11 березня минає 130 років із дня народження Василя Чучупака (1895‒1920) – головного отамана Холодного Яру, борця за незалежність України у XX столітті.

Народився Василь Степанович Чучупак в селі Мельники Чигиринського повіту Київської губернії в селянський родині. Його неписемні батьки мали п’ять синів і всім зуміли дати освіту. Закінчивши 1-ше Київське двокласне училище, Василь Степанович пішов учителювати. У 1915 році був мобілізований на фронт. Після місячного прискореного курсу навчання – 23 березня 1916 року отримав чин прапорщика. У грудні 1917 року повернувся з війни і продовжив учителювати у селах Чигиринського повіту.

Однак тривало це недовго, оскільки вже у 1918 році Україна стала жертвою агресії спершу з боку російських більшовиків, а згодом і білогвардійців. Окупація України більшовиками призвела до поширення на її території політики «воєнного комунізму», що виливалася у пограбування місцевого населення активістами і продзагонами, яких присилали з центральної росії. Це змусило селян по всій Україні переходити до активних форм опору. Не стала винятком і Черкащина. Восени 1919 року селяни Мельників та навколишніх сіл звернулися до Василя Чучупака, який мав військовий досвід, із проханням створити відділ самооборони, який би захищав їх. І він це зробив швидко й зі знанням справи. Спершу підрозділ складався з 400 селян, серед яких були брати та багато родичів самого Василя Степановича. За ними пішли й інші – селяни з Мельників, Головківки, Медведівки, Зам’ятниці, Грушківки, Жаботина, Матвіївки та інших холодноярських сіл. Василь Чучупак користувався надзвичайним авторитетом та повагою серед населення, тож незабаром відділ самооборони переріс у полк гайдамаків Холодного Яру, що нараховував вже понад 4000 селян.

Тим часом в Україні розгорталося антибільшовицьке повстання під керівництвом отамана Матвія Григор’єва, яке охопило тисячі містечок і сіл. У травні-червні 1919 року Василь Чучупак підтримав його та на чолі новоствореного полку виступив «проти комуни та совєтської влади за самостійність». Як наслідок – комуна горіла й тікала з холодноярської землі. Трохи згодом полк Холодного Яру відзначився й у звільненні Черкащини від армії генерала Денікіна. Восени 1919 року бійці полку Василя Чучупака контролювали вже значні території Чигиринського повіту, де проголосили про скасування будь-яких розпоряджень більшовицьких або білогвардійських влад, а натомість ‒ про відновлення указів і законів Української Народної Республіки. У листопаді 1919 року Василя Степановича було обрано Головним Отаманом Холодного Яру. Певний час проти холодноярського полку боролася армія Семена Будьоного, але до партизанської тактики козаків із раптовими нападами червона кавалерія була не готова. Тож холодноярці набували неоціненного військового досвіду та поповнювали своє військо зброєю, кіньми та бойовими тачанками.

В політичному плані Василь Чучупак активно виступив на підтримку органів влади Української Республіки в Києві, яку на той час представляла Директорія. Так, у лютому 1920 року полк гайдамаків Холодного Яру співдіяв із Дієвою Армією УНР, яка здійснювала Перший Зимовий похід. 

Розуміючи неможливість прямого збройного знищення повстанства, органи ЧК розробили таємну операцію з ліквідації керівного складу Холодноярської організації. В результаті цієї операції 19 лютого 1920 року Василь Чучупак загинув у бою з більшовиками на хуторі Кресельці, неподалік від Мотронинського монастиря. Йому не було ще й 25 років. Поховали отамана у рідному селі. «Ховали ввечері без пострілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба, і в тій мовчанці відчувалася велична, грізна обітниця помсти», – згадував Юрій Горліс-Горський у своєму романі «Холодний Яр».

Отаман загинув, але не загинула ідея. Більше того, 1920 рік став періодом розквіту Холодноярської організації, яка протрималася до 1923-го – навіть тоді, коли регулярні формування Армії УНР уже були інтерновані в Польщі, Румунії та Чехословаччині. Все це підкреслює видатні організаторські здібності Василя Чучупака і його братів, які творили військово-політичну формацію не навколо себе, а довкола національно-визвольної ідеї.

За 70 років совєтська влада, здавалося, все зробила, щоб витруїти пам’ять про українських героїв. Однак, не вийшло. В отамана Василя Чучупаки був поручник Юрій Городянин-Лісовський (псевдонім Горліс-Горський), його ад’ютант, який став літописцем і зафіксував цю боротьбу у своїй книзі – «Холодний Яр» (Львів, 1933). Завдяки цьому роману слава про братів Чучупаків докотилася через поле забуття до наших днів. Саме такі постаті визначають історичну велич України, її боротьбу за наше суверенне сьогодення. 

У Черкасах та Мельниках існує вулиця Братів Чучупаків, а легендарна 93-тя бригада Збройних Сил України сьогодні на сході держави кров’ю в боях здобула честь і по праву носить офіційну назву – 93-тя Окрема Механізована Бригада «Холодний Яр».