На жаль, в українській культурній пам’яті досі тиражується образ цієї події, заснований на старому російському історичному міфі. Його засади такі: 1169 року суздальський князь Андрій Боголюбський пішов на Київ, зруйнував і пограбував місто, забрав шановану чудотворну ікону Вишгородської Богородиці і переніс столицю Русі до Володимира-Заліського, після чого Київ утратив свій політичний статус і занепав. У такому формулюванні помилкове все. Цей міф виріс на основі пізньосередньовічних московських творів і розвинувся у науковій історіографії та публіцистиці 19–20 століть. Він був покликаний створити образ могутньої Суздальщини і слабкого Києва, «прикінчити» києворуську історію на 70 років раніше за монгольську навалу і сфабрикувати «перенесення історії» з Києва до Залісся.

Якщо проаналізувати найраніші свідчення про подію 1169 року та її обставини (за текстами Київської та Новгородської хронік за 12 століття), перед нами постане зовсім інша картина. Виявиться, що суздальський князь Андрій Юрійович не був настільки впливовим і сильним. Він не тільки не був здатний визначати порядок у Руській Землі, а й не давав ради власним слугам – які його й убили 1174 року. Цей князь не брав особистої участі в поході на Київ 1169 року, а лише делегував свого сина Мстислава. Цю обставину російська історична література тлумачила як ознаку могутності «самодержця» Андрія. Насправді ж у реаліях 12 століття це означало або недостатню зацікавленість, або страх полишати власне князівство.

У поході брали участь 11 князів і степовики-половці. Ініціаторами походу проти тодішнього київського князя Мстислава Ізяславича були його двоюрідні брати Рюрик і Давид Ростиславичі, що княжили у Овручі та Вишгороді. На їхньому боці були троє братів Андрія, а інший його брат був союзником київського князя. Після триденної облоги і відступу Мстислава коаліційне військо зайшло до міста і влаштувало дводенне пограбування. Однак Київ не був зруйнований і не втратив політичного статусу аж до 1240 року: старший престол Русі нікуди не «переїхав», та й «переїхати» не міг у принципі. Новим володарем Києва став переяславський князь Гліб Юрійович (у зв’язку зі смертю його сина Володимира через 18 років у хроніці вперше буде згадано слово «Україна»). Але найбільше від походу виграли його ініціатори – Ростиславичі. Вони зміцнили своє становище в Руській Землі, а згодом Рюрик Ростиславич і сам став київським князем.

Що ж до ікони Вишгородської (Володимирської) Богородиці, то її Андрій (на той час – якраз вишгородський князь) забрав значно раніше – 1155 року, коли назавжди їхав з Русі до Суздаля через конфлікт із батьком – київським князем Юрієм Володимировичем. Ікона стала шанованою як чудотворна вже на новому місці. Тож 1155 року Андрій забирав із собою ще не визначну святиню, а лише одну з візантійських ікон. Важливо, що він не посмів забрати з Вишгорода справді великі реліквії – мощі святих князів Бориса і Гліба.

Отже, взяття Києва 1169 року хоч і було непересічною й сумною подією києворуської історії, але мало зовсім інший зміст і значення, ніж те, що йому згодом припишуть.