На Старокиївській горі перед спорудою Національного музею історії України лежать фундаменти Десятинної церкви. До них звикаєш дуже швидко — настільки, що перестаєш дивитися під ноги. Камінь стає просто частиною простору, хоча насправді це і є початок.

Звідси складно говорити про історію як про щось віддалене.

Вона тут не оформлена в окремий наратив — вона поруч, у ландшафті, у самому місці, з якого починається місто. 

Я заходжу в музей із цим відчуттям — що історія вже присутня, ще до будь-якої експозиції чи тексту.

І в цьому просторі говорю з Богданом Патриляком — доктором історичних наук, професором, заступником генерального директора з наукової роботи Національного музею історії України.

О.К. Ви народилися в родині науковців. Чи можна сказати, що ваше історичне мислення почалося ще в дитинстві — через розмови в родині? Можете згадати якусь історію з дитинства?

Б.П. Я народився у родині науковців-хіміків. Походження батьків з різних регіонів України зумовило різні історичні досвіди та самоусвідомлення. Батько народився на Лемківщині, території міжвоєнної Польщі, за рік до початку Другої світової. В 1946 році родину примусово переселили до села Гаї-Розтоцькі на Тернопільщині. Саме тут, значною мірою, формувалась українська свідомість батька. Пізніше Львівська політехніка та переїзд до Києва на початку 1960-х. Пам’ятаю, коли навчався у молодшій школі, влітку ми з батьком проходили повз колишню будівлю НКВД у містечку Залізці. Батько розповів, що після війни тут висаджували тіла вбитих повстанців, піддаючи їх нарузі. Мені тоді не хотілось цьому вірити з огляду на те, що у школі ледь не щодня розповідали про найгуманнішу у світі державу СССР, що бореться за мир у всьому світі. Пам’ятаю також, як у селі до батька приходили місцеві інтелігенти, переглядали еміграційні видання. Тоді вперше побачив зображення герба УНР за проєктом Василя Кричевського. Вже знав, що нашим давнім гербом є тризуб, але уявляв його собі у спотвореному вигляді, легально його можна було побачити хіба на карикатурах на «буржуазних націоналістів» у «Перці», а тут така лаконічна досконалість, був вражений. 

Мати походить з Переяславщини, народилась у воєнні роки. Її родинні спогади стосувались жахів Голодомору та німецько-радянської війни. Про геноцидний голод вперше у дитинстві почув від прабабусі. Таким чином у осмисленні родинних історій з Лемківщини, Тернопільщини і Переяславщини формувалось моє історичне мислення та національна усвідомленість.

О.К. Ви закінчили київську школу № 200. Яким був Київ вашого дитинства? Чи відчували ви тоді, що живете в місті з багатошаровою історією, чи це прийшло пізніше?

Б.П. Так, легендарну двохсоту школу в Академмістечку. Київ 1970–80-х років виглядав інакше, його історичне обличчя змінювалось на моїх очах. Батько цікавився українською історією і я, будучи ще зовсім малим, відвідував з ним усі київські пам’ятні місця та музеї. Хоча, чесно кажучи, історичний музей мене тоді не вражав. Закарбувались у пам’яті фундаменти Десятинної церкви і ще старий образ Андріївської без позолоти на банях. Запам’ятались Золоті ворота до реконструкції. Тоді у середовищі київської інтелігенції обурювались зведенням комплексу т. зв. Батьківщини-Матері, який спотворив дніпровські схили. Звичайно, було відчуття, що живеш у давньому славному місті. Але, водночас, місто стрімко втрачало своє українське обличчя, поглиблювалась русифікація. Попри те, що ми навчались в українській школі, між собою здебільшого спілкувались російською. Вдома у родинах — українською, а у школі на перервах — російською. Слухали «ворожі голоси», західну музику, у старших класах малювали на партах тризуби (більше схожі на нептунівські), але спілкувались російською. Такими глибокими були наші комплекси. На жаль, вони досі переслідують багатьох киян, українців за духом і походженням.

