28 листопада 1970 року художницю-шістдесятницю, громадсько-політичну діячку та правозахисницю, одну з лідерок руху опору тоталітаризму вбили в помешканні її свекра Івана Зарецького у Василькові (Київська область). 

Вранці 28 листопада Алла Горська вийшла з дому, щоб потрапити на перший автобусний рейс до Василькова і забрати швейну машинку «Зінгер». Більше додому вона не повернулася. За офіційною інформацією, тіло художниці виявила міліція Василькова 2 грудня 1970 року в льосі будинку свекра. Шістдесятники Надія Світлична та Євген Сверстюк, які приїхали на місце події через тривалу відсутність художниці, наполягали, щоб правоохоронці оглянули будинок, враховуючи всі підвальні приміщення, і так знайшли тіло. Причина смерті – перелом основи черепа через удар ззаду важким тупим предметом.  

3 грудня КДБ повідомив про смерть, розпочалося слідство. За версією КДБ, вбивство нібито скоїв свекор Алли Горської, який мав особисту неприязнь до невістки. Проте вже наступного дня його самого знайшли мертвим поблизу залізничної станції «Фастів-2». Існує версія, що художницю вбив КДБ, який мстився за оприлюднення фактів масових вбивств в’язнів у Биківнянському лісі під час Великого терору 1930-х років. 

7 грудня 1970 року Аллу Горську поховали на Берковецькому кладовищі. Щоб уникнути масових заходів та розголосу у пресі, щоб не дати згуртуватися представникам української інтелігенції, родичам не дозволили поховати її на Байковому кладовищі. 

Проте похорон художниці перетворився на протест проти комуністичного режиму в радянській Україні і проти безчинств, що коїли за наказами влади. Попрощатися з видатною мисткинею і просто доброю подругою прийшли найближчі друзі. Василь Стус ніс у руках фото Алли та прочитав вірш «Сьогодні – ти. А завтра – я», слова якого стали пророчими. Також виступили Іван Гель, Євген Сверстюк, Олесь Сергієнко, які згодом відчули адміністративний тиск (догани, звільнення з роботи). 

Через півтора місяця після смерті Алли Горської 23 січня 1971 року прокуратура Київської області закрила справу про її вбивство, бо підозрюваний помер.

У липні 2022 року стало відомо, що у Маріуполі обстріли російських окупантів зруйнували унікальні мозаїчні композиції «Боривітер» і «Дерево життя», які створила група художників на чолі з Аллою Горською і Віктором Зарецьким. Навіть через 56 років після створення панно нащадки тих, хто колись засуджував і вбивав дисидентів, руйнують все, що повʼязано з ними та з українською культурою. Боротьба за право називати себе українцем триває.

У Національному музею історії України відкрита до огляду виставка «Боротьба за незалежність. Творці. Епізоди», де зокрема представлено запрошення Клубу творчої молоді «Сучасник» на вечір, присвячений святкуванню 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Дизайн цього запрошення розробила Алла Горська. 

Також у фондовій колекції музею зберігається український журнал для молоді і старших «Екран» (виходив у Чикаго, США) з інформацією про смерть Алли Горської. 

Згадаємо рядки з поезії Василя Стуса «Памʼяті Алли Горської»:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

У білій стужі сонце України.

А ти шукай – червону тінь калини

на чорних водах – тінь її шукай,

де горстка нас. Малесенька щопта

лише для молитов і сподівання.

Усім нам смерть судилася зарання,

бо калинова кров – така ж крута, 

вона така ж терпка, як в наших жилах.

У сивій завірюсі голосінь

ці грона болю, що падуть в глибінь,

безсмертною бідою окошились.