У ніч із 3 на 4 вересня 1985 року в таборі ВС 389/36 села Кучино Пермськоі області, що в росії, загинув Василь Стус. Поет, прозаїк, літературний критик, перекладач, публіцист, дисидент, правозахисник, політв’язень, борець за незалежність України прожив лише 47 років, і 13 із них провів у таборах та слідчих ізоляторах. Радянська влада двічі засуджувала Василя Стуса за його позицію щодо захисту української мови й культури, боротьбу за права людини.

«Або світ прийме мене таким, як я є, як мене народила мати, – або вб’є, знищить мене. Але я – не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття й думки зроблю свій портрет, тобто портрет цілого світу...», – декларував поет і дисидент.

Навесні 1981 року відбулося останнє побачення Василя Стуса з рідними. Його вірші й переклади конфісковувало табірне керівництво. Останню збірку поета «Птах душі» (близько 300 віршів) знищили.

28 серпня 1985 року Василя Стуса покарали карцером за те, що, читаючи книгу в камері, він оперся ліктем на нари. На знак протесту політв’язень оголосив сухе голодування «до кінця». З карцеру він уже не повернувся.

Офіційна версія причини смерті Василя Стуса – зупинка серця. Про це весь світ дізнався 5 вересня. 7 вересня до Кучино приїхала дружина поета Валентина Попелюх, син Дмитро Стус, сестра дружини Олександра Ловейко і подруга родини Маргарита Довгань, яким уже на місці повідомили, що тіло поховали.

Стовпчик на могилі Василя Стуса. Фото з книги «Василь Стус у віддзеркаленнях: спогади Василя Овсієнка про Василя Стуса»

«Підводять до свіжого горбочка з дерев’яним, світлим кілком, на якому залізна бляшка з цифрою “дев’ять”. “Тут”, – кажуть. Підкосилися наші ноги, і впали ми на Василеву могилу», – згадувала Маргарита Довгань (стаття «Спомин лихопомної дороги» в «Українському віснику» за 1988 рік, № 11–12).

Радянська влада вбила Василя Стуса якраз через 20 років після його першого виступу проти неї – на акції протесту в київському кінотеатрі «Україна» під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» 4 вересня 1965 року. Система прагнула позбавитися Василя Стуса, бо боялася таких, як він: непокірних, справедливих, тих, хто завжди йде до кінця. Але, як свого часу писав Василь Стус:

А проте: ми ще повернемось,
обов’язково повернемось,
бодай – 
ногами вперед,
але: не мертві,
але: не переможені,
але: безсмертні.

Вимпел «Василь Стус. Поет смертник. Поет мученик. 6.01.1938 – 4.09.1985». Українська республіканська партія. Київ. 1990 р. Національний музей історії України

«Так збирали кошти на пам’ятник Василеві Стусу». Київ. Осінь 1991 р. Фото Василя Артюшенка, тоді – фотокореспондента газети «Вісті з України». Національний музей історії України

19 листопада 1989 року останки політв’язнів Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого перепоховали на Байковому цвинтарі в Києві. У колекції Національного музею історії України зберігається вимпел «Василь Стус. Поет смертник. Поет мученик. 6.01.1938 – 4.09.1985», який 1990 року видала Українська республіканська партія в серії вимпелів, присвячених відомим борцям за незалежність України, а також фото «Так збирали кошти на пам’ятник Василеві Стусу».

Окрім цього, нагадуємо, що в музеї діє виставка «Боротьба за незалежність. Творці. Епізоди», на якій експонується куртка Василя Стуса.