О.К. У 1989 році ви стали співзасновником Спілки незалежної української молоді в Києві. Чи було відчуття, що ви перебуваєте всередині історичного процесу?

Б.П. Звісно було. Тоді, наприкінці 1980-х, ми були молодими людьми радикальних поглядів, які усвідомили свою національну ідентичність та повернулись до рідної мови у спілкуванні. Ми надихались ідеями українського націоналізму, зачитувались досі недоступними працями українських істориків і прагнули рішучих негайних дій, часто наражаючись на критику та нерозуміння старших борців за незалежність, які сповідували поступовий, еволюційний шлях боротьби. Приємно, що більшість наших тогочасних «екстремістських» ідей сьогодні стали елементами державної політики.

О.К. Чи можна сказати, що ваш досвід у Спілці незалежної української молоді фактично підштовхнули вас до історії — не як до абстрактної дисципліни, а як до способу осмислення того, в чому ви вже безпосередньо брали участь?

Б.П. Кожен у той чи інший спосіб бере участь у творенні історії. Для мене було і є важливим пробуджувати інтерес українців до власної історії, до переосмислення певних її сторінок саме під українським кутом. Скажімо, історія Другої світової війни досі потребує нового українського прочитання, та ж історія України радянського періоду.

О.К. Ваша дисертація присвячена опору українського селянства 1927–1933 років. Чи бачите ви прямі паралелі між цим періодом і сучасною Україною?

Б.П. Паралелі у тому, що Путін, як і Сталін свого часу, вирішив покарати український народ за непокору та створення перепон для втілення російського імперського проєкту. Натомість українці чинили і чинять цьому відчайдушний опір. На початку 1930-х років українці масовими виступами та повстаннями практично зірвали сталінський проєкт суцільної колективізації, поставивши під загрозу подальшу модернізацію та розвиток російсько-більшовицької імперії. Відповіддю на селянський опір став геноцидний Голодомор. Революція Гідності, а за нею героїчний збройний опір агресорам, зламав путінські плани відродження російської імперії у межах колишнього СССР та подальшого домінування у Східній Європі.

О.К. Як діяти музею в момент, коли історія відбувається не в минулому, а прямо зараз — як це було у 2022 році?

Б.П. Найперший обов’язок музейників — захист культурних цінностей. Отже, у випадку загрози передовсім зобов’язані рятувати музейні колекції. Важливо, щоб керівництво установи мало сміливість брати на себе відповідальність йти на рішучі кроки. Ми ж пам’ятаємо як по-різному реагують люди на початок воєнних дій. Хтось став у чергу до військоматів, а хтось завантажив пожитки до автомобіля і вирушив у західному напрямку. Відповідно до музейних інструкцій, будь-яке переміщення експонатів за межі музею відбувається лише за погодження Міністерства культури. Але як діяти у надзвичайній ситуації, коли втрачений зв’язок із міністерськими чиновниками? Хтось із керівників музеїв бездіяв, пославшись на букву інструкцій, а хтось на сході і півдні, практично з-під обстрілів, рятував колекції. Головне — у скрутній ситуації мати команду однодумців, мотивованих співробітників.

О.К. Що сталося з експонатами в перші дні повномасштабного вторгнення? Як їх рятували?

Б.П. 24 лютого 2022 року до музею з’явилось понад 50 співробітників, телефони Міністерства культури не відповідали і було прийняте рішення про демонтаж експозицій в основному корпусі музею та його філії. Найцінніші предмети пакувалися у ящики для евакуації, інші переносились до фондосховищ. 1 березня тодішній Міністр культури Олександр Ткаченко через zoom-зв’язок запропонував керівництву музею евакуацію колекцій. Перший етап евакуації відбувся 4 березня завдяки безпосереднім зусиллям Олександра Ткаченка та Міністра внутрішніх справ Дениса Монастирського, практично у ручному режимі. Другий етап евакуації — 12 березня, хоча повний демонтаж експозиції тривав до кінця місяця.

