Алла Горська — українська художниця, монументалістка, одна з перших представниць андеґраунду та найяскравіша постать шістдесятництва, діячка правозахисного руху.

Народилася в Ялті 1929 року у родині Олени й Олександра Горських. Її батько був організатором радянського кіновиробництва, і через його роботу маленька Алла певний час жила в москві. Разом з мамою 11-річна дівчинка пережила дві блокадні зими в ленінграді. Восени 1943 року відбулася евакуація в Алмати, а 1944-го — переїзд до Києва.
Алла закінчила Київську художню середню школу ім. Тараса Шевченка. 1948 року вступила до Художнього інституту й потрапила до майстерні Сергія Григорʼєва. 1959-го її прийняли до Спілки художників.
На початку 1960-х років у житті мисткині відбувається переломний момент. Вона закохується в усе українське — мову, історію, культуру, мистецтво.

«Добрий день, любий, єдиний Батьку!
Ти знаєш, весь час хочеться писати українською мовою. Розмовляєш по-українськи — й думати починаєш українською мовою. Читаю Коцюбинського. Чудова мова, тенденційності трохи більше, ніж треба» (з листа батьку 26.07.1961 року).

Українську мову Алла вивчила вже після 30 років. Допомогла опанувати всі тонкощі в навчанні подруга — Надійка Світлична, вчителька української мови.
Горська була активною учасницею Клубу творчої молоді «Сучасник» у Жовтневому палаці. У КТМ відбувалися вечори памʼяті, лекторії, творчі зустрічі. Саме до цих подій художниця створювала дизайни запрошень та ліногравюри. 
1962 року разом з Лесем Танюком і Василем Симоненком відкрила місця поховання жертв, розстріляних НКВС у Биківні.

Алла Горська очолила найбільшу секцію КТМ — художню. Разом з Лесем Танюком готували вистави «Отак загинув Гуска» (Львів, 1963) за поемою Миколи Куліша та «Правда і кривда» (Одеса, 1963) за романом Михайла Стельмаха, до яких художниця готувала сценографію, але які так і не побачили глядачі.
1964 року Алла Горська разом з Опанасом Заливахою, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною та Галиною Зубченко у вестибюлі червоного корпусу Київського університету ім. Т. Шевченка створили вітраж «Шевченко. Мати», який було знищено в день відкриття. 
 

У серпні 1965 року прокотилася перша хвиля арештів української інтелігенції. Алла не трималася осторонь, а протистояла радянській системі, надавала допомогу політвʼязням, підписувала всі можливі документи проти репресій, зокрема й «Лист-139» — протест діячів української культури проти політичних арештів (1968). Після цих подій відбулося друге виключення мисткині зі Спілки художників.
1967 року Алла Горська у співавторсті створила в м. Жданові (нині Маріуполь) мозаїчні панно «Боривітер» і «Дерево життя», що їх у липні 2022 року знищили російські окупанти.

«Незалежна і горда. Алла поважала людей і мала загальну любов друзів і знайомих. Але, як і кожен, хто любить, вона вміла ненавидіти. Вона відверто зневажала ситих чиновників і ділків від мистецтва. Вони не виносили твердого глузливого погляду її сірих очей і платили їй за це чорною зненавистю» (спогади Олександра Сергієнка «Червона тінь калини»).

28 листопада 1970 року художницю знайшли мертвою в будинку свекра у Василькові. Розуміючи, яким був вплив художниці, кгб, щоб подолати цю жінку, вбило її. Іншим способом воно не змогло б її зупинити. Ані увʼязнення, ані заслання не стримали б подальшу боротьбу Алли Горської із системою, бо вона боролася за будь-яких обставин.