27 березня в Україні відзначають Всесвітній день театру – професійне свято працівників театрів, започатковане 1961 р. Міжнародним інститутом театру.

Історія українського професійного театру починається зі створення у 1882 р. у місті Єлисаветграді (з 2016 р. – Кропивницький) Театру корифеїв під керівництвом Марка Кропивницького. До складу театральної трупи ввійшли такі майстри сцени українського театру, як Микола Садовський (Тобілевич), Панас Саксаганський (Тобілевич), Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич-Карпинська, Іван Карпенко-Карий (Тобілевич), Марія Садовська-Барілотті (Тобілевич) та інші. Театр у Єлисаветграді став першим професійним театром, що спеціалізувався на україномовному репертуарі – драматичних та комедійних п’єсах із вокально-хореографічними сценами, які приваблювали глядачів українською народною самобутністю. У 1890-х рр. українська громадськість визнала М. Кропивницького «батьком українського театру». До 1902 р. він залишався провідним актором, режисером та драматургом заснованого ним театру, чудово виконував вокальні партії, писав музику до пʼєс, керував створенням декорацій. 

У Національному музеї історії України зберігаються меморіальні речі М. Кропивницького: його світлина, виготовлена у фотоательє Йозефа Хмелевського у Полтаві, та порохівниця-натруска з дарчим написом видатного художника Іллі Рєпіна, який намалював цей предмет на картині «Запорожці». Дослідники вважають, що саме М. Кропивницького І. Рєпін зобразив на першому плані полотна у вигляді оголеного по пояс запорожця з люлькою, перед яким на столі лежить колода гральних карт.

Згадана порохівниця-натруска належить до типу натрусок, які у 17–19 ст. виготовляли у країнах Сходу з бичачого рогу, слонової чи моржевої кістки, латуні або срібла. У подібних натрусках козаки зберігали дрібно розтертий порох, який перед пострілом насипали на металеву полицю замка пістоля чи рушниці. За допомогою такого пороху підпалювався основний пороховий заряд у стволі, який виштовхував свинцеву кулю. Натрусками східних типів (до якого належить меморіальна натруска М. Кропивницького) користувалась українська козацька старшина.

У Національному музеї історії України також зберігається палета з театральним гримом, що належала небожу М. Кропивницького – Івану Петлішенку (сценічний псевдонім – Іван Марʼяненко, 1878–1962) – українському актору, наймолодшому із плеяди театральних корифеїв. Свою артистичну діяльність він розпочав у 17-річному віці в Києві у трупі свого дядька М. Кропивницького. Потім грав у різних театральних трупах та театрі М. Садовського, у 1907–1917 рр. викладав у Київській музично-драматичній школі М. Лисенка та Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка. У 1923 р. І. Марʼяненко приєднався до мистецького обʼєднання «Березіль» і через три роки разом із театром Леся Курбаса переїхав до Харкова, де до 1958 р. працював у Харківському українському драматичному театрі ім. Т. Шевченка та викладав у Харківському музично-драматичному інституті. 

Розвиваючи традиції українського професійного театру, І. Марʼяненко за свою 55-річну сценічну діяльність створив галерею образів у комедіях, драмах і трагедіях, зігравши понад 300 ролей, зокрема у п’єсах «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Богдан Хмельницький» та «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького, «Сава Чалий», «Хазяїн», «Наймичка», «Бурлака», «Бондарівна» та «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, «Камінний господар» Лесі Українки, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги та ін. Знявся у фільмах «Злива» (1929, реж. І. Кавалерідзе), «Фата моргана» (1931), «Коліївщина» (1933), «Прометей» (1936; обидва – реж. І. Кавалерідзе).