Видатний діяч українського національно-визвольного руху народився 12 грудня 1890 року у Волі Якубовій – невеликому галицькому провінційному сільці. Батько – Атанас Мельник, був активним у просвітянських справах, їхню домівку не раз відвідував Іван Франко. 

Українська революція

Закінчення гімназії збіглося в Андрія Мельника із загостренням сухот і двома операціями на легенях. Це не завадило йому 1912 року вступити у Відні в Hochschule für Bodenkultur (Університет природних ресурсів і природничих наук). 

Навчання перервала Перша світова війна. Мельник записався до Легіону Українських січових стрільців, хоча й мав звільнення від військової служби. Командував сотнею та воював на Східному фронті.

Під час бою на горі Лисоні Андрій Мельник потрапив у російський полон. Перебував у таборах, і в одному з них, у селі Дубовка біля Царицина (згодом – Сталінград, Волгоград), познайомився зі своїм земляком, таким самим військовополоненим Євгеном Коновальцем. Це знайомство із часом переросло в дружбу й навіть родичання завдяки одруженню на сестрах Федаківнах.

Усе змінив початок Української революції 1917–1921 років. Андрій Мельник із групою українців у січні 1918 року втік з полону й перебрався до Києва. Там записався до підрозділу Січових стрільців, яким командував Євген Коновалець. Разом з побратимом Андрій Мельник реорганізував Курінь Січових стрільців. Йому належав, зокрема, план силового придушення більшовицького заколоту в січні 1918 року в Києві (так зване Січневе повстання). 

Після того, як Павло Скоропадський розформував полк Січових стрільців, Андрій Мельник повернувся до Відня, де продовжив навчання в Hochschule für Bodenkultur, і навіть устиг скласти іспити за черговий семестр, коли було отримано команду – усі січові стрільці мають повернутися в Україну. Діяч покинув навчання, зʼявився в січовому розташуванні в Білій Церкві та взяв участь в антигетьманському повстанні на боці Директорії. У подальшому Андрій Мельник як досвідчений тактик посідав штабні посади, найвища – начальник Штабу Дієвої Армії УНР (січень–липень 1919 року). 

Українська влада, шукаючи виходу з драматичної ситуації на початку 1919 року, намагалася впровадити диктатуру у складі Петлюра–Коновалець–Мельник. Тоді ж Андрію Мельнику та Євгену Коновальцю присвоїли військове звання отаманів (генералів), але вони відмовилися від нього, з огляду на дискредитацію поняття «отаман».

Між війнами

1921 року, після завершення збройної боротьби, Андрій Мельник  працював як контролер військових місій УНР за кордоном. Також він відновив навчання у Відні, а після отримання диплому повернувся до Галичини й долучився до діяльності Української військової організації (УВО). З кінця 1922 року перебував на посаді крайового команданта УВО.

1924-го Мельника арештували за націоналістичну діяльність. Він відсидів п’ять років у польській в’язниці. Після звільнення працював у системі лісового господарства Галицької митрополії. 

Після загибелі Євгена Коновальця в травні 1938 року Андрій Мельник очолив Провід українських націоналістів. А на Другому великому зборі 1939 року його затвердили як голову ОУН.

Андрію Мельнику довелося пережити розкол ОУН, коли група на чолі зі Степаном Бандерою створила паралельну організацію.

Боротьба під час Другої світової війни

Під час Другої світової війни, у жовтні 1941 року, за ініціативою Андрія Мельника й ПУН до України вирушили похідні групи ОУН, щоб відновлювати державну незалежність. У Києві, зокрема, створили газету «Українське Слово» (головний редактор Іван Рогач) із додатком «Літаври» (редакторка Олена Теліга), а також «Клуб ім. гетьмана Павла Полуботка» (засновник генерал Микола Капустянський). ОУН сприяла створенню революційного передпарламенту – Української Національної Ради (голова – Микола Величківський). Проте невдовзі почалися репресії проти націоналістичного руху: розстріли й арешти.

Улітку 1941 року гестапівці затримали Андрія Мельника й вивезли його до Берліна. У січні 1944 року як особу з категорії «особистих ворогів фюрера» діяча перевели до спецв’язниці в Австрії. Про Андрія Мельника згадував у своєму щоденнику інший в’язень тієї тюрми, колишній посол Франції у Берліні Франсуа-Понсе. Зокрема, він писав, що Мельник «є очільником українського націоналістичного руху демократичного ухилу, і у зв’язку із цим статусом є правонаступником Коновальця, якого вбили в Роттердамі, та Петлюри, якого вбили в Парижі... Він пояснює мені свою політичну позицію: він є ворогом російських більшовиків, поляків і чехів, котрі ставали проти відродження його батьківщини, але також вороже ставиться до німців, котрі цікавляться Україною виключно як засобом та житницею».

Не схиливши Андрія Мельника до співпраці, німці перевели його до в’язниці концтабору Заксенгаузен. Там він знову зустрівся зі Степаном Бандерою та іншими провідними діячами обох ОУН.

Останні задуми

Після війни Андрій Мельник перебував певний час у таборах переміщених осіб. Згодом він отримав запрошення Великого герцога Люксембурзького бути його гостем, і з кінця 1945 року жив у Люксембурзі. Річ у тім, що під час війни в Заксенгаузені також перебували представники Люксембурзької династії, яким Андрій Мельник надав певну важливу допомогу (це питання вимагає додаткового дослідження).

1947 року на 3-му Великому зборі українських націоналістів Андрія Мельника обрали пожиттєвим головою ОУН. 

1948-го, під час відзначень річниці загибелі Євгена Коновальця, у Роттердамі Андрій Мельник зустрівся зі Степаном Бандерою. Вони обговорювали питання поновлення єдності ОУН, але, на жаль, не склалося.

1957 року діяч відвідав США й Канаду. Він пропагував ідею об’єднання світового українства «без уваги на країну їхнього перебування, без уваги на державну приналежність – шляхом Світового Конгресу Українців для створення Світового Союзу Українців». Дочекатися здійснення цього задуму Андрію Мельнику не вдалося: він помер 1 листопада 1964 року, а Світовий конгрес українців заснували 1967-го. Нині ця організація об’єднує людей у 33 країнах світу.

Поховали Андрія Мельника на чужій, але гостинній землі Люксембургу.