У липні 2025 року одну з найбільших музейних інституцій країни — Національний музей історії України — очолила керівниця Департаменту правового забезпечення Міністерства культури, фахівчиня з питань культурної політики та охорони культурної спадщини Олена Земляна.

Вона прийшла на цю посаду після того, як музей наприкінці 2024 року зіткнувся з великою репутаційною кризою. Його тогочасний директор, історик та археолог Федір Андрощук поїхав у закордонне відрядження і не повернувся. Пізніше з'ясувалося, що до того він подавав заяву про звільнення, але Міністерство культури її не прийняло.

Суспільне Культура розпитало в Олени Земляної, яка головує в національному музеї вже пів року, як позначилася на інституції відсутність керівника, які проблеми їй дісталися у спадок та які зміни вже відбулися у музеї за цей час.

Як ви наважилися очолити національний музей після такої довгої відсутності керівника?

У мене не було стресу, що тут можуть очікувати якісь несподівані ситуації. Оскільки мені часто доводилося залучатися в складні ситуації. Не було в моєму житті досвіду, де просто можна отримувати насолоду від своєї роботи та займатися спокійною плановою діяльністю. Можливо, я можу бути тут корисна саме тому, що можу адаптуватися під ситуації, які зараз відбуваються.

У мене є розуміння, як потрібно будувати роботу, аби тримати під контролем базові основні процеси. При тому не зупиняти вже розпочаті процеси, які мають завершуватися.

Тому, скажу чесно, у мене було розуміння, що тут буде багато питань, які потрібно вирішувати, але щоденно я знаходжу нові, про які я навіть не здогадувалася. Це певний досвід.

Можливо, зараз моя місія тут бути, аби спробувати вирішити довготривалі проблеми, які просто накопичувались. Насправді, може, їх не видно ззовні. Але вони тягнуть хороші ініціативи. Тому мені подобається бути тут, в цьому колективі. І мені хочеться зробити щось хороше, аби дійсно закласти міцний фундамент для подальшого розвитку.

Звучить наче музейний кризовий менеджмент.

Десь так. По-перше, враховуючи, в якій ситуації я опинилася... Тому що довготривала відсутність керівника дуже позначилась на процесах. Треба було залучатися в певні кризові ситуації, аби це внормувати.

Через пів року можу сказати, що ми можемо видихнути в певному сенсі, тому що повертаються наші партнери, які раніше зупинили з нами співпрацю. З'являються нові партнери.

Тобто відкритість нашої роботи сприяє тому, щоб розвивати партнерські можливості, будувати нові плани та започатковувати нові програми.

Тобто оці ваші пів року на посаді пішли на стабілізацію ситуації?

Тут немає межі досконалості, стабілізуватися можна досить довго. Є просто розуміння, що принаймні вже є з ким працювати, можна далі планувати й розвивати якісь напрями.

Тобто цей спокій існує наразі для того, щоби було можливо переглянути внутрішні процеси та розвивати нові можливості.

Гадаю, спокій та стабільність дуже важливі для такої великої інституції як національний музей — масштабної і за віком, і за значенням.

Це якщо говорити про процес. Бо якщо говорити про щоденну діяльність, вона абсолютно неспокійна.

І це якраз той самий період, де зараз я опинилась у потрібному часі, тому що кожен день у нас якісь виклики. День керівника музею (не лише нашого, але і всіх музеїв в Україні, заповідників, загалом закладів культури) починається задовго до офіційної години відкриття.

Дуже багато питань потрібно узгодити, аби розпочати робочий день. Приміром, тривоги: чи може бути колективна робота, коли оголошена повітряна тривога або вона довготривала, бо це теж накладається на режими роботи. Тривала відсутність світла, тепла теж накладає певні коригування. Погодні умови, які цієї зими були найскладніші за багато років.

Це все треба враховувати, аби розуміти, чи ми можемо розпочати робочий день так, як його планували. Чи можемо проводити заходи або приймати відвідувачів. Це все фактично може вирішуватися протягом дня і коригуватися декілька разів.

