Літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, член Міжнародного ПЕН-клубу (1978), лауреат премії імені Василя Стуса (1989) і Державної премії України імені Тараса Шевченка (1994), дисидент і діяч руху опору 1960–1970-х років народився 20 вересня 1929 року в селі Половинкине на Луганщині. Батьки – звичайні селяни, родина дивом вижила під час Голодомору 1932–1933 років. 

Іван Світличний закінчив школу із золотою медаллю. Потім вчився у Харківському державному університеті (нині – Харківський національний університет імені Василя Каразіна) на факультеті української філології та отримав диплом з відзнакою. 

1952 року вступив до аспірантури при Інституті літератури імені Тараса Шевченка Академії наук УРСР. Після закінчення аспірантури Іван Світличний завідував відділом критики журналу «Дніпро», певний час працював у Інституті філософії АН УРСР та Інституті літератури, був редактором Українського Товариства охорони природи. 

Іван Світличний став одним із засновників Клубу творчої молоді «Сучасник», натхненником і «архітектором шістдесятницького руху» (за словами правозахисника Михайла Гориня). Саме він одним із перших встановив контакт з українською діаспорою на Заході та поширював самвидав. Був авторитетом для дисидентів. 

Квартира Івана Світличного на вулиці Уманській, 35 у Києві стала своєрідним центром формування національної свідомості української молоді. Там збиралися найяскравіші представники руху шістдесятників: Василь Стус, Василь Симоненко, Євген Сверстюк, Алла Горська, Віктор Зарецький та інші. У Івана Світличного була одна з найкращих бібліотек у Києві. 

Діяча двічі арештовували за ст. 62, ч. 1 Кримінального кодексу УРСР – «антирадянська агітація і пропаганда» (1965 і 1972 роки). Покарання відбував у таборах Пермської області (росія).

Поет, прозаїк і політв’язень Ігор Калинець згадував: «В таборі ще декілька людей народилися у вересні, і ми жартома називали цей місяць чорним вереснем. Тоді то був так званий політичний термін. Я сидів із Світличним, і він сказав, що я маю писати дрібно на цупких клаптиках паперу тексти, які пишуть інші. Я не хотів цього робити, бо мав би мало на свою творчість, але слово Світличного було законом. Ми підкорялися і дуже шанували його в таборі, він був нашим ідейним натхненником, диктатором, вождем. Ще до арешту Світличний був центром українського опору, тому ми зраділи, що він опинився саме в нашому таборі. Його відразу стали шанувати не лише молоді вʼязні, але й старші, всі до нього горнулися і його слово було дуже авторитетним». 

1981 року, на засланні, у Івана Світличного стався інсульт. Він пережив клінічну смерть, а також складну нейрохірургічну операцію, яку провели в жахливих, невідповідних умовах. Фактично життя дисидента врятувала дружина Леоніда, яка приїхала до нього на заслання і постійно була поруч. 

1983 року Івана Світличного звільнили. Проте через тяжкий стан здоровʼя він  не зміг відновити свою громадську та творчу діяльність. Відійшов у засвіти 25 жовтня 1992 року, похований на Байковому кладовищі. 

«Все кращого в мені – це Іван. Усе кращого у багатьох інших – від Івана. Він роздарував себе по проскурах. Виняткова роль, виняткова самопожертва – без тіні докору», – стверджував поет і дисидент Василь Стус.

Вітрина, присвячена Івану Світличному, на тематичній мінівиставці у Національному музеї історії України

На першому поверсі Національного музею історії України відкрита до огляду мінівиставка до 95-річчя від дня народження мисткині Алли Горської та Івана Світличного. Серед експонатів зокрема можна побачити запрошення для художниці Галини Севрук на святкування «Спільного 70-річного життєвого стажу та спільної 30-річної творчої бездіяльності Алли Горської та Івана Світличного» (1964), а також інші предмети, пов’язані з лідерами шістдесятників.