Письменник, поет, філософ, громадський і політичний діяч, правозахисник, дисидент народився 19 грудня 1920 року в селі Юрʼївці (нині Луганська область). Батько працював на шахті, де й загинув від вибуху, коли Миколі було шість років. Дитину виховувала мати. У вісім років через пустощі хлопчик отримав травму, через яку перестав бачити на ліве око. 

Микола Руденко з дитинства запам’ятав колгосп, куди родина вимушено віддала корову та коня, а також розкуркулення і голод 1932–1933 років. Свої перші вірші почав складати ще в дитинстві, їх друкували в піонерських газетах. Микола був переможцем конкурсу та стипендіатом Народного комісаріату просвіти. 

1939 року письменник-початківець вступив на філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Проте провчився там усього два місяці – через початок Другої світової війни всіх першокурсників мобілізували. Микола Руденко мав можливість цього уникнути через травму ока, але пішов на фронт за власним бажанням, потрапив до кавалерійського полку. 

Діяч отримав тяжке поранення під час перших боїв під Ленінградом у жовтні 1941 року, пережив блокаду цього міста. З війни повернувся з орденами Червоної зірки та Вітчизняної війни (І ступеня). 

1947 року вийшла збірка віршів Миколи Руденка «З походу». Після цього автора прийняли до Спілки письменників України. Працював відповідальним секретарем видавництва «Радянський письменник» і редактором журналу «Дніпро». 

У 1970-х роках Микола Руденко активно долучився до захисту прав людини, підтримував стосунки з московськими дисидентами, зокрема з Андрієм Сахаровим. 1974 року письменника виключили з комуністичної партії за критику марксизму та правозахисну діяльність, а 1975 року – зі Спілки письменників України. 18 квітня 1975 року Миколу Руденка заарештували за правозахисну діяльність, але ще під час слідства амністували як учасника Другої світової війни, у зв’язку з 30-річчям перемоги. 

9 листопада 1976 року було створено Українську Гельсінську групу (УГГ), яку очолив Микола Руденко. Наприкінці грудня 1976 року в помешканні діяча провели обшук, йому підкинули 39 доларів США. Оскільки в радянському союзі був заборонений вільний обіг іноземної валюти, це давало підстави для звинувачень у порушенні закону. 

5 лютого 1977 року Миколу Руденка заарештували в Києві та етапували в СІЗО в Донецьку. Влітку відбувся суд, правозахисник отримав вирок: сім років таборів суворого режиму та п’ять років заслання за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР щодо антирадянської агітації і пропаганди. Покарання відбував у таборі ЖХ-385/19 (селище Лєсноє) і ЖХ-385/3 (селище Барашево, Мордовія). 1981 року Миколу Руденка етапували до табору ВС-389/36 (селище Кучино, Пермська обдасть), а 1984 року відправили на заслання в село Майма Горно-Алтайської автономної області.

1987 року Миколу Руденка звільнили під тиском громадськості. Разом з дружиною він емігрував за кордон – спочатку до Німеччини, а потім до США. 1988 року дисидента позбавили радянського громадянства. Але вже 1990 року він повернувся до радянської України і був реабілітований. Мешкав у Києві в будинку письменників «Роліт». 

У ті часи прийшло й офіційне визнання: Микола Руденко став лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка (1993) та отримав звання Герой України (2000). Також був членом Української вільної академії наук у США, почесним членом французької та японської секцій ПЕН-клубу. Письменник помер 1 квітня 2004 року, похований на Байковому кладовищі. 

Микола Руденко – автор багатьох збірок поезій, романів і повістей. Серед них – романи «Вітер в обличчя» (1955), «Остання шабля» (1959), «Орлова балка» (1970-ті), «Чарівний бумеранг» (1966) та «Слідами космічної катастрофи» (1962), поема «Хрест» про голод 1933 року (1976).

У колекції Національного музею історії України зберігається комплекс матеріалів, які свого часу передав Микола Руденко, а саме – машинописні версії його статей і творів, фотографії та документи.