Симон Петлюра відзначав свій день народження 10 травня, він казав: «Я народився 10 травня, то чому маю відзначати 22-го?». Але ми дотримуємося нового (григоріанського) календаря, тому й ушановуємо народження одного з найвидатніших українців 20 століття – голови Директорії УНР Симона Петлюри, саме 22 травня.

Отож, народився Симон Петлюра 146 років тому в Полтаві в родині Василя Петлюри й Ольги (з Марченків). Батько як дрібний підприємець мав у Полтаві невелику приватну транспортну «компанію» та заробляв, перевозячи вантажі й людей.

З огляду на те, що хлопчик народився в день пам’яті святого апостола Симона Зилота (він же Симон Канаїт), то охрестили його Симоном. Чи не провіщала мученицька смерть апостола Симона мученицьку смерть Симона Петлюри?

Мамин батько, Олексій, овдовівши, постригся в ченці під іменем Аркадій і згодом став одним із засновників Іонівського скиту в Києві. Бабуся по батькові, Ганна, по смерті чоловіка постриглася в черниці й жила в Покровському монастирі в селі Топлу (нині Тополівка) біля Феодосії в Криму. Із часом у тому самому монастирі стала черницею й Симонова сестра Єфросинія. Брат Іван закінчив Полтавську семінарію та вступив до Київської духовної академії, але захворів і, не завершивши навчання, помер.

Інший родич Петлюр згодом став православним єпископом Сильвестром (Ольшевський). Загинув від рук більшовиків, а у 2000-х роках його проголосили святим. Син Симонового брата Олександра – Мстислав, відомий діяч православної церкви, завершив своє життя патріархом Української православної церкви Київського патріархату.

Таке родинне середовище могло сприяти тому, що й Симон обрав би священицький шлях. Спочатку він навчався в церковно-парафіяльній школі, а 1895 року батько послав його до Полтавської семінарії.

1901 року Симон вступив до Української революційної партії, зачитувався «Самостійною Україною» Миколи Міхновського. Інший полтавський семінарист – Іван Рудичів, який через багато років очолив Бібліотеку імені Симона Петлюри в Парижі, згадував: «Так наче зараз бачу дрібного хлопця, худого, аж сутуловатого, ясноволосого, з ясними, що аж блестіли, очима, одягненого в руденьку курточку зі стоячим комірцем».

Симон любив співати, мав гарний слух, був одним з диригентів у семінарському хорі. І саме любов до музики змінила його долю. 1901 року до Полтави приїхав композитор Микола Лисенко, з такої нагоди семінарський хор підготував гостеві кантату «Б’ють пороги» на слова Тараса Шевченка. Цю кантату російська влада заборонила до прилюдного виконання як проникнуту духом «мазепинства». Симон Петлюра запросив Миколу Лисенка на прослуховування, про це довідалося семінарське керівництво, і зрештою, пригадавши інші «гріхи» вихованця, його виключили із семінарії.

Загроза репресій змусила Симона Петлюру покинути рідне місто, і він перебрався на Кубань. Здібного юнака помітив член-кореспондент Російської академії наук, історик кубанського козацтва Федір Щербина, який на той час розбирав і упорядковував архів Кубанського козацького війська. Помітив і взяв Симона Петлюру до себе на роботу.

Творча активність дала поштовх його журналістській діяльності. 1902 року Симон Петлюра опублікував свою першу статтю, і не де-небудь, а у львівському «Літературно-науковий віснику», що виходив під редакцією Івана Франка, Володимира Гнатюка й Михайла Грушевського. Стаття називалася «Народня просвіта і медицина в Полтавській губернії» (1902 р. Книжка ІХ. Вересень).

Катеринодарська поліція вистежила Петлюру й арештувала його. Визволити арештанта вдалося лише під грошову заставу, що її вніс батько, для чого його довелося продати шмат землі. Не чекаючи на гірше, Симон Петлюра разом із семінарським приятелем Прокопом Понятенком (у час УНР був заступником міністра внутрішніх справ, а згодом працював консулом УНР у Катеринодарі, потім – в дипмісії у Варшаві) змушений податися в першу еміграцію – 1904–1905 роки – цього разу до Львова.

Далі Симона Петлюру чекали складні й неймовірно насичені подіями роки Української революції 1917–1921 років.

У колекції Національного музею історії України зберігаються артефакти, що безпосередньо стосуються Симона Петлюри.

1. На початку 20 ст. дуже поширеним способом кореспондування було надсилання поштівок. У фондах МІСТ зберігається ось така листівка із зображенням Полтавської семінарії, де навчався Симон Петлюра.

2. Здавалося б, така публічна особа, як Симон Петлюра, мав би залишися на сотнях фотографій, але це не зовсім так. До наш дійшло лише кілька оригінальних фотографій Симона Петлюри, а інші можемо бачити переважно лише в еміграційних виданнях. У музеї зберігається виразна світлина Симона Петлюри останнього періоду його життя – він сидить за робочим столом у робочій кімнаті в будинку за адресою вул. Тенар, 7, Париж (Франція).

3. Також цікавим є лист-відповідь Симона Петлюри полковникові Олександрові Доценку з Тарнова (Польща) від 7 грудня 1920 року, який містить промовисті слова: «В минулому треба шукати вказівок для майбутнього – в цьому вся філософія історії і народів, і подій».