Очевидно, що за останні чотири роки безпекові питання не вирішилися, а в деяких моментах навіть ускладнилися. Ваш попередник розказував, що з 24 лютого 2022 року в Національному музеї історії була стихійна евакуація, бо не було розпорядження від Мінкульту. Ви довгий час працювали у міністерстві. Але зараз хочу спитати вже як у директорки, чи зараз краще випрацювані алгоритми дій у разі небезпеки?

Звичайно, ми стежимо за медійним полем, маємо постійно орієнтуватися на меседжі на порядку денному, щоб завчасно, наскільки це можливо, зорієнтуватися у своїх діях.

Ми нещодавно проводили великий круглий стіл про прифронтові переміщені музеї. У нас були два формати участі: офлайн і онлайн. Була велика кількість учасників — від Києва до Харківщини. І власне, колеги зазначили, що зараз дійсно набагато важче, ніж у 2022 році. Чому? Тому що та сторінка історії вже нами пройдена, і ми там маємо певний досвід, який можемо врахувати у своїх алгоритмах роботи.

Безумовно, ми чекаємо офіційних алгоритмів, які нам обіцяють найближчим часом представити від Міністерства культури. Тому що вони розробили пакет рішень, аби спростити цей механізм. Сподіваємося, що це унормує наші дії в майбутньому. (18 лютого Кабмін затвердив постанову про вдосконалення порядку евакуації культурних цінностей — Ред.)

Єдине, що у нас так і не вирішилося з того часу — це питання відсутності транспорту. Музей не має власного транспорту — ані легкового, ані вантажного. Це значно ускладнює планування евакуації. Так само було попереднього разу, але ми працюємо над тим, аби у нас транспорт з'явився.

Значно полегшилося планування евакуації через те, що міжнародні організації, які нам допомогли у 2022 році, зараз забезпечили пакувальним матеріалом, більш легкими конструкціями, щоб переміщувати експонати.

Тож зараз всі цінності перебувають у сучасних, підготовлених ящиках або відповідному пакуванні, що значно пришвидшить цей процес у разі чого. Тому що якраз у 22-му з цим були певні складнощі.

У 2023 році на інтерв'ю з колишнім директором ми обговорювали аварійні сходи до музею. Він казав, що на ремонт держава не виділяє коштів. Ви раніше працювали в Мінкульті, тому хочу спитати, чи ваші контакти полегшують роботу в плані фінансового забезпечення музею?

Я б поділила цю відповідь на два блоки.

Перше — це процес проходження документів. Я так розумію, якраз на це і жалілися. Зараз я бачу можливості полегшення процесу документування діяльності інституції. Адже ми з 1 січня перейшли на електронний документообіг. Це значно пришвидшило процес у певних сенсах.

Багато в чому все ускладнювало погане комп'ютерне оснащення, мережева система взагалі відсутня, щоб підтримувати серйозні програми, але все-таки нам вдалося започаткувати електронний документообіг. Це добре і з точки зору віддаленої роботи, щоб не підлаштовуватися під графіки колег.

Ми намагались дуже швидко це зробити, тому що розуміли, що на початку року можуть бути проблеми зі світлом.

На сьогодні ми дуже спокійно пройшли процес початку бюджетного року. Вперше за останній час отримали вчасно лімітну довідку на асигнування від Мінкультури, що нам дозволило не затримувати виплату авансу в січні.

Якщо повернемося до питання наявності коштів, то їх так само мало, як і у 2022 році. Можливо, навіть менше, тому що після 2022-го бюджети закладів культури були двічі секвестровані. Тож ми так і не повернулися до того бюджету, який був у закладах культури у 2022 році.

Ми маємо базові статті видатків: заробітна плата, комунальні послуги, охорона. Це все, що у нас передбачено на рік роботи. Всі інші додаткові питання, які виникають протягом року, маємо покривати з коштів за надання спеціальних платних послуг, тобто прийому відвідувачів.

Якщо ми беремо початок цього року, у січні відвідувачів майже не було. У лютому теж така сама приблизно ситуація. Тобто ми будемо чекати кращих умов, бо залежимо від надання платних послуг.

