Сьогодні виповнюється 100 років із дня народження Ірини Сеник, української поетеси, вишивальниці, медсестри, громадської діячки, членкині ОУН і УГГ (1979), політвʼязня радянських таборів, засновниці Товариства української мови та Української гельсінської спілки у Бориславі, голови місцевого відділення Союзу українок, членкині Ліги українських жінок. 

Народилася 8 червня 1926 р. в родині січового стрільця Михайла Сеника та Марії Сеник. Здобувала освіту в народній «Рідній школі» ім. Короля Данила, дівочій школі ім. Т. Шевченка, гімназії Іллі та Іванни Кокорудзів. У 1939 р. вступила до юнацтва ОУН. 1941 р. стала членом організації.  Була звʼязковою Крайового Проводу (псевдо «Леся»). В 1944 р. розпочала навчання у Львівському університеті на факультеті  англійської філології. У грудні 1945 р. заарештована. Допити проходили  у тюрмі на Лонцького. 

«У руках молодого ката дротяна нагайка, і удар за ударом сиплеться на мої плечі. «Боже, поможи мені, не дай зойкнути». Мене відливають водою, знову і знову випитують про звʼязки, про львів’ян і львів’янок, показують якісь фотографії, але я вже поза межами болю» (зі спогадів Ірини Сеник з книги «Метелики спогадів»). 

У березні 1946 р. вироком «трійки» як зрадницю Батьківщини її було засуджено на 10 років ув’язнення в концтаборах суворого режиму, 5 років позбавлення громадських прав і довічне заслання.  Відбувала покарання в 7-му Заозерному  спецтаборі, Тайшетлаг в Іркутській області. Пізніше етапована до  Заозерлагц, Ангарлагу.

«На моєму тілі заяложені, бувші в ужитку кальсони, що пахли чужим потом, просочилися чужим брудом. На ногах дерев’яні, 42 розміру черевики, випалена засмальцьована тілогрійка, а на голові обірвана вушанка» (зі спогадів Ірини Сеник з книги «Метелики спогадів»).

Ірина була залучена до будівництва Байкало-Амурської магістралі. У 1955 р. етапована на заслання в м. Анджеро-Судженськ Кемеровської області, де провела 13 років свого життя. Перебуваючи на засланні, рятувалася від табірних буднів – вишивала. Це були переважно мініатюри на релігійну тематику. 

Восени 1968 р. Ірина була звільнена з умовою, що не повернеться жити до Львова. Оселилася в Івано-Франківську, з труднощами  влаштувалася на роботу в протитуберкульозний диспансер.

На початку 1970-х рр. входить до Львівської та Івано-Франківської груп захисту політвʼязнів, збирає кошти на підтримку родин політвʼязнів. Найяскравіші представники дисидентського руху України були її добрими друзями. 

У січні 1972 р. в Україні відбувається нова хвиля арештів українських дисидентів. Ірина Сеник не стала виключенням. Вирок – 6 років таборів і 5 років заслання. Покарання відбувала в таборі ЖХ-385/3 в с. Барашево в Мордовії. У 1978 р. етапована на заслання до Казахстану. 

1983 р. повернулася до Борислава. Одружилася. 1990 р. брала участь у створенні партії «Державна самостійність України». 1991 р. повністю реабілітована. До  проголошення незалежності України була під неофіційним наглядом КДБ.

Ірина Сеник провела у неволі 34 роки свого життя.

«Свідомо я обрала цей шлях. Можна було і не обирати. Не шкодую за тим, що сталося. Прикро лишень, що тепер є не так, як ми мріяли, за що боролися. Маю сподівання, що мине ще трохи часу, і це зміниться на краще» (зі спогадів Ірини Сеник з книги «Метелики спогадів»).  

Померла 25 жовтня 2009 р. Похована на Личаківському кладовищі. 

У Національному музеї історії України триває виставка  «Боротьба за незалежність. Творці. Епізоди». Поміж історій героїв виставки представлені особисті матеріали Ірини Сеник — вишиті мініатюри її авторства.