О.К. Чи існували у 2022 році протоколи евакуації музейних колекцій? Можете розказати про цей період?

Б.П. Так, існувала комісія з евакуації, були складені списки музейних предметів за категоріями цінності. Напередодні повномасштабного вторгнення ми проробляли різні сценарії дій. Навіть обговорювали як бути, якщо зникне зв’язок. На щастя цього не сталося. Та практика показала, що в умовах стресу і невизначеності розроблені завчасно алгоритми не завжди працюють. Тому найцінніший ресурс у подібних ситуаціях — люди, готові та здатні працювати за екстремальних умов.

О.К. Ви є заступником директора головного музею країни. Як виглядає ваш звичайний день — це більше про кабінет чи про роботу з колекцією?

Б.П. Насправді є різні дні. Робота ведеться і у кабінеті, і у фондосховищах, і у експозиційних залах. Після повномасштабного вторгнення та демонтажу постійно діючої експозиції музей перейшов до формату окремих виставок, що формувались з предметів, які не були евакуйовані. Нам вдалося створити десятки виставкових проєктів. Завдяки цьому музей поновив активну роботу, приймає відвідувачів у цей непростий час. Сьогодні готуємо чергову виставку, тому більше працюю з експонатами.

О.К. Як виглядає шлях експоната до музею — від моменту, коли його знаходять або передають, до появи у вітрині?

Б.П. Доля і шлях експонатів різні. У музеї є предмети, які потрапили до установи на перших етапах її створення наприкінці XIX ст., коли свої зібрання подарували родини меценатів Ханенків та Терещенків, Вікентій Хвойка та ін. Експонати надходять завдяки плановим комплектуванням, роботі археологічних та етнографічних експедицій. Сьогодні тисячі предметів передаються до музею правоохоронними та митними органами. Після першого потрапляння до музею предмет проходить процедуру обліку та інвентаризації. За потреби проводяться реставраційні та консерваційні заходи. Лише після цього ми маємо змогу демонструвати експонати відвідувачам.

О.К. Де насправді зберігається більшість експонатів — те, чого ми не бачимо в залах? Як виглядають ці фонди?

Б.П. Більшість експонатів зберігаються у фондосховищах. Це спеціально обладнані приміщення залежно від характеру предметів. Фондосховища обладнані стелажами, шафами та сейфами. На жаль, у нашому музеї вони критично переповнені.

О.К. Чи правда, що в експозиції ми бачимо лише малу частину колекції? Який це приблизно відсоток?

Б.П. У експозиції зазвичай демонструється найцінніша частина колекцій, коли йдеться про мирний час. Більшість експонатів зберігаються у фондосховищах і задіюються у тимчасових виставках. У нашому музеї значна частина цінних експонатів потребує реставрації (експонувати їх у нинішньому вигляді буде не зовсім коректно), але реставраційні можливості музею, на жаль, обмежені. Перед початком широкомасштабного російського вторгнення у музеї експонувалось близько 16 тис. предметів та 10 тис. у філії «Скарбниця Національного музею історії України». Загалом, музейна колекція складає понад 800 тис. одиниць зберігання. Тобто, експонувалось трохи більше за три відсотки. У інших музеях ця пропорція може бути вищою на користь експозиції.

О.К. Чи бувають ситуації, коли експонат є, але його неможливо виставити? Чому? Можете розказати про такий цікавий експонат?

Б.П. Якщо не йдеться про питання безпеки, то це передовсім стан збереженості предмета. Коли є загроза руйнування або втрати експоната, йому буде комфортніше знаходитись у сховищі. Скажімо, у нашій колекції є унікальний предмет — широковідомий браслет з бивня мамонта з меандровим орнаментом (18 тис. до н. е.) з Мізинської стоянки. Він був знайдений у 20 фрагментах, пройшов складну реставрацію. Бивень мамонта — дуже крихкий органічний матеріал, потребує строгого дотримання температурно-вологісного та світлового режиму. Тому у постійній експозиції ми його не демонстрували. У майстерні муляжів французького Лувру виготовили його чудову копію, яка і демонструвалась на постійній основі.