А якщо повернемося до питання сходів, то з ними складна ситуація, тому що вона не вирішується візуальною частиною. Тобто косметично прибрати ці перепони, які ми зараз бачимо, коли заходимо в музей, абсолютно не вирішить проблеми цієї будівлі. А просто витратити кошти, аби через пів року було те саме, буде не досить правильно.

Тому станом на сьогодні ми маємо науково-проєктну документацію, яка розроблена відповідно до всіх нормативів. І тепер будемо шукати можливості, аби перейти до другого етапу — ремонту цих сходів. Але знов-таки вони лише частина вхідної групи.

Тобто це як історія з ремонтом входу до Національного художнього музею?

Ну, приблизно. Це має бути комплексно. Я консультувалася з фахівцями, які подивилися весь периметр нашої будівлі. Вони говорять, що сходи не вирішують проблему — треба й укріпленням фундаменту перейматися, і фасадом.

Бо наші сходи — це не тільки візуальна частина, водночас вони є і дахом приміщень під ними. Власне, тому не вдасться просто поміняти сходи, а потрібне глобальне перетворення. І це немаленькі кошти, яких поки що ми не маємо. Будемо працювати над цим.

У минулому році ми встигли податися на програму "Велике будівництво", яка адмініструється Міністерством культури. І завдяки їй встигли зробити проєкт на пожежогасіння для фондів, які тут перебувають.

Якщо повернемося до тих самих сходів: коли на них розробляли документацію, не враховували ці моменти безбар'єрності доступу до приміщення. Це зараз можна виправити, але для мене це серйозний показник доступності об'єкта для відвідувачів. Тому що ми бачимо музей таким майданчиком, який може виконувати терапевтичну місію. А нинішні сходи не сприяють тому, щоб виконувати цю місію в повному обсязі.

Які ще складнощі ви побачили за ці пів року на посаді? До прикладу, багато музеїв скаржаться, що не можуть знайти собі фахівців.

Безумовно, велика проблема людського капіталу зараз загалом в Україні. Але наша сфера культури не така велика, порівняно з іншими. І тут ми всі особливо відчуваємо цей брак кадрів.

У музейній галузі можна так само виділити працівників, яких критично не вистачає і не вистачатиме в майбутньому. Це дві спеціальності, яких дуже важко навчити або знайти фахівців: реставратори й археологи.

Археологів насправді дуже мало в Україні. Їх було колись 400 на всю країну. Зараз говорять про 300, а може, навіть і менше. Якщо візьмемо наш музей, у нас сильний археологічний напрям діяльності. У нас хороші, відомі фахівці. І тут питання, аби в майбутньому ці фахівці мали кому передавати досвід.

Багато фахівців цього напряму зараз перебувають безпосередньо у війську. Тому ті категорії майбутніх працівників, які мали б у майбутньому поповнювати нашу команду — їх просто неможливо знайти.

Всі чомусь сприймають музей як виключно музей. Насправді національний музей — це мультивсесвіт, тому що він складається з реставраційного центру, архівної частини, бібліотечного, археологічного та освітнього напрямів. Тобто це такий набір компетенцій, які складають одне ціле під назвою "музей". І цей людський капітал має якось відновлюватись.

Також у нас є філія на території Києво-Печерської лаври — Скарбниця. Там наразі ми маємо теж проблему — протікає дах. Колеги ще до моєї долученості до команди вели перемовини щодо можливості фінансування цих робіт. Це дуже великі кошти — і вони їх змогли знайти. Зараз ми на етапі узгодження науково-проєктної документації. Як тільки він завершиться, будемо сподіватися, коли потеплішає, зможемо розпочати якусь частину робіт.

Ми намагаємося не лише дивитися критично на цю ситуацію, а й самостійно знаходити рішення, аби коли держава все-таки зможе виділити достатній ресурс, ми були готові озвучити, що нам конкретно потрібно. Щоб так не було, коли, наприклад, скажуть: "А давайте щось зробимо", а ми будемо говорити: "А ми ще це не порахували".

