5 грудня 1994 року у Будапешті були підписані «гарантії безпеки» для України, які ввійшли в історію під назвою Будапештський меморандум.

Процес ядерного роззброєння України тривав протягом кількох років. 23 квітня 1992 року у Лісабоні представники України, Білорусі, Казахстану, рф і США підписали Протокол із доповненнями до вже укладених угод між СССР та США про скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Україна, Білорусь та Казахстан, підписавши ці доповнення, долучилися до радянсько-американської угоди як країни, що не володіють ядерною зброєю. 

18 листопада 1993 року Постановою Верховної Ради України був ратифікований Договір між СССР та США про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь, підписаний у Москві 31 липня 1991 року, та Протокол до Договору, підписаний у Лісабоні від імені України, крім пʼятої статті. Лісабонський протокол став одним із стрижневих документів, підписаних Україною на шляху до повного ядерного роззброєння. 

Впродовж 1994 року тривали важкі та напружені переговори щодо ядерного статусу України, які завершилися 5 грудня підписанням у Будапешті Меморандуму про гарантії безпеки з огляду на приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї між російською федерацією, Великою Британією, США та Україною. Згідно з цими домовленостями молода держава зобов’язалася позбутися всієї ядерної зброї, а натомість отримала від країн-гарантів запевнення не застосовувати ядерну зброю проти неї та поважати суверенітет, територіальну цілісність та незалежність України.

Колосальний ядерний арсенал України, який їй дістався у спадок від СССР, нараховував 176 міжконтинентальних балістичних ракет, від 1200 до 2156 боєзарядів стратегічної та від 2500 до 4200 тактичної зброї, стратегічні бомбардувальники ТУ-95МС та ТУ-160. Ця ядерна потуга перевищувала ядерні арсенали Китаю, Великої Британії та Франції разом.

У 1996 році Україна втратила ядерний статус, і всі ядерні боєзаряди були вивезені з її території. Стратегічні бомбардувальники, які могли доставляти ядерну зброю, ліквідували або передали російській федерації. В патріотичних колах уже тоді висловлювали занепокоєння щодо майбутньої безпеки України та її спроможності захистити територіальну цілісність у випадку втрати ядерного статусу. Але загалом в українському суспільстві, яке пам’ятало масштабну трагедію на атомній станції в Чорнобилі 1986 року, не було одностайної думки щодо необхідності збереження ядерної зброї. Українська дипломатія натомість подавала підписання меморандуму як своє досягнення в умовах надзвичайного зовнішньополітичного тиску від провідних держав світу.

Внесок України у ядерне роззброєння та світову безпеку став безпрецедентним та унікальним в історії. На жаль, українці, що обрали у 1990-х миролюбний та без’ядерний шлях державного будівництва, сьогодні змушені платити за цей вибір надзвичайно важку ціну. Так звані гарантії безпеки виявилися порожнім папірцем.

На виставці «33/10» у Національному музеї історії України представлений сувенір із спільної українсько-американської демонстрації демонтажу шахтної пускової установки у місті Первомайськ Миколаївської області у вересні 1996 року.