О.К. Як народжується виставка: це ідея однієї людини чи робота команди?

Б.П. Зазвичай, ідея виставки зароджується у однієї людини. Але від ідеї до практичного втілення проходить низка етапів. Автор ідеї ділиться нею з колегами, відбувається обговорення, з’являються нові ідеї, розуміння за допомогою яких предметів є змога розкрити задум. Далі розробляється наукова концепція виставки та готується дизайн-проєкт. Одночасно триває робота з добору експонатів. Концепцію розглядає науково-методична рада музею, де експерти висловлюють свої зауваження та побажання. Співробітники фондів здійснюють підбір предметів та складають супровідну документацію. Художники та дизайнери розробляють візуальний матеріал, банери, афіші, буклети, етикетки, займаються безпосередньо монтажем.

О.К. Скільки часу в середньому займає підготовка однієї виставки — від задуму до відкриття?

Б.П. Усе залежить від масштабів виставки. У нас існує формат міні-виставок, коли до певної історичної дати готуються буквально кілька вітрин. Побудова такої може тривати буквально лічені дні. Підготовка складних виставок, зокрема серйозних міжнародних проєктів, може тривати кілька років.

О.К. Наскільки виставка — це наукова робота, а наскільки — режисура і драматургія?

Б.П. У виставці важливе усе: науковий задум, художнє рішення, інформативне наповнення, текст екскурсії. Виставка — гармонійне поєднання усіх цих складових.

О.К. Як часто змінюється експозиція? І що стає причиною цих змін?

Б.П. У нашому музеї до подій 2022 року існувала т. зв. постійно діюча експозиція, що розповідала про історію України від кам’яної доби до сучасності, та тимчасові виставкові проєкти. Попри те, що експозиція називається «постійно діючою», з часом вона потребує змін та коригувань, або повного оновлення.

За радянської доби реекспозицію часто проводили з ідеологічних міркувань за наказами згори. До прикладу, масштабна зміна експозиції проводилась у останні роки сталінської епохи в 1952 році. Тоді музей очолювала професійна більшовицька пропагандистка Ольга Кричевська. Серед аргументів на користь зміни експозиції було й те, що у діючій експозиції недостатньо відображені «вікова дружба українського народу з великим російським народом, всесвітнє історичне значення великої жовтневої соціалістичної революції, сталінська дружба народів та боротьба проти ворогів українського народу — українських буржуазних націоналістів».

Звісно, після здобуття Україною незалежності експозиція також змінювалась. Українська історична наука розвивалась, змінювались наративи, музей поповнювався новими артефактами. Суттєвих змін експозиція зазнала і після Революції Гідності та початку російської збройної агресії. Але, якщо абстрагуватись від ідеологічних мотивів: виставкове обладнання з часом застаріває, вдосконалюються дизайнерські прийоми оформлення, з’являються новітні цифрові технології. Відтак, будь-яка постійно діюча експозиція в музеї не є вічною.

О.К. Чи може один і той самий експонат «розповідати різні історії» в різних виставках?

Б.П. Так буває дуже часто. В одній виставці предмет може ілюструвати епоху, у іншій — розповідати про технологію, у третій — про людину, якій він належав. За різних обставин та контекстів експонат має своє прочитання.

О.К. Як змінюється мова музею — чи доводиться переосмислювати вже існуючі експозиції?

Б.П. Експозиції періодично доводиться переосмислювати. Цьому сприяють надходження нових матеріалів, наукове опрацювання фондових колекцій, нові наукові здобутки. Зрештою, відбувається переосмислення історії на рівні суспільства.

О.К. Хто працює з експонатами щодня — окрім істориків? Які це професії, про які ми не замислюємося?