Принаймні ми маємо усвідомлювати, який перелік робіт нам критично виконати. На сьогодні ми поступово створюємо такий шортліст. А далі будемо працювати або чекати, коли будуть можливості подаватися на якісь ініціативи, або у нас знову будуть фінансові спроможності в державі, аби профінансувати на рівні загального бюджету весь комплекс робіт.

І, звичайно, дуже важливим аспектом є забезпечення на рівні держави гідної оплати праці працівників музеїв і загалом працівників культури.

Напередодні побачила новину, що Музей війни оголосив фандрейзингову кампанію на якісь роботи в музеї. Вам відомі ще такі приклади, бо мені здається, що музей в Україні вперше отак збирає гроші?

Якщо повернемося до нашої інституції, у нас такий досвід був. Ми оголошували збір на демонтаж каплички на музейній території. Це був найуспішніший фандрейзинг насправді. Відгук суспільства був такий широкий, що менше ніж за 12 годин сума була вже зібрана. Безпосередньо саме завдяки такому формату звернення до суспільства.

Тому в деяких моментах варто бути відвертими щодо своїх проблем і звертатися за допомогою.

Ми розуміємо, що зараз дуже складно зі зборами на певні військові потреби. І ще й заклади культури потребують певних форм підтримки. Але, напевно, колеги ухвалили таке рішення, бо це їм потрібно зараз, тому щиро закликаю, якщо можете, підтримати. Це для них важливо.

Попередній директор музею був археологом, ви ж юристка за освітою. Коли вам запропонували цю посаду, якою ви для себе бачили місію і вашу, і музею в нинішніх умовах?

Музей — це така відкрита інституція, яка під час потреби суспільства в спростуванні певних міфів та в додатковому спілкуванні має бути активною в інформаційному просторі й відкритою до цих потреб.

Якраз це ми намагаємося зараз впроваджувати. Зберігаємо всі традиційні підходи щодо діяльності цієї музейної інституції, але розуміємо, що зараз трошки інші вимоги суспільства.

Тобто ми хотіли б, щоб музей став тим місцем, де хотілось би проводити час, приходити за новою інформацією, перевірити себе в певних історичних моментах, долучитися до професійного обговорення, набути нових навичок.

Те, що колекції перебувають у безпечних місцях і площі звільнені від цінних артефактів, не говорить про те, що музей має зупинитися і нічого не робити, чекати, коли настануть більш безпечні часи. Тому доводиться переформатовувати свою роботу. Відкритість — це один з основних елементів підтримки одне одного в такі часи. Треба бути більш відкритими до людей.

У вас стартував нещодавно курс з оцифрування музейних експонатів. Це якраз у межах посилення освітнього напряму?

Ми виокремили для себе новий напрям. Це інклюзія й освітня діяльність музею. Його раніше теж не було.

Хочемо допомагати іншим набувати освітніх навичок і самим набувати, тому що ми теж не все вміємо і теж потребуємо нових компетенцій.

Там, де ми можемо бути майданчиком, який об'єднає людей, щоб разом ці компетенції набути, — ми готові бути ним. Це я бачу теж метою розвитку нашої інституції. Повернення авторитету Національного музею історії України, яким він має бути як основний, базовий музей.

Як є в концепції нашої назви МІСТ — місточок, зв'язаний з іншими інституціями, й не обов'язково лише музейними або заповідними. Це те, що варто робити й розвивати. Тому ми виокремили цей новий освітній напрямок.

Якщо повернемося до курсу з оцифрування, то це вже другий його етап. Перший починався наприкінці 2024 року. Національний музей історії України і Національний заповідник "Софія Київська" — основні менеджери цього проєкту, ініційованого представниками Ґетеборзького університету за підтримки Шведського інституту. Спочатку ми самі навчалися, а тепер вже є координаторами цього проєкту в Україні. Колеги з Ґетеборзького університету допомагають навчати всіх охочих, хто пройшов відбір.

Спочатку мова йшла про 30 слухачів, зараз їх близько 100. Це говорить про те, що така можливість є актуальною і має попит серед наших колег.

