Степан Порфирович Витвицький народився 13 березня 1884 року в селі Угорники (нині – Івано-Франківської міськради) в учительській родині. Він навчався у Львівському й Віденському університетах, 1910 року захистив докторську дисертацію з права, 1914-го відкрив власну адвокатську канцелярію в Дрогобичі, провадив активну українську громадсько-культурну діяльність.

З початком Першої світової війни влітку 1914 року С. Витвицький вступив до легіону Українських січових стрільців, відбуваючи службу в інформаційному відділі УСС – Пресовій Квартирі. Там він опрацьовував інформацію про події, які відбувалися під час війни, поширював її серед стрільців.

1918-го був обраний секретарем Української Національної Ради – політичного представницького органу, який проголосив Західноукраїнську народну республіку 1 листопада того самого року. Був делегатом Національної Ради ЗУНР, одним з організаторів возз’єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919-го. Згодом – державний секретар закордонних справ ЗУНР (листопад 1918 – липень 1919), голова місії ЗУНР в Парижі й Лондоні. 

У квітні 1922-го С. Витвицький перебував у складі дипломатичної делегації ЗУНР на Міжнародній конференції в Генуї, на якій обговорювали статус Східної Галичини; домагався від урядів провідних світових країн визнання факту окупації Польщею території Східної Галичини й відновлення незалежності України. На жаль, досягти успіхів під час цих переговорів не вдалося. Восени 1924 року повернувся з еміграції до Дрогобича, відновив адвокатську діяльність, став Головою товариства «Просвіта» в рідному місті.

У 1925–1939 роках С. Витвицький був одним із провідних діячів Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). В 1935–1939-х – депутат польського Сейму.

В еміграції С. Витвицький опинився після завершення Другої світової війни 1945 року. Брав участь в організації Центрального представництва української еміграції в Німеччині (заступник голови) і створенні Української національної ради. 1951-го виїхав на проживання до США.

Після смерті Андрія Лівицького С. Витвицький став президентом УНР в екзилі (17 січня 1954 – 9 жовтня 1965).

На час президентства С. Витвицького припало чимало історичних подій у світі, які мали вплив на долю як українців у СРСР, так і української діаспори. Після смерті Й. Сталіна настав час «політичної відлиги». Сотні тисяч українських політичних в’язнів вийшли з концтаборів та повернулися в Україну. У ці роки дещо пожвавилися листування та контакти між українцями за кордоном та в УРСР. Українська діаспора надсилала в Україну посилки з матеріальною допомогою, а також багато літератури. Однак повноцінне порозуміння було неможливе через існування «залізної завіси» й постійне переслідування незгодних з режимом у СРСР. Літературу, надіслану з-за кордону, чекісти нерідко конфіскували, вважаючи її «буржуазно-націоналістичною».

Помер С. Витвицький 9 жовтня 1965-го в Нью-Йорку на 82 році життя. Його поховали на українському православному цвинтарі святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі, США). 

У фондах Національного музею історії України зберігається фото Степана Витвицького, зроблене 19 серпня 1954 р. Світлину на постійне зберігання до НМІУ передали з Фундації імені Олега Ольжича.