Б.П. З експонатами працюють не лише історики. Роль історика є вирішальною під час побудови експозиції — написання наукової концепції, наукової атрибуції предметів. Безпосередньо експонатами опікуються співробітники фондових підрозділів у фондосховищах. За фахом вони можуть бути і музеєзнавцями або мистецтвознавцями. Вони займаються їх дослідженням, музейним обліком, описом, впорядкуванням, знепиленням, стежать за дотриманням належного температурно-вологісного режиму і т. д. Багато предметів перебувають у такому стані, що лише талановиті руки реставраторів повертають їх до життя — надають експозиційного вигляду, продовжують їх існування завдяки відновленню та консервації. Щоб належним чином представити експонат відвідувачу, з ним працюють художники та дизайнери, які безпосередньо монтують експозицію. Сьогодні у музеї йде активне оцифрування колекції, тому з предметами працюють фотографи. Габаритні експонати пересувають співробітники інженерних підрозділів. Тому з музейними предметами працює більшість співробітників.

О.К. Як відбувається реставрація? Можете дати приклад.

Б.П. Усе залежить від стану предмета. Це може бути його очищення для надання експозиційного вигляду, яке триває недовго. Часто предмет переживає кілька реставрацій. Предмети у поганому стані збереженості, або складні унікальні предмети реставруються упродовж років. До прикладу, упродовж двох років реставрувався один з прапорів доби Української революції 1917–1921 років — прапор Запорозького полку, створеного в 1917 р. у Москві з вояків-українців, що надійшов до нашого музею з колекції Музею визвольної боротьби у Празі.

О.К. Музей отримав колекцію Української вільної академії наук в Канаді. Чи можна сказати, що це не просто передача експонатів, а повернення історичної пам’яті в Україну?

Б.П. Я б сказав, що це поповнення нашої історичної спадщини. Значною мірою історичну пам’ять ми вже встигли собі повернути. Ця колекція почала формуватись у 1920-х, коли Урядом УНР в екзилі було створене Українське воєнно-історичне товариство для збору матеріалів та вивчення історії збройної боротьби новітньої доби. 1948 року справу Товариства продовжив Український воєнно-історичний інститут, очолюваний генерал-хорунжим Армії УНР Михайлом Садовським. Тоді ж був складений «Заповіт» про передачу матеріалів закладу в Україну після визволення її з чужинецької неволі. 1969 р. колекція перейшла до УВАН в Канаді. Тішимось, що Україна нарешті отримала це унікальне зібрання. Серед реліквій визвольної боротьби доби Української революції 1917–1921 років: бойові знамена Армії УНР, військові нагороди, особисті речі військових та політичних державних керівників, унікальні документи.

О.К. Виставка про Симона Петлюру, що готується на основі колекції Української вільної академії наук в Канаді, — це складний і ресурсний проєкт. Яку роль у його реалізації відіграє підтримка партнерів і меценатів?

Б.П. Музей надзвичайно вдячний Фундації Пилипа Орлика за надану підтримку у підготовці цього виставкового проєкту. Завдяки їй здійснюється ремонт експозиційних залів, виготовляється сучасне вітринне обладнання зі спеціальним освітленням, на належному рівні буде виконана поліграфія, задіяний інформаційний кіоск. На жаль, музей знаходиться у доволі скрутному матеріальному становищі, тому роль підтримки партнерів складно переоцінити.

О.К. Можете розказати про три експонати, які Вас вразили в цій колекції?

Б.П. Мене вразила колекція загалом. Люди, втративши батьківщину і перебуваючи у вигнанні, проробили титанічну працю з вивчення та меморіалізації збройної боротьби українців у XX столітті, провели музеєфікацію її артефактів. Ці люди, колишні вояки українських армій, попри все, продовжили вірити у здобуття незалежності, несли українську ідею у вільному світі.

Серед предметів хочеться виділити полкове знамено Першого Січового гетьмана Петра Дорошенка полку Синьої Дивізії Армії УНР. Його виготовили у полкових майстернях в Німеччині. Після прибуття в Україну використовувалось в урочистостях за участі Головного Отамана Симона Петлюри. Серед реліквій Української революції — прапор Першого Зимового походу Армії УНР, друкарська машинка Симона Петлюри.

