Публіцист, державний і громадський діяч періоду Директорії УНР народився 16 серпня 1884 року на Чернігівщині в селі Костобобрів. Освіту здобував спершу в Чернігівській духовній семінарії, а згодом – на природничому факультеті Санкт-Петербурзького імператорського університету. 

Під час навчання в університеті Ісаак Мазепа став членом Революційної української партії та Української соціал-демократичної робітничої партії. Так він долучився до активної української студентської громади Санкт-Петербурга.

У період Української революції Ісаак Мазепа увійшов до уряду Директорії УНР. Спершу він обійняв посаду міністра внутрішніх справ (із квітня по травень 1919 року), згодом – прем’єр-міністра (із серпня 1919 року по травень 1920 року) і міністра земельних справ (із травня по червень 1920 року). Взяв участь у Першому зимовому поході Армії УНР, але того самого року переїхав спочатку до Львова, а потім до Чехословаччини, Австрії, Німеччини.

В еміграції Ісаак Мазепа продовжив діяльність, спрямовану проти більшовицької окупації України. Він намагався донести до керівництва європейських країн, що для довготривалого миру в Європі Україна має бути незалежною, сильною та демократичною. Інакше Європі загрожують постійні конфлікти й нестабільність на сході.

1927 року Ісаак Мазепа був свідком на судовому процесі у справі вбивства Симона Петлюри, також він звинувачував сталінський режим у фальсифікаціях у справі «Спілки визволення України». 1948 року діяч очолив Виконавчий комітет УНР і став міністром закордонних справ УНР в екзилі. Помер 18 березня 1952 року в німецькому місті Аугсбург. 

Ісаак Мазепа написав низку праць, зокрема й таких, що стосуються періоду Української революції: «Большевизм і окупація України», «Україна в огні й бурі революції 1917–1921 рр.», «Підстави нашого відродження».

У бібліотеці Національного музею історії України зберігаються два примірники книги «Україна в огні й бурі революції 1917–1921 рр.», що вийшла друком 1950 року у видавництві «Прометей». Оскільки книжки тривалий час були за кордоном серед представників української діаспори, а згодом – у громадській організації «Фундація імені Олега Ольжича», вони містять різноманітні підписи й штампи.