«Той чоловік належав до породи людей, що гинуть в неволі, гинуть в муках, знівечені і скривджені, з тугою до світу іншого. Але не втрачають обличчя і гідності» (Євген Сверстюк про Олексу Тихого).

42 роки тому відійшов у засвіти Олекса Тихий ‒ український правозахисник, дисидент, педагог, мовознавець, член-засновник Української Гельсінської Групи (УГГ), а також борець проти русифікації України.

Олекса Тихий народився 27 січня 1927 р. на хуторі Їжівка на Донеччині. Навчався спочатку у Запорізькому сільгоспінституті та Дніпропетровському інституті інженерів транспорту, а згодом – у Московському університеті на філософському факультеті. Після здобуття освіти присвятив себе вчителюванню. 

Уперше Олексу Тихого заарештували 1948 р. за критику радянської влади. Після проведення «профілактичної бесіди» його все ж відпустили. Другий арешт стався у 1957 р. Тихого звинуватили в «антирадянській агітації» та «наклепі на радянську дійсність», засудивши до 7 років таборів. Покарання відбував у мордовському таборі с. Явас (ЖХ-385/11) до 1964 р. Після звільнення йому не дозволили працювати за фахом, тож доводилося бути слюсарем, паяльщиком, пожежником та випалювачем цегли. 

Разом із тим, він продовжував займатися публіцистикою, зокрема – укладав книгу «Мова – народ» (збірка висловлювань про мову та її значення в житті народу).

«Рідну мову повинна берегти кожна людина. Умирає мова – умирає культура. Умирає культура – припиняється прогрес» (Олекса Тихий). 

У листопаді 1976 р. став одним із співзасновників УГГ. Уже через рік – заарештований за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації і пропаганди» (ст. 62 КК УРСР) та «незаконному зберіганні зброї». Отримав суворий вирок від радянської системи: 10 років позбавлення волі в таборі особливо суворого режиму та 5 років заслання. Тихого визнали «особливо небезпечним рецидивістом» та відправили до ЖХ-385/1 (с. Сосновка), а пізніше етапували до табору ВС-389/36 у с. Кучино Пермської області. Олекса декілька разів оголошував голодування (найдовше ‒ 52 дні). Ще з квітня 1979 р. мав великі проблеми зі здоров’ям (внутрішня кровотеча, виразка та вшивання шлунка). Навесні 1984-го дисидента етапували до Пермської лікарні. Після операції та виявлення метастазів у шлунку, лікарі залишили його помирати у страшних муках. 

6 травня 1984 р. Олекси Тихого не стало (за іншою версією – 5 травня). Спочатку його поховали на пермському кладовищі «Сєвєрноє». Вже 19 листопада 1989 р. разом із Василем Стусом і Юрієм Литвином його перепоховали на Байковому кладовищі в Києві.

У колекції Національного музею історії України зберігається видання документів, статей і спогадів Олекси Тихого «Роздуми», надруковане в діаспорі як «самвидав» (Видавництво «Смолоскип» ім. Василя Симоненка, 1982 р.). На виставці «Боротьба за незалежність. Творці. Епізоди» в НМІУ експонується стрічка від букета квітів із перепоховання Олекси Тихого, Василя Стуса і Юрія Литвина (1989 р.). 

«Мене вчили і я вчив, що не хлібом єдиним живе людина, що сенс життя в творенні добра людям, у піднесенні матеріального та культурного рівня народу, у пошуках істини, у боротьбі за справедливість, національну гордість та людську гідність, у громадянській відповідальності за все, що твориться з мого життя» (Олекса Тихий).