6 квітня 2026 року в Національному музеї історії України в Києві відбулася подія, що об’єднала людей спільним болем і непохитною надією – презентація та обговорення книжки-щоденника «Славік. Музей в підвалі».

У центрі цієї зустрічі – життя В’ячеслава (Славіка) Долженка. Понад двадцять років він власноруч створював у підвалі свого маріупольського будинку неформальний міський архів, де зберігалися тисячі антикварних речей, близько сімдесяти картин, унікальні ікони від підлоги до стелі й навіть тисячолітня кам’яна баба, яку В’ячеслав обіймав щовечора. Під час російського бомбардування справа його життя згоріла. Рятуючись під обстрілами з охопленого вогнем будинку, Славік витягував найдорожчих: свою 92-річну маму Тамару Павлівну, на нічну сорочку якої вже крапала розпечена смола, і прихищену з вулиці собаку Асю, яка раніше допомагала йому шукати старовинні речі. Втративши все матеріальне, чоловік думав про самогубство, але його втримала відповідальність за стареньку матір.

Видання цього щоденника стало справою честі. Як розповіли під час заходу, ідея видати книжку остаточно сформувалася після європейської резиденції, де організатори намагалися створити майданчик для штучного «примирення» українців і росіян. Цей щоденник став актом нашого культурного спротиву. Ініціаторка видання, маріупольська поетеса Оксана Стоміна наголосила на головному: «Історію не можна забрати. Можна знищити артефакти історії. І це дуже шкода, дуже прикро... Але не можна забрати історію, якщо людина сама її не віддає. А ми її не віддамо».

Учасники дискусії багато говорили про те, що саме пам’ять і культура підтримують нас у найтемніші часи. Директорка зруйнованої маріупольської бібліотеки Вікторія Лісогор нагадала, що ворог насамперед нищив українські книжки, тому кожне нове видання – це наша зброя. Психологиня Наталя Яковенко зазначила, що для подолання невизначеної втрати людям життєво необхідні сенси, і саме діяльність Славіка є найкращим прикладом такої внутрішньої опори.

Цей сенс підкреслив і відомий маріупольський фотограф Євген Сосновський, який ризикуючи життям зберіг і вивіз унікальні фотокадри облоги міста: «Маріуполь вартий того, щоб його повернути... для того, щоб туди повернулися такі люди, як Славік».

Нині В'ячеслав живе в евакуації у Києві. Йому подобається столиця, але він відмовляється шукати щастя деінде. «Навіть якби мені острів дали золотий, я не хочу, я хочу додому. Я хочу своє місто робити, Маріуполь, розумієте, де я народився, там мені кожен камінь дорогий», – щиро зізнається він.

Плани В’ячеслава на майбутнє вражають своїм масштабом. Після деокупації колекціонер мріє повернутися, збудувати новий, уже двоповерховий, музей і безкоштовно передати його місту. Також він прагне бачити на місці зруйнованого драмтеатру відновлений храм Марії Магдалини, а ще – власноруч висадити сотні тисяч дерев, щоб зробити Маріуполь найзеленішим містом світу.

Книжка «Славік. Музей в підвалі» вийшла лімітованим тиражем у п’ятдесят примірників, але її місія безмежна. Вона є свідченням того, що Маріуполь живий, доки живі його люди, їхня любов і жага до відновлення. Недарма на одному з київських парканів маріупольці нещодавно побачили пророче графіті, яке стало лейтмотивом цієї зустрічі: «Музею бути!».

Книга підготовлена КУ "Маріупольський краєзнавчий музей" за підтримки Маріупольської міської ради. Автор щоденника – В’ячеслав Долженко, укладачі – Владислав Васильченко та Алевтина Швецова.