та розбудова Десятинної церкви, спорудження нових мурованих храмів – Софії Київської, Федорівського монастиря, Михайлівського Золотоверхого собору та інших. Частина кам’яних споруд дитинця в цей час руйнується як через військові дії, так, ймовірно, і з природних причин, як, наприклад, згадані літописцем землетруси 1088 та 1091 років.

Після монгольської навали у грудні 1240 року укріплений дитинець княжого Києва втрачає свою роль військово-політичного центру. Під час штурму руйнуються оборонні споруди та Десятинна церква. З огляду на знайдені 4 великі поховання загиблих киян, київський дитинець спустошується.

Існувало припущення про запустіння цієї території, аж до спорудження Старокиївської фортеці в 1654 році. Але вцілілі в 1240 році культові споруди, як наприклад Софійський та Михайлівський Золотоверхий собори, окремі знахідки монет, вислих печаток та побутових виробів XIV–XV ст., а також відкриті під час розкопок 2000 року житлові споруди та ремісничі комплекси литовської доби, засвідчують, що не зважаючи на зменшення щільності забудови та відсутність укріплень, життя на території Старокиївської гори тривало.

Наступний важливий етап пов’язаний зі спорудженням на межі XVI–XVII ст. дерев’яної церкви Миколи Десятинного та наступної її перебудови митрополитом Петром Могилою. Він також провадив перші аматорські дослідження археологічних решток давньоруського храму. Основною метою дослідження було підтвердити, що у знайдених під час розкопок саркофагах поховані князь Володимир та його дружина Анна. Реконструкція споруди закінчилася вже після смерті митрополита. В цей період довкола храмової споруди формується великий міський могильник, що функціонував впродовж XVII–XVIII ст.

У XIX ст. з початком стрімкого розвитку і розбудови міста різко пожвавлюється будівельна активність на цій території. Під час спорудження житлових будівель відбуваються перші, аматорські дослідження поховальних пам’яток та фіксуються численні археологічні знахідки. В 1824 році Кіндрат Лохвицький проводить перші розкопки залишків Десятинної церкви. Саме з цього дослідження починається наукове вивчення території княжого дитинця. В 1828–1842 роках на місці церкви Петра Могили зводиться нова будівля Десятинної церкви, в російсько-візантійському стилі (в 1928 році була зруйнована за рішенням радянськоївлади). З початком ХХ ст. дослідження продовжує плеяда науковців, результати роботи яких дали змогу відтворити історію розвитку та розбудови княжого Києва.

На Старокиївській горі у 1937–1939 роках за проектом архітектора Йосипа Каракіса зводиться приміщення художньої школи, в якому зараз розташований Національний музей історії України.

Сучасний вигляд території Старокиївської гори довкола Історичного музею – результат часткової реалізації проекту парку-музею «Древній Київ» архітектора Авраама Мілецького, здійснений у 1980-х роках. Це була не перша спроба музеєфікації території середньовічного Києва – перший проект заповідника «Київський Акрополь» було запропоновано музейником та мистецтвознавцем Федором Ернстом ще у 1930-х. Зрозуміло, що в період бурхливого будівництва комунізму та масових репресій науковців, він не міг бути реалізованим.

Отже, у місці становлення княжої державності знаходиться унікальний комплекс археологічних пам’яток різних епох.