Релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, творець і перший митрополит Української автокефальної православної церкви народився 19 березня 1864 року на Черкащині в родині священника. 

Василь Липківський навчався в Уманському духовному училищі, Київській духовній семінарії та Київській духовній академії, де здобув учений ступінь кандидата богослов’я. Після висвячення на священника (1891) опікувався церковнослов’янськими школами. 1903 року став директором Київської єпархіальної церковно-вчительської школи, з якої через два роки був звільнений через «українофільство». 

З початком Української революції Василь Липківський став одним із лідерів руху за відродження Ук­раїнської церкви. На думку діяча, вона мала постати на трьох принципах: церковна незалежність (автокефалія), участь мирян в управлінні церквою (соборноправність) та богослужіння українською мовою.  Саме на цих засадах І Всеукраїнський православний церковний собор, що зібрався 14 жовтня 1921 року в Києві, про­голосив створення Української автокефальної православної церкви та обрав Василя Липківського Митрополитом Київським і всієї України. 

Микільський Військовий собор, в якому 22 травня 1919 року Василь Липківський провів першу літургію українською мовою у супроводі хору під керівництвом Миколи Ле­онтовича. Побудований 1696 року коштом гетьмана Івана Мазепи, знищений більшовиками 1934 року. Фото початку 20 століття. Національний музей історії України

Софійський собор, в якому проголосили створення УАПЦ. Фото початку 20 століття. Національний музей історії України

Посох митрополита Василя Липківського з написом «Перший Митрополит України. Обраний Всеукраїнським Собором УАПЦ, 1921 р.». Наданий Національному музею історії України онуком митрополита  Костянтином Липківським

Під проводом обраного митрополита церква почала швидко відроджувати давні національні традиції. Винятково активну участь у житті церкви брали парафіяни. Поступово УАПЦ зростала і поширювала свій вплив. 1925 року в Україні діяло вже понад 1200 парафій УАПЦ, а Василь Липківський, якого називали «народним митрополитом», став духовним лідером українців. 

Однак успіхи української церкви занепокоїли як ієрархів Російської православної церкви, так і радянських вождів, які звинувачували УАПЦ та її митрополита у діяльності в інтересах міжнародної контр­революції. Сам Василь Липківський називав інші причини гонінь на церкву: «Влада скоро спостерегла, що УАПЦ виростає в міцну і для влади небезпечну гору, вона проголосила себе «автокефальною», незалежною від московського церковного руху, а незалежність церковна криє в собі думку і про незалежність державну; вона дуже захоплює народ, а це для протицерковної влади найгірше неприємно; вона нарешті є національна, виховує народ в національній свідомості, а радянська влада проти всякої національної свідомості, особливо української».

Розуміла це і більшовицька партія. У жовтні 1927 року, руками ДПУ УСРР, у Софійському соборі в Києві провели ІІ Всеукраїнський церковний собор, на який Липківський прибув з камери харківської в’язниці. Під тиском чекістів Собор ухвалив рішен­ня: «Зняти з отця Василя Липків­ського тягар митрополичого служіння». Сама УАПЦ була розпущена 1930 року. Десятки її священників і тисячі вірних загинули у в’язницях і таборах СРСР.

Після другого Собору Ва­силь Липківський прожив ще 10 років у злиднях та під постійним наглядом ДПУ. Попри все, він продовжував працювати. Зокрема, писав «Історію Української Православної Церкви», проповіді та спогади. 27 листопада 1937 року 73-літнього Липківського розстріляли в Києві за вироком «особливої трійки» при Київському управлінні НКВС. 

Попри зусилля більшовицьких вождів, справа Липківського жива. До нашого часу дійшли його книги. Одна з них зберігається в Національному музеї історії України. Її рукопис потрапив до архієпископа Никанора у Києві у травні 1942 року. Він налічував 552 сторінки, з яких 139 припадало на 7 розділ. Саме з нього було зроблено копії, одну з яких передали митрополитові УГКЦ Андрею Шептицькому, а той надіслав її Папі Римському. 1961 року на її основі в Канаді видали книгу. 

Книга Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ 7: Відродження Української Церкви». Канада, Вінніпег, 1961. Національний музей історії України

Теоретична спадщина Василя Липківського лишається актуальною і сьогодні. Він вважав духовне відродження основою відродження національною. Згадаймо такі його слова:

• «Любі брати і сестри! Коли ви бачите, що відроджується наша Українська Церква, лунає в храмах і в школах наша рідна мова, починається наша рідна освіта, то знайте, що це відроджується душа нашого народу, та душа народня, якої нічим не можна зупинити».
• «Щоб відродити нашу Церкву, щоб вдихнути в неї душу живу, ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади».
• «Коли ти не станеш об’єднано в обороні своєї Вітчизни, то плакатимеш у московській неволі, як колись Ізраїль на ріках Вавилонських».