20 червня минає 136 років від дня народження Валерії Євгенівни Козловської (1889–1956) – відомої археологині, яка доклала чимало зусиль для становлення української археологічної науки.

На окрему увагу заслуговує діяльність Валерії Козловської в розбудові попередника Національного музею історії України – Київського художньо-промислового та наукового музею (з 1924 року – Всеукраїнського історичного музею імені Тараса Шевченка (ВІМ), з 1934-го – Центрального історичного музею України).

1915 року Валерія Козловська після завершення навчання на київських Вищих жіночих курсах почала завідувати відділом археології Київського художньо-промислового та наукового музею. Вона змінила на цій посаді відомого археолога Вікентія Хвойку, який відіграв важливу роль у зацікавленні дослідниці археологією. 1912-го Вікентій Хвойка взяв активну участь у створенні археологічного музею при історико-філологічному відділенні Вищих жіночих курсів, подарувавши цій установі понад двісті власних знахідок. Окрім того, Вікентій Хвойка працював консерватором згаданого музею, і Валерія Козловська ще студенткою ВЖК допомагала йому упорядковувати музейні колекції та брала участь в археологічних розкопках науковця.

У бібліотеці нашого музею зберігаються два видання, пов’язані з ім’ям Валерії Козловської: «Збірник Археологічного музею ВЖК» за 1914 рік, в якому опубліковано її наукову студію «Слов’янські городища і кургани як історичне джерело», та путівник археологічним відділом Київського художньо-промислового та наукового музею (1913), до укладання якого була причетна науковиця, яка в цей самий час допомагала тяжко хворому Вікентію Хвойці готувати до друку його праці. Серед цих праць, окрім означеного путівника, була монографія Вікентія Хвойки «Давні мешканці Середнього Придніпров’я та їхня культура в доісторичні часи (за розкопками)». Один примірник цієї наукової праці з автографом автора також є в бібліотеці Національного музею історії України.

В археологічних фондах Національного музею історії України зберігається унікальний раритет – мідний візантійський нагрудний хрест 11–12 ст., який 1920 року надійшов на зберігання до колишнього КХПНМ (на той час – Першого державного музею) та який Валерія Козловська особисто записала до інвентарної книги археологічного відділу. Поряд із цим записом її рукою зроблено помітку, що згаданий хрест приніс до музею ключник Ханенка Григорій. Ця коротка ремарка дозволила з’ясувати, що означений хрест походить із зібрання відомого мецената Богдана Ханенка, а після смерті власника до музею його передав Григорій Вдовиченко – дворецький, розпорядник будинку подружжя Богдана та Варвари Ханенків.

1921 року Валерія Козловська почала працювати у Всеукраїнському археологічному комітеті й наступні двадцять років свого життя присвятила дослідженню численних археологічних пам’яток України та написанню наукових праць.

1928-го вийшла друком праця, яку підготувала науковиця, – «Провідник по археологічному відділу Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка в Києві». Його примірник зберігається в бібліотеці нашого музею.

Деякі зі своїх археологічних розкопок Валерія Козловська провела разом зі студентами аспірантури при ВІМ, де в другій половині 1920-х – на початку 1930-х років займалися підготовкою фахівців-археологів. Так, влітку 1940 року науковиця очолила спільну експедицію Центрального історичного музею України та Інституту археології Української РСР з вивчення Замкової гори у Києві. У науковому архіві Інституту археології НАН України зберігаються польові щоденники археологині за 1940 рік, а виявлені знахідки нині є частиною археологічних колекцій Національного музею історії України. 

У 1930-х роках Валерія Козловська безпосередньо відчула дію радянської репресивної машини. Вона втратила високі посади – завідувачки відділу феодалізму Інституту історії матеріальної культури УСРР та директорки київського Археологічного музею.

Восени 1943 року дослідниця залишила Україну. Причиною від’їзду Валерії Козловської стало усвідомлення того, що радянська влада не лише не дозволить їй займатися справою всього життя – археологією, а й, найімовірніше, позбавить волі. Науковиця померла 1956 року в Нью-Йорку, залишивши по собі добру пам’ять, матеріалізовану в археологічних знахідках, які вона виявила, які фахово й натхненно вивчала все своє свідоме життя, а також у наукових студіях, які досі не втратили актуальності.