Зараз у нас ще стартує інклюзивний освітній проєкт "Музей для кожного". Він допоможе музейникам навчитися працювати з особливими категоріями відвідувачів. У нас більше ніж 12 лекторів, кожен компетентний у своєму напрямі. Це і робота з людьми з порушеннями зору та слуху, є викладач, який є ветераном війни та постраждав під час бойових дій.

Коли ми його анонсували, розраховували, що буде 30–50 охочих. На сьогодні зголосилося 750.

Водночас історичний музей має працювати й над фіксацією сьогодення. Якими ви бачите нові підходи до музеєфікації нинішньої війни? Нещодавно ваш музей уклав меморандум про співпрацю з Третім армійським корпусом — це теж якийсь підхід до фіксування дійсності разом із військовими?

Вперше в нас з'явився новий напрям роботи, якраз присвячений тому, про що ви говорите. У нас буде окремий структурний підрозділ, який буде опікуватися питаннями національної ідентичності та музеєфікації таких подій.

Воно так чи інакше було наскрізним, але зараз ми прийшли до того, що потрібно професійно цим займатися.

Перший виставковий проєкт, який відкрився в стінах нашого музею після початку вторгнення, був присвячений звільненню Київщини. Це також була рефлексія на те, як суспільство потребувало доступу до музею. І спроба не просто відкритися, але й бути корисними тут і зараз. Тому ми виокремили це в окремий напрям і будемо його розвивати.

Наша співпраця з військовими не обмежується музеєфікацією або документуванням сучасних подій. Є різні напрями: це і документування, й освітні програми, і реабілітаційні програми. У нас, наприклад, є курс у Скарбниці, де військові можуть створювати орнаменти кримськотатарської спільноти або ознайомитися з традиціями кавоваріння кримських татар.

Звичайно, документування подій сьогодення відбувається щодня. Не все можна зараз висвітлювати, але кожен день все одно входить в історію. Ми не знаємо, чи, наприклад, через певний час звичайна дата не стане історично важливою.

Якщо якісь події навколо нас відбуваються, ми теж намагаємося одразу бути в контексті та, якщо це можливо, мати артефакти одразу у своїх колекціях. Тобто цей період нашої боротьби має бути кожного дня зафіксований.

Робота триває. Приміром, є комплектування певної історичної особистості, наразі ми говоримо про військових. Тож ми намагаємося з ними контактувати або мотивувати їх передавати певні речі, які з ними асоціюються, аби ми їх мали в колекції. Щоб через певний час, якщо нам буде потрібно провести виставковий проєкт, ми могли не лише показати інформаційно, але й за допомогою артефактів.

Така робота теж відбувається щоденно.

Крім виставок про війну, у вас зараз є геть несподівані експозиції — про Януковича й архістратига Михаїла. Як виникають ідеї таких кардинально різних виставок? Приходить до вас, умовно, керівник відділу новітньої історії і каже: "Ми хочемо зробити виставку про Януковича і про «золотий батон»"?

Ну, так воно приблизно й відбувається насправді. У нас відсутня стратегія діяльності, але є план роботи. Але зазвичай, якщо виникає ідея, яку точно варто робити, вона може і поза планом бути, аби тільки була актуальна тут і зараз.

Керівник цього виставкового проєкту Антон Богдалов запропонував його зробити і ми погодилися. Сенс цієї виставки був у тому, щоб не дати забути суспільству про те, що воно має голос і може впливати на процеси. І це якраз конкретний випадок, де суспільство висловило свою рішучу позицію щодо президента-втікача Януковича.

Також вона показує наслідки в правовому полі: відповідно до остаточного рішення суду ці речі конфісковані й передані декільком музейним інституціям. Це частина, якою поділилися наші колеги з Національного художнього музею. Насправді вони були першим хабом, який прийняв ці речі тоді.

