10:00 - 18:00
(044) 278 48 64 

 м.Київ
 вул. Володимирська, 2 

Ц Цього дня

Previous Next

335-річчя «Вічного миру»

Іван Самойлович

6 травня 1686 року Річ Посполита та Російська держава підписали т. зв. «Вічний мир» – договір, що не лише безпосередньо стосувався України, а й став для неї доленосним. Дві держави без участі українських представників розмежували свої простори так, що українські землі виявилися поділеними приблизно по Дніпру. Все Правобережжя залишалося під владою Речі Посполитої, за винятком Києва та невеличкої території, обмеженої Трипіллям, Стайками, Васильковом – населеними пунктами, що стали прикордонними, а також частиною русла річки Ірпінь до впадіння у Дніпро. Означена частинка правого берега з Києвом та все Лівобережжя відходили до Російської держави. Оскільки, як зазначалося в договорі, між сторонами «зашла трудность о тєх разоренних городєх і мєстєх», що лежали нижче Стайок аж до Чигирина, було вирішено, «что тє мєста оставатісь імєют пусти». Та зрештою ця буферна зона – символічна для козацтва територія (пригадаймо, що Чигирин – резиденція Богдана Хмельницького, перша столиця Гетьманщини), була залюднена та відійшла до Речі Посполитої.

Як бачимо, українські землі розтяв державний кордон. Цей поділ разом із іншими чинниками сприяли тому, що вже на початку XVIII ст. міждержавний бар’єр став також конфесійним. Адже православні єпархії в Речі Посполитій не бажали підкорятися київському митрополиту, який перебував у іншій, часто недружній, державі та ще й щойно був переведений у підданство московському патріарху.

Формально «Вічний мир» ознаменував завершення Руїни. Принаймні всередині Гетьманщини – автономному державному утворенні в межах Російської держави, стало більш-менш спокійно. Проте відтепер козаки мусили брати участь у війнах Росії поза домом. Так, за підрахунками Олександра Оглоблина, з 8081 дня гетьманування Івана Мазепи, що розпочалося в 1687 році, лише 36 днів були мирними. На решту припадали безперервні війни різної інтенсивності, що більш або менш опосередковано зачепили ті чи ті території Гетьманщини. Натомість на річпосполитському Правобережжі козацтво як окремий соціальний стан дуже швидко зникло взагалі.

5456456.jpg

Василь Кочубей

Один із наслідків «Вічного миру» – участь козацького війська в російських походах – дався взнаки відразу, адже договір мав ще й антиосманське спрямування. Як занотував під 1686 року автор Літопису Самовидця, задля укладення «згоди вічистої» між Москвою та Варшавою росіяни «розорвали згоду з турчином и татарми, хотячи з ними войну міти, допомагаючи королеві і Річи посполитой». Вже наступного року козаки змушені були вирушити в невдалий Кримський похід. Очолив українські підрозділи гетьман Іван Самойлович, проте назад він повертався вже під арештом. Саме І. Самойлович виступав проти московсько-варшавських домовленостей. Він, як і його попередники, претендував на гетьманування над обома берегами Дніпра та землями, навіть ширшими за українські етнічні терени (із частиною сучасних білоруських територій). У 1685 році, ще до підписання «Вічного миру», І. Самойлович відправив до Москви свого посланця – генерального канцеляриста Василя Кочубея, із клопотанням, аби Росія вимагала в Речі Посполитої повернення всіх земель, населених українцями. Козаки аргументували потребу обʼєднання цих територій апеляцією до історії – підпорядкуванням київським князям: «Смоленск, Вітепск і Полоцк, Новгород, Галич і все Подоліє, Лвов, Перемишль, Ярослав и все Красноє Покутіє, Люблін і всею Черною Русю, Луцк, Владимир, Острог, Ізяслав і всем Волинем владелі синове Владимира святаго». Межі Київського воєводства, однієї з козацьких територій, доводили аж до узбережжя Чорного моря. І. Самойлович навіть пропонував силою опротестовувати право Речі Посполитої на Правобережжя.

До реляцій гетьмана в Москві ніхто не збирався дослухатися, Росія керувалася власними інтересами. За Івана Мазепи владу гетьмана було поширено й на правий берег Дніпра, проте ненадовго. Київщина, Волинь та Поділля опинилися разом із Лівобережжям та Слобожанщиною в межах однієї держави теж унаслідок геополітичних ігор. Це сталося вже аж у кінці XVIII ст., коли з політичної карти зникла Річ Посполита, розшматована великими імперіями. Та, попри закріплені «Вічним миром» 1686 року кордони, українці по обидва боки Дніпра продовжували спілкуватися. Взаємні транскордонні освітні практики, легальні торговельні контакти, контрабанда та кримінальна діяльність, сімейні звʼязки, подорожі пілігримів, переміщення люду внаслідок незадовільних умов нікуди не зникли. Життя вносило свої корективи в міждержавні домовленості.

В зібранні нашого музею зберігаються портрети Василя Кочубея та Івана Самойловича, які намагалися переконати Москву не допустити розчленування України. Обидва зображення походять із колекції Церковно-археологічного музею Київської духовної академії, а раніше (до 1887 року) вони належали київському міщанину Буренкову.

     

    

Підготував Максим Яременко, старший науковий співробітник Національного музею історії України

Пошук по сайту

Календар подій

Пн. Вт. Ср. Чт. Пт. Сб. Нд.
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
14
15
16
17
18
22
23
24
25
29
30

Новини

Анонси

Експонат Тижня

Off Canvas Menu (EN)

Off Canvas Menu (UA)