10:00 - 18:00
(044) 278 48 64 

 м.Київ
 вул. Володимирська, 2 

Б Блог

Четвер, 17 грудня 2020 08:39

Наталія Старченко: «Для багатьох українців сам факт, що шляхта не була «зрадницькою» і «спольщеною», викликає страшний дискомфорт»

Що таке честь? Про це — в історичному аспекті — багато знає історик Наталія Старченко. Вона досліджує життя української шляхти на межі XVI—XVII століть. Пані Наталія — популярна фейсбук-блогерка, чиї історичні оповідки збирають десятки коментарів. Можливо, насамперед тому, що глобальну історію вона розкриває через історії людей, які жили кілька сотень років тому.

Карантинні дописи Наталії Старченко навіть переросли у книгу «Українські світи Речі Посполитої», що незабаром має вийти у видавництві «Laurus». Це 105 історій про наше минуле, основним джерелом для яких стали судові книги часів Речі Посполитої. Читач не лише дізнаватиметься про давні події, але й шукатиме справедливості разом із персонажами.

Розмову з пані Наталією ми почали з її особистої історії: як вона захопилася непопулярною темою — українська шляхта доби раннього модерну, хто її вчителі та в чому полягають особливості вивчення обраної нею теми. Цьому присвячена перша частина інтерв’ю. У другій частині Наталія Старченко розповість про нову книжку та особливості ранньомодерного судочинства, які резонують із сьогоденням.

Про співрозмовницю

Наталія Старченко — доктор історичних наук, старший науковий співробітник відділу теорії і методики археографії та джерелознавчих наук Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського.

Наталія 2 краще з архіву

Наталія Старченко. З особистого архіву героїні

 

Основні роботи: статті «Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського» (1569—1648 рр.)», «Постєрєгаючи прав, волностєй и свобод наших»: боротьба за домінування на волинському сеймику 1593 року», «Ґродські урядники: слуги старости — члени шляхетської спільноти — «агенти держави» (Волинь останньої третини XVI ст.)», «Шлюбна стратегія вдів і кілька проблем навколо неї (шляхетська Волинь кінця XVI ст.)», «Честь як реґулятор шляхетського повсякдення (Волинь останньої третини XVI — початку XVII ст.)», монографія «Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині (друга половина XVI — XVII століття)», «Стратегії та ритуали конфлікту. Шляхетський соціум Волині зламу XVI і XVII ст. Джерела та інтерпретації».

«Історик — це ще й його життєвий досвід, який впливає на ті питання, що їх ми ставимо своїм джерелам, на бачення минулого»

Тема української шляхти доби раннього модерну кількадесят років тому була не надто популярною, до цієї спільноти ставилися, умовно, як до «збіговиська зрадників». Чому ви обрали саме таку постійну тему досліджень? Хто вплинув на вас як на історика?

Моє потрапляння до професії і саме в ранньомодерний період окреслюють два висловлювання. Перше О’Генрі: «Не ми вибираємо дороги, а те, що всередині нас, змушує їх вибирати». Друге — абата Галіані: «Все в світі підтасовано».

Коли я потрапила в університет (нині — Київський національний університет імені Тараса Шевченка. — Авт.) після невдалих спроб і крутого життєвого зигзагу, я точно знала, що жодна робота, де не треба щодня вантажити голову якоюсь новою інформацією, мені не підходить. Теоретично це мала бути наукова робота, але я про це ще не здогадувалася. Вступала я на археологічне відділення, зваблена передовсім книжками. Однак дуже швидко зрозуміла, що археологія насправді мене не дуже цікавить. Але мені подобалися лекції викладача нашої кафедри Миколи Олександровича Чмихова. Це не були звичні підручникові лекції про те, яким було минуле. Це були радше розповіді про те, що думають різні дослідники про минуле. Микола Олександрович із розумінням поставився до моїх інтересів так випливла тема моделі часу в історичній ретроспективі, якою я й займалася упродовж студентських років. Микола Чмихов дуже серйозно ставився до робіт студентів — він дискутував, не погоджувався, давав простір для самостійної думки. Він уважав, що я маю йти в аспірантуру в Інститут філософії, і навіть поговорив про мене із потенційним керівником, але любов до історії перемогла. Власне Миколі Олександровичу я зобов’язана й місцем своєї професійної «прописки». Десь глибокої осені 1991 року він, у випадковій розмові почувши про мою неприкаяність із роботою, сказав, що його однокурсник Геннадій Володимирович Боряк набирає людей у новостворений Інститут археографії. Так я з легкої руки Миколи Олександровича потрапила у відділ, який на той час очолювала Наталя Миколаївна Яковенко, в сектор Фелікса Михайловича Шабульдо.

