19 червня в Україні відзначають День фермера, встановлений указом Президента 2020 року.

В Україні господарювання на землі має давні традиції, вкорінені у виробничу культуру й соціальні структури задовго до засвоєння українською мовою слова фермер. Пропонуємо згадати селянські господарства 16 століття, які були осердям сільського господарства тогочасних українських земель.

Часи правління у Великому князівстві Литовському Сигізмунда Августа та його наступників позначилися збільшенням виробництва й продажу зернових культур, і далеко не останню роль в цій історії відіграли українські господарі-фермери.

Голова селянського родинного господарства, який, за сучасними уявленнями, тоді непретензійно називався підданий, мав значний потенціал. Таке селянське господарство в середньому охоплювало до 20 чи й більше гектарів землі, власником якої був великий князь або найчастіше представник шляхетського стану. Звісно, це потребувало відповідних засобів виробництва та певної кількості робочих рук. Окрім залучення власної родини, господар міг тримати від двох до п’яти постійних найманих працівників, які виконували необхідні роботи – у дворі, в полі, в лісі, або ж відробляли належні повинності панові. А для збирання врожаю господарі наймали женців і в’язальниць снопів – інколи навіть 10–20 чоловіків і жінок. Одне господарство зазвичай з тяглової сили мало, окрім коней, пару волів. Розповсюджений у 16 столітті важкий плуг потребував вісьмох волів для ефективного обробітку землі. Тому декілька господарств об’єднували можливості, впрягаючи свою худобу в один плуг на час оранки.

Господарі-піддані, які тримали землю на правах «волі» чи «слободи», зазвичай протягом 15–25-річного терміну, могли змінити місце господарювання, щоб не втратити право переходу й пільговий статус в умовах, коли кількість вільної землі в регіоні значно переважала наявні виробничі сили. Джерела також свідчать про тісні соціальні зв’язки, які виникали між селянами-підданими та шляхтичем-паном, про їхню взаємозалежність і взаємодопомогу. Власник був зацікавлений у заможному підданому, надавав зерно для посіву, худобу, вони разом долали зовнішні виклики. Документи актових книг рясніють прикладами, коли піддані складали основу озброєних загонів дрібних і середніх феодалів у конфліктах з недоброзичливими сусідами, знахабнілими жовнірами чи непрошеними татарами. У тогочасних реаліях ранньомодерний селянин-господар також був комбатантом, який завжди мав якусь зброю.

«Хто працює – той їсть» – це про українських фермерів 16 століття. Тогочасне суспільство вважало одяг індикатором заможності й статусу, тож піддані не були винятком. Інформація з досліджених документальних джерел переконливо засвідчує, що такі господарі обирали одяг із сукна англійського чи німецького виробництва, пошитий за тогочасною модою. Одягнені в жупани, ще й із шаблею при поясі, селяни з’являлися на ярмарках чи в церкві на свята. А їхні дружини йшли поряд у сукнях із шовковим чи оксамитним облямуванням, поверх яких накидали модні й статусні шубки з кролячого хутра, яке в той час імпортували з Європи.

Минали століття, змінювалися соціальні формації та засоби виробництва, замість волів і женців з’явилися трактори, сіялки й жатки, однак плідна українська земля повсякчас формувала й утримувала образ працьовитого та волелюбного селянина, господаря-фермера.