Коли до нас приїжджали міжнародні колеги й ми з ними проходили по музею, я пропонувала: "Ми зараз монтуємо виставку про президента-втікача і там такі речі дуже коштовні, піднімемося?". І коли вони заходили, то більше часу там проводили. Бо це те, чого вони не побачать в інших країнах або музеях. Це вийшов мінімузей кітчу, або музей жадібності, або того, як не потрібно робити, аби закінчилося все так. Там насправді дуже рідкісні є артефакти, як-от ікони.

Тому такий проєкт — це наша реакція на те, що відбувається зараз тут і зараз, і можливість знову нагадати суспільству, що воно впливає на процеси.

Кожний може побачити там своє, бо коли ти потрапляєш на виставку, бачиш перед собою велику букву Я в стразах, а далі на виході завершується це все питанням "Хто ти?". Тобто кожен має поставити собі це питання.

Наступне питання моє теж про золото, але про скіфське. Ви були долучені домогтися цього рішення на міжнародному рівні? І чи ви бачите, що оцей досвід може бути застосований до численних випадків грабунку росіянами наших музеїв? Чи може це теж закінчитися для нас оптимістично?

Велика команда людей працювала насправді над тим, щоб ця колекція повернулась в Україну.

Напевно, це буде один-єдиний випадок такого повернення. Тому що воно є абсолютно некласичним, порівняно з історіями вивезення з Херсонщини, Маріуполя, Запоріжжя. Це зовсім інший випадок.

Тут відбулося так, що експонати з кримських музеїв були об'єднані в один виставковий проєкт і поїхали на експонування за кордон. Коли мали повертатися, відбулася анексія Криму і ці речі не встигли повернути. Якби вони вирушили до Криму, нам було б набагато важче їх повертати в Україну.

Доказів вистачало, щоб підтвердити, що ці експонати належать державі Україна. І коли вони повернулися, наш музей прийняв їх, але вони в нас перебувають на тимчасовому збереженні з приміткою "до деокупації Криму".

Тоді була чудова виставка поверненої колекції у Скарбниці.

Окрім того, вона дещо пророча. Можна розуміти назву виставки "Скарби Криму. Повернення" як і повернення після довготривалої виставкової діяльності в Україну, так і майбутнє повернення після деокупації Криму. Тобто назва із сенсами та вірою в майбутнє.

По-друге, колеги, які робили цей виставковий проєкт, створили мапу незаконних розкопок, які відбуваються на території Криму сьогодні. А нещодавно стало відомо, що затримано російського археолога Бутягіна, який був причетний до незаконних розкопок на півострові.

Тому музей працює, можливо, інколи стратегічно наперед. І якраз в цьому проєкті однозначно було зазначено, що варто звернути увагу не лише на повернення відомої колекції з Нідерландів після судових розглядів, але і на події, які зараз відбуваються на території Криму.

У самому процесі повернення була купа нюансів, погодження, який транспорт, куди їдуть, о котрій зустрічають і так далі. Це велика кількість людей, які були залучені, велика кількість організацій, структур. Тут варто відзначити й правоохоронні органи, і Міністерство культури, і Міністерство юстиції, МЗС і посольства, які долучалися.

Тобто це якраз такий приклад, що до культури треба ставитися саме отак: щоб якщо потрібно, то долучаються всі, бо це наше. І тут і зараз треба це відстоювати.

Тут я би хотіла звернути увагу на роботу музею в частині незаконного обігу культурних цінностей. Ми фонди музею суттєво поповнили шляхом зупинення такого незаконного обігу.

І ще я не можу зараз про це говорити, але є такі випадки, де вже встановлено, що артефакти належать Україні й зараз відбуваються певні узгодження між країнами. Мої колеги як експерти залучені до цих процесів, виїжджають туди, оцінюють з історичної точки зору, наскільки це дійсно відповідає певному періоду.

Це виходить, що в нас скоро теж буде якесь таке особливе повернення?

Я думаю, що так. Це буде абсолютно не такий випадок, як ми перед цим говорили. Це трошки інше, але теж не менш цінне для нашої держави. Сподіваюся, нічого цьому не завадить.

Розмовляла Марія Кабацій.

Джерело: Суспільне. Культура