О.К. Чи є різниця між тим, як читає експозицію історик і звичайний відвідувач?

Б.П. Є різні історики та відвідувачі. Кожен читає цю предметно-просторову систему по-своєму. Так само, як ми індивідуально сприймаємо окремо взятий мистецький твір чи прочитуємо твір літературний.

О.К. Київ для Вас — це більше місто пам’яті чи місце, де історія відбувається просто зараз?

Б.П. Без історичної пам’яті та її відродження, мабуть, сьогодні не відбулося б доленосних подій, що визначать подальший хід як української, так і світової історії. Тому Київ для мене — це і про пам’ять, і про творення історії сьогодні.

О.К. Чи є в Києві конкретні місця, які особисто для Вас є знаковими — де Ви особливо відчуваєте тяглість історії?

Б.П. Знаковим місцем, передусім, є Київський дитинець на Старокиївській горі, де ми зараз перебуваємо. Тут творилась наша середньовічна держава, зводились княжі палаци, перша мурована церква в наших землях. Саме за цей період історії ведемо чи не найважливіший історичний змаг з нашим ворогом. Досить згадати особливий сентимент московського диктатора до Рюриковичів.

О.К. Чи змінилося Ваше сприйняття цих місць із часом — разом із Вашим власним шляхом в історії?

Б.П. Лише глибше усвідомив значення цих місць. Особливо після того, коли нашим силам оборони вдалось відбити ворожу навалу на Київ. Після звільнення Київщини, перша виставка у музеї була присвячена тим подіям за результатами експедиції до Бучі, Ірпеня, Бородянки, Димера. Виставка називалась «Навала. Київський постріл». Стрижневою її ідеєю було те, що нову «монгольську» навалу на Київ українцям таки вдалося відбити і на київські пагорби, фундаменти Десятинної церкви не ступив чобіт окупанта.

О.К. У Вашому досвіді — що сильніше формує історію: великі події чи щоденні дії людей, які часто залишаються непомітними?

Б.П. Складне запитання. Це взаємопов’язані речі. Народ формується, змінюється, зростає, і, нарешті, стає суб’єктом великих історичних подій. Але це поступове зростання — результат копіткої щоденної індивідуальної і колективної праці.

О.К. І, можливо, найпростіше запитання: що в музеї ми ніколи не бачимо — але без чого він не існує?

Б.П. Це робота музейної команди за лаштунками. Адже атрактивна експозиція чи цікава екскурсія — фінальний продукт тривалої роботи багатьох людей. Дуже часто стикаємося з нерозумінням роботи музейників. Часом люди вважають, що музейники просто зберігають або стережуть предмети. А то й зовсім — ховають їх у сховищах від загалу. Насправді музей — складний організм, в оперативному управлінні якого перебувають сотні тисяч експонатів. Їх збереження, реставрація, наукове вивчення та експонування потребують чималих зусиль.

Я прийшла в музей на розмову з істориком.

А виходжу з відчуттям, що історія — це не тільки про минуле і не тільки про великі імена.

Вона починається значно раніше — у родинній пам’яті, у дитячих враженнях, у міському просторі, у тих речах, які спочатку здаються випадковими, а потім виявляються визначальними. І, мабуть, саме тому так важливо, щоб історію не просто пам’ятали, а досліджували — уважно, глибоко, без спрощень.

Після цієї розмови особливо гостро відчувається тяглість.

Не як красива метафора, а як жива тканина, яку дуже легко пошкодити — і дуже важко відновити. Саме тому така важлива робота історика, музею, архіву, дослідника: не дати цій тяглості обірватися, вміти побачити зв’язки там, де іншим видно лише окремі фрагменти.
 

Інтерв’ю з Богданом Патриляком провела Олена Кириченко

Джерело Kyiv news