Чмихов

Микола Чмихов. Джерело: studopedia.info

 

Того ж року я подала документи в заочну аспірантуру на кафедру історії України, якою керував Леонід Герасимович Мельник. Позаяк мене в історії цікавило все, а глибоко я не знала нічого, тож вирішила займатися зламом XIX і XX століть. Однак Леонід Герасимович сказав, що кафедру дуже зацікавив би спеціаліст із історії політичних уявлень шляхти, і якщо я не заперечую, то варто підійти до Наталі Миколаївни Яковенко для консультації. Тут мене чекав черговий сюжет: Наталя Миколаївна сказала, що починати треба не з уявлень, а з абетки — генеалогії й землеволодіння шляхти, скажімо, Володимирського повіту. Вона скерувала мене до кременчанина Володимира Собчука, який на той час уже серйозно займався шляхтою Кременецького повіту і саме приїхав до Києва попрацювати в архіві. Володя, який згодом стане моїм великим другом, цілий вечір детально розповідав мені, геть незнайомій йому особі, про те, з чого починати і куди рухатися. Утім, на мої чергові слова подяки він зі сміхом зазвичай відповідає, що я все одно пішла іншим шляхом.

Тим часом моя епопея з дисертацією з певного ентузіастичного періоду зайшла в глухий кут. Насправді тема мене не захопила, мій розпач посилювався страшним розвалом у країні та неможливістю працювати з оригіналами судових книг. На дисертації я внутрішньо поставила крапку. Однак продовжувала захоплено відкривати для себе історію Великого князівства Литовського в роботах істориків XIX — початку XX століть. Про Річ Посполиту особливо читати було нічого. Це вже потім фатальний брак знань надолужувався під час поїздок до Польщі.

Восени 1995 року Наталя Яковенко з Олексієм Толочком організували семінар для аспірантів. Спочатку це було п’ять осіб, але дуже швидко гурток почав розростатися за рахунок прибульців із різних інституцій. Щовівторка хтось із нас мав робити доповідь, яку товариство детально аналізувало. Це сповнювало азартом. Моя перша доповідь, доволі нудна, була про землеволодіння князів Сангушків. Наталя Миколаївна запитала, чи передивилася я всю «Литовську метрику». А на моє «не всю» сказала: «Не поспішайте, формуйте фундамент, потім ним будете користуватися все життя». Нещодавно, коли в архів через карантинні заходи було не потрапити, а мені конче потрібні були певні матеріали, я вчергове взяла свої старі вже затерті записи того періоду, коли тільки починала працювати над судовими книгами, і подякувала собі, людині з минулого.

Яковенко

Наталя Яковенко. Фото Артема Сліпачука, газета «День»

 

Отож, від осені 1995 року я надовго осіла в архіві. Зазвичай працювала там від дев’ятої години ранку й до сьомої вечора, в погано опалюваному в ті роки приміщенні, де температура пізньої осені могла не підніматися вище 13 — 14 градусів. Я почала читати судові книжки не прагматично (ім’я шляхтича, маєток), а все підряд, і просто захлинулася. Це була любов. Я була зваблена, натрапивши на живих людей в історії з їхніми маленькими драмами, злетами й падіннями. Я з тих істориків, яких тягне туди, де відчувається людський дух — подібних до людожерів, як сказав Марк Блок.

