У свідоцтві про смерть українського журналіста, есеїста, перекладача, сходознавця, правозахисника, дисидента, члена ПЕН-клубу та УГГ вказана дата ‒ 7 жовтня 1984 року, проте, найвірогідніше, Валерія Марченка не стало ще 5 жовтня. 

Він відкрито боровся з русифікацією, у своїх творах піднімав тему Голодомору, відмовився співпрацювати з кдб, висміював соціалістичний реалізм у літературних творах і активно відстоював позицію щодо захисту української мови та культури. 

Марченка увʼязнювали двічі. Вперше ‒ 1973-го, засудивши на 6 років таборів і 2 роки заслання.

«Тричі на різних рівнях пропонувалося мені стати таємним співробітником. Капітан Юшкевич так старанно пояснював мені свого часу, чому саме моя скромна особа привернула увагу органів кгб. Адже “Літературна Україна” ‒ центр, навколо якого обертаються всілякі людці. Я ж, молодий розумний чоловік, працюючи в цій газеті, маю перед очима входящих. Мушу стати термометром, за допомогою якого досліджуватиметься суспільство. Термометром я не став з тим щасливим наслідком, що зберіг власну гідність і опинився в концтаборі» («Моя чарівна леді» (Урал, 1975), есе авторства Валерія Марченка з книги «Листи до матері з неволі»). 

Другий арешт відбувся 1983 року. 14 березня 1984-го заступник голови Київського міського суду Григорій Зубець фактично виніс дисиденту смертний вирок, засудившиза статтею 62 КК УРСР «антирадянська агітація і пропаганда» до 10 років увʼязнення і 5 років заслання.

«На підставі ст. 26 КК УРСР визнати Марченка В. В. особливо небезпечним рецидивістом і відбування покарання призначити у виправно-трудовій колонії особливого режиму. Строк відбуття покарання рахувати з 21 жовтня 1983 року, міру запобіжного заходу залишити Марченку В. В. до набуття вироком законної сили ‒ тримання під вартою в слідчому ізоляторі КДБ УРСР» (Обвинувальний вирок судової колегії у кримінальних справах Київського міського суду по кримінальній справі В. Марченка від 14 березня 1984 р. Заступник судді Григорій Зубець. Матеріали з книги «Творчість і життя» ).

Валерія відправили відбувати покарання до табору с. Кучино пермської області, де він перебував з травня до серпня 1984 року. На активну вимогу світової громадськості звільнити важкохворого Марченка його спочатку етапували до лікарні в м. Перм.

«Я пишу заяви і телеграми на імʼя Черненка, який тоді був генеральним секретарем ЦК КПРС, і Щолокову ‒ міністрові внутрішніх справ, і в медуправління Романову: прошу втрутитися, син у критичному стані, прошу перевести його в ленінградську тюремну лікарню імені Гааза» (Спогади матері Валерія Марченка з книги «Матінка Ніна»).

Було докладено великих зусиль, щоб Валерія перевели до лікарні у Ленінграді. Проте було занадто пізно – його життя ніхто не врятував. 9 жовтня 1984 року Ніні Михайлівні повідомили, що її син помер 7 жовтня. Він прожив 37 років.

1991 року Валерія Марченка реабілітували посмертно. Документ про реабілітацію матері дисидента надіслав той самий суддя, який відправив Валерія помирати до табору. 6 жовтня 2017 року суддю Григорія Зубця нагородили орденом Ярослава Мудрого 5 ступеня «за особистий внесок у розбудову правової держави, забезпечення захисту конституційних прав і свобод громадян». Нагородження припало фактично майже на день 33-ї річниці смерті дисидента. 

Матері дисидента вдалося неможливе ‒ вона змогла повернути тіло сина в Україну. Ніна Михайлівна вирвала тлінні останки Валерія із лабетів радянської системи, яка вбивала всіх, хто насмілився виступити проти неї. 

14 жовтня 1984 року на свято Покрови Валерія поховали на кладовищі с. Гатне Київської області. Це відбувалося під пильним наглядом кдб, агенти якого фотографували всіх, хто прийшов у цей день віддати останню шану померлому. Свій спочинок дисидент знайшов поруч із могилою діда, відомого історика Михайла Марченка.

«Не відбувши і року,

як у дивному сні

він вернувся в цинковій труні.

У високому небі

голубіло як стишене слово

Свято Покрови.

А земля тепла рідна

Пересиливши холод і вітер

Принесла йому квіти»

(Євген Сверстюк).

У фондовій колекції Національного музею історії України зберігається комплекс матеріалів Валерія Марченка, які в 1998 році передала мати дисидента. Також у музеї відкрита до огляду виставка «Боротьба за незалежність. Творці. Епізоди», одним із героїв якої є Валерій Марченко. У вітринах представлені матеріали про нього – особисті речі, фото та документи.