21 квітня 1926 року пішов у засвіти Микола Федотовичч Біляшівський (1867–1926) – директор Київського художньо-промислового і наукового музею, відомий археолог та етнограф.  

Зібрані ним і його сподвижниками колекції стали основою Київського хідожньо-промислового і наукового музею (КХПНМ) – попередника Національного музею історії України.

10 лютого 1902 р. Правління Київського товариства старовини та мистецтв (КТСМ) на чолі з Б. Ханенком обрало М. Біляшівського директором Київського музею старовини та мистецтв (з 1904 р – КХПНМ). М. Біляшівський з ентузіазмом приступив до виконання своїх обов’язків. Окрім адміністративної роботи, він проводив екскурсії для відвідувачів музею, збирав і досліджував експонати; популяризував діяльність музею у періодичних виданнях, брав участь у археологічних розкопках. КХПНМ швидко перетворився на значний науковий і культурний осередок, де працювали відомі вчені, читали лекції, проходили засідання і конференції, відбувалися різноманітні художні виставки. М. Біляшівський був справжнім Директором – компетентним і освіченим науковцем; патріотом, небайдужимй до долі музею; гарним організатором, який залучав до співпраці усіх небайдужих до історії власного народу – від сільських учителів і священників до київських промисловців і професорів.

Під час відвідання с.Пекарі, розташованого неподалік Канева, М.Біляшівський побачив у місцевих мешканців чимало археологічних знахідок давньоруського часу, виявлених поблизу села на Княжій Горі. Молодий дослідник вирішив провести там власні археологічні розкопки і зацікавив цією ідеєю відомого мецената та колекціонера старожитностей Василя Тарновського, який профінансував ці розкопки. У 1890 р. Тарновські (Василь та його дядько Яків) придбали Княжу Гору у поміщика Мандрики, щоб без перешкод зайнятись її археологічним вивченням.

У 1891–1892 та 1895 рр. М.Біляшівський провів розкопки Княжої Гори, які виявивилися доволі плідними. Лише у 1891 р. було виявлено близько 1,5 тисячі археологічних знахідок, незначна частина яких належала до кам’яної доби. Більшість – до 10–13 ст.: вироби із заліза (коси, серпи, ножі, наральник, сокири, заступ, долото, стамеска, замки, ключі, кресала, ножиці, наконечники стріл та списів), мідні відра та казани, чотири скарби ювелірних виробів, фрагменти глиняного посуду та парчавого вбрання з ґудзиками, бронзові та кам’яні натільні хрестики тощо.

У 1894 р. М.Біляшівський придбав поблизу Княжої Гори урочище Мар’їна гора, де спорудив власний будинок, у якому любив відпочивати з друзями та родиною. 

У 1899–1905 рр., з метою популяризації здобутків української археології, М.Біляшівський видавав часопис «Археологічний літопис Південної Росії», у якому опублікував близько 300 власних дописів про археологічні розкопки в Україні.

Одним з «археологічних полігонів» М.Біляшівського стали розкопки храму 11–12 ст. літописного міста Заруба, розташованого поблизу с.Зарубинці на Канівщині. Перші розвідувальні шурфи М.Біляшівський заклав там наприкінці 1880-х рр., виявивши уламки цегли-плінфи та декоративних керамічних плиток зі скляною поливою, фрагменти стінного тиньку з фресковим розписом, кам’яні валуни із залишками вапнякового будівельного розчину, уламки глечиків-голосників та фрагменти скляних віконниць. У 1907 р. М.Біляшівський провів там археологічні розкопки, а виявлені знахідки передав до КХПНМ. Під час розкопок були розкрити кам’яні підмурки та нижня частина стін храму з чотирма опорними стовпами та залишки поховального склепу. У 1918 р. він  продовжив археологічне вивчення храму Зарубського монстиря, виявивши три поховання та чимало фрагментів стінного тиньку із залишками фрескових орнаментів.

Останнім періодом наукової археологічної роботи М.Біляшівського була праця в Українській Академії Наук як академіка на кафедрі археології та дійсного члена Археологічного Комітету. Наприкінці 1923 р. в зв’язку з погіршенням стану здоров’я М. Біляшівський написав заяву про звільнення від обов’язків директора музею і переведення на посаду завідуючого художньо-промислового відділу. У 1924 р. КХПНМ був реорганізований і перейменований у Всеукраїнський музей ім. Т. Шевченка (ВІМ).

Останніми у житті розкопками М. Біляшівського стала археологічна розвідка на Канівщині, де він під Мар’їною горою виявив матеріали від доби бронзи до 9 ст. У листах до А. Терещенка М. Біляшівський писав, що під Княжою Горою почуває себе краще, ніж у Києві, та повідомляв про виявлені ним у лісі у межах своєї садиби рештки землянки «слов’янської доби». М. Біляшівський помер 21 квітня 1926 р. і, за заповітом, був похований на Мар’їній горі. У 1927 р. на його могилі за ініціативою директора ВІМ А.Винницького встановили кам’яну надгробну плиту з меморіальним написом: «Микола Біляшівський – фундатор Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка в Києві, 1867–1926». Нині колишня садиба М.Біляшівського перебуває на території Канівського природного заповідника Київського національного університету ім. Т.Шевченка. 

У 1966 та 1988 р. до Київського державного історичного музею (нині – Національний музей історії України) спадкоємці М. Біляшівського передали два копійні фотопортрети 1890-х рр. та 1908 р. та особисті документи: членські квитки М. Біляшівського за 1893, 1896, 1899 та 1902 рр. як учасника ІХ – ХІІ Археологічних з’їздів у містах Вільно, Ризі, Києві та Харкові; візитні картки М. Біляшівського, зокрема як редактора-видавця журналу «Археологічний літопис Південної Русі» у 1903 – 1905 рр. та інші.

У фондах Національного музею історії України зберігаються археологічні знахідки, що походять із розкопок М.Біляшівського Княжої Гори та Зарубського монастиря.