99  років з Дня народження Ірини Сеник.

Українська поетеса, вишивальниця, медсестра, громадська діячка,  членкиня Організації українських націоналістів і Української гельсінської групи (1979), політвʼязень радянських таборів, засновниця Товариства української мови та Української гельсінської спілки у Бориславі, голова місцевого відділення Союзу українок, членкиня Ліги українських жінок. 

Народилася 8 червня 1926 р. в родині січового стрільця Михайла Сеника та Марії Сеник. Здобувала освіту в народній “Рідній школі” ім. Короля Данила, дівочій школі ім. Т. Шевченка, гімназії Іллі та Іванни Кокорудзів (Українське педагогічне товариство). 1939 р. вступила до юнацтва ОУН. 1941 р. стала членом організації.  Була звʼязковою Крайового Проводу (псевдо “Леся”). 1944 р. розпочала навчання у Львівському університеті на факультеті англійської філології. У грудні 1945 р. заарештована. Допити проходили  у тюрмі на Лонцького. 

“У руках молодого ката дротяна нагайка, і удар за ударом сиплеться на мої плечі. “Боже, поможи мені, не дай зойкнути”. Мене відливають водою, знову і знову випитують про звʼязки, про львів’ян і львів’янок, показують якісь фотографії, але я вже поза межами болю” (Спогади Ірини Сеник з книги “Метелики спогадів”). 

У березні 1946 р. Ірина як зрадниця Батьківщини отримала 10 років увʼязнення в концтаборах суворого режиму, 5 років позбавлення громадських прав і довічне заслання. Відправлена відбувати покарання до 7-го Заозерного  спецтабору, Тайшетлаг, Іркутська область. Пізніше етапована до  Заозерлагу, Ангарлагу. Була залучена до будівництва Байкало-Амурської магістралі. 1955 р. етапована на заслання в м. Анджеро-Судженськ Кемеровської області, де провела 13 років свого життя. Перебуваючи на засланні, рятуючись від табірних буднів, багато вишивала на шматочках полотна, переважно це були мініатюри на релігійну тематику. Отримала можливість навчатися у Новокузнєцовському медичному училищі ( закінчила заочне відділення, диплом з відзнакою).    

Восени 1968 р. Ірина Михайлівна була звільнена з умовою, що не повернеться жити до Львова. Оселяється в Івано-Франківську, з труднощами  влаштовується на роботу в хірургічне відділення протитуберкульозного диспансеру. 

На початку 1970-х рр. Ірина входить до львівської та івано-франківської груп захисту політвʼязнів, збирає кошти на підтримку родин політвʼязнів. Найяскравіші представники дисидентського руху України були її добрими друзями. 

У січні 1972 р. в Україні відбувається нова хвиля арештів українських дисидентів. Ірина Сеник не стала винятком. Вирок — 6 років таборів і 5 років заслання. Покарання відбувала в таборі ЖХ-385/3 в с. Барашево, Мордовія. У 1978 р. етапована на заслання до Казахстану. 

1983 р. повернулася до Борислава. Одружилася. 1990 р. брала участь у створенні партії “Державна самостійність України”. 

Ірина Сеник провела у неволі 34 роки свого життя. До  проголошення незалежності України була під неофіційним наглядом КДБ. 1991 р. повністю реабілітована.

Померла 25 жовтня 2009 р. Похована на Личаківському кладовищі. 

У Національному музеї історії України працює виставка “Боротьба за незалежність. Творці. Епізоди”, де поміж історій героїв виставки представлено й вишиті мініатюри авторства Ірини Сеник.

“Етапи... етапи... етапи...

Хто їх придумав, коли?

ХХ віку сатрапи

Червоний терор розвели.

Руки ломила скорбота,

Калічили душу дроти.

Закрили від світу ворота,

Де мучились сестри й брати.

Вірю, що пррийде година,

Впаде москва, наче брус.

Воскреснуть, як одна родина,

Шевченко, Грабовський і Стус”

                                                Ірина Сеник