19 листопада 1989 року десятки тисяч людей зібралися, щоб віддати останню шану загиблим у радянських таборах дисидентам Василю Стусу, Юрію Литвину й Олексі Тихому – «особливо небезпечним рецидивістам», за визначенням радянської влади. Поховальна процесія перетворилася на масову ходу центром Києва до Байкового кладовища. Деякі люди доєдналися до процесії під час її руху, і так дізналися про українських героїв.

За «антирадянську агітацію та пропаганду» поета й правозахисника Василя Стуса загалом засудили до 23 років ув’язнення та заслання, поета й правозахисника Юрія Литвина – до 41 року, педагога й правозахисника Олексу Тихого – до 22 років. Ніхто із засуджених не добув свого терміну до кінця.

За радянськими законами, останки померлих в’язнів не віддавали родинам для поховання вдома, доки не закінчиться повний термін ув’язнення. Василя Стуса та Юрія Литвина поховали поряд на кладовищі в селі Борисово Пермської області, під деревʼяними стовпчиками, де на металевих бляшках вишкрябали цифри «7» і «9». Олексу Тихого поховали на кладовищі «Сєвєрноє» в Пермі.

18 листопада 1989 року о 20:30 до аеропорту «Бориспіль» з Уралу прилетів літак із прахом загиблих. Близько 300 людей зі свічками й корогвами вже чекали на нього. Домовини повезли до Свято-Покровської церкви, де вранці 19 листопада дисидентів відспівали. Потім труни повезли на Софіївську площу. Вздовж вулиці Володимирської із свічками в руках стояли люди. Після цього процесія рушила до пам’ятника Тарасу Шевченку, а звідти труни на руках понесли до Байкового кладовища. Під час ходи рух у центрі міста зупинився.

«Жовто-блакитне море пронесло тлінні останки Стуса, Тихого і Литвина вулицею Володимирською, повз КГБ, звідки й починалася їхня хресна путь, до пам’ятника Кобзареві й далі на Байковий цвинтар. Близько ста тисяч людей вийшли на вулиці Києва, аби сказати: “Ми – українці! Це наша земля! Це наші герої! Ми – народ!”», – згадував Володимир Шовкошитний, письменник, громадський і політичний діяч. 

Василя Стуса, Юрія Литвина й Олексу Тихого поховали поряд. Три вірні сини України повернулися додому, як і писав Василь Стус:

А проте: ми ще повернемось,

обовʼязково повернемось,

бодай – 

ногами вперед,

але: не мертві,

але: не переможені,

але: безсмертні.

У Національному музеї історії України триває виставка «Боротьба за незалежність. Творці. Епізоди», де одним із ключових експонатів є траурна стрічка з перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого. Також у колекції музею зберігається листівка «Василь Стус», яку секретаріат Народного Руху України випустив спеціально до дня перепоховання в листопаді 1989 року, і фото автобуса з учасниками поховання, у вікні якого було виставлено плакат «Василь Стус нарешті вдома».