Михайло Горинь – український правозахисник, дисидент, політвʼязень, народний депутат України першого скликання, почесний голова Республіканської християнської партії.

Народився 17 червня 1930 року в с. Кнісело Станиславівського воєводства Польщі (нині – Львівська область). Батько Михайла був головою сільської «Просвіти», керував нелегальною районною організацією ОУН, за що пізніше зазнав репресій від польської та радянської влади.

У грудні 1944 року Михайла разом з мамою депортувала радянська влада, але дорогою на заслання їм вдалося втекти. Певний час утікачам довелося переховуватися.

1949 року Михайло став студентом Львівського університету (відділення логіки та психології). 1953-го за відмову від вступу до комсомолу його виключили з навчального закладу, але завдяки ректорові Євгену Лазаренку поновили на навчанні, яке Михайло завершив 1954 року.

«Я вам не розповідав, за що мене виключили з університету. Це була ціла процедура, дуже цікава. Спочатку мене намалювали в стінній газеті: такий, знаєте, чорний – чорне обличчя, чорне волосся – я ховаюся за Біблію. Бо я казав, що не поступаю в комсомол тому, що віруючий. От мене і змалювали, що я ховаюся за Біблію» (спогади з книжки «Михайло Горинь. Запалити cвічу»).

З 1954 до 1961-го працював учителем логіки та психології, української мови й літератури. 1961 року розпочав свою наукову діяльність. Був одним з організаторів першої в радянському союзі експериментальної науково-практичної лабораторії психології та фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів. Активно виготовляв і розповсюджував самвидав. Михайло Горинь став членом президії та одним з організаторів Клубу творчої молоді «Пролісок» (Львів).

26 серпня 1965 року був заарештований. На закритому судовому засіданні, яке відбулося у квітні 1966-го, діяча засудили до шести років таборів суворого режиму за ст. 62 КК УРСР «Антирадянська агітація і пропаганда». Після звільнення повернувся до Львова. Але Михайлові Гориню не давали можливості прописатися в місті. Щоб не отримати статтю «за дармоїдство», певний час працював кочегаром, машиністом на хімкомбінаті в Рівненській області.

Вдруге був засуджений у червні 1982-го до десяти років таборів і п’яти років заслання. Михайла Гориня визнали особливо небезпечним рецидивістом. Покарання відбував у таборі с. Кучино Пермської області – ВС-389/36. 1987 року був помилуваний у зв’язку з «перебудовою».

Брав участь у створенні Української Гельсінської спілки, Народного руху України. Організатор акцій об’єднання української нації, а саме «Української хвилі» («Ланцюга Єднання») між Києвом і Львовом (21 січня 1990).

Михайло Горинь помер 2013 року. Похований на Личаківському кладовищі у Львові. На надгробній плиті видатного українця написано: «Виборював, розбудовував, утверджував українську державу». Саме ці слова стали його життєвим кредо.

У Національному музеї історії України на виставці «Боротьба за незалежність. Творці. Епізоди» експонуються особисті речі Михайла Гориня. Це записна книжка, обкладинку для якої вишила дружина дисидента Ольга Горинь до 60-річчя з дня його народження, та ручка в комплекті (1990 р., м. Львів, УРСР), а також дві закладки для книжок, які в подарунок діячеві вишила Стефанія Шабатура. Ці закладки вона виготовила 1978 року, відбуваючи покарання за «антирадянську агітацію і пропаганду» в таборі с. Баришево Мордовської АРСР.

У фондовій колекції музею зберігається керамічна плакета «Архистратиг Михаїл», яку Михайлу Гориню після звільнення 1987 року подарувала українська художниця, графікеса, керамістка Галина Севрук, і саморобний сувенір «Голгофа» – подарунок від Йонаса Кадзіоніса, довголітнього політвʼязня з Литви (1971).