Мої наступні доповіді були про адвокатів, жінок, конфлікти. Я щоразу приходила до Наталі Яковенко з радісним: «А ще можна написати про це і про те». Аж нарешті вона сказала, що можна писати про що завгодно, але треба визначитися. На цьому етапі й почалося тісне спілкування з Наталею Миколаївною, яка мала величезний вплив на моє становлення як історика. Передусім згадуються безкінечні розмови про історію всюди, де я опинялася поруч із Наталею Миколаївною, про знахідки, ідеї, думки, прочитане. Вона не робила різниці — розмовляє з рівним їй за статусом і знаннями колегою чи з початківцем.

Отакими були мої перші університети. Ніби дуже багато зайвих кроків, але історик — це і його життєвий досвід, який впливає на ті питання, що їх ми ставимо своїм джерелам, на бачення минулого, на наше розуміння тогочасних людей. Досвід історика, зокрема й персональний, впаяний в його дослідницький інструментарій. Так що, думаю, все не намарне, хоч часу було згаяно чимало.

«Гетьманщина — це спільний шляхетсько-козацький проєкт, в основі якого шляхетська модель руськості з її опертям на своє право і територію»

Окрім наукового інтересу, у вас є бажання реабілітувати українську шляхту, так би мовити, знеславлену в українській історіографії ХІХ — ХХ століть? Коли почали працювати з такою темою, доводилося долати власні стереотипи про цю суспільну групу?

Початково тут радше науковий інтерес — ти бачиш, як минуле ламають через коліно, як ті висновки, до яких ти доходиш через ретельні дослідження, геть розходяться з історичним каноном. І поки ти займаєшся конкретними темами — той гранд-наратив ніби й не особливо заважає, в ньому все одно практично немає місця для шляхти. Себто канон — окремо, а твої дослідження — паралельно. Тим більше, коли я почала серйозно займатися історією, то вже, дякуючи роботам Наталі Яковенко, ніхто не ставив під сумнів факт існування української шляхти. Тема вже була легітимізована.

Унія

Люблінська унія, затверджена 1 липня 1569 року. Документ зберігається в польському Центральному архіві історичних записів (Варшава). Джерело: commons.wikimedia.org

 

Потім, досліджуючи судову систему та все навколо неї, я почала ставити собі незручні питання про природу ранньомодерної держави Речі Посполитої: як вона функціонувала, хто міг сказати «я — держава», як себе в ній почували та ким себе уважали жителі українських земель.

Так поступово, на рівні маленьких дослідницьких питань, приходило розуміння, що в тій державі не могло бути преференцій для якихось окремих воєводств чи регіонів. А українські воєводства ніхто не міг змусити прийняти певні закони, які вони вважали для себе шкідливими або такими, що порушують їхні права. Під цими правами малися на увазі передусім пункти Люблінського привілею 1569 року з його гарантією для трьох воєводств їхнього власного права, руської мови, можливості обіймати уряди лише тим, хто має тут «прописку», себто землеволодіння, та багато іншого. І от ці особливості руська шляхта культивувала та затято боронила до самого моменту повстання Богдана Хмельницького. 

Скажімо, для тих людей, і не лише для шляхти, дуже важливе було «своє право», бо в легалістичному мисленні, властивому тому часові, є право — є суб’єктність. У 1647 році волинська шляхта вирішила на сеймику трохи поправити ІІ Литовський статут і видати його своїм коштом. А за цим стояли дуже серйозні речі, бо чотири воєводства — Київське, Волинське, Брацлавське й Чернігівське — судилися саме ним, перебуваючи в Польському Королівстві, де діяло геть інше право. Велике князівство Литовське у 1588 році прийняло для себе ІІІ Литовський статут — удосконалений варіант Другого. Бо, ніде правди діти, ІІ Литовський статут вимагав суттєвих змін і доповнень. Однак для «литвинів» введення ІІІ Литовського статуту, та ще й на тлі драматичних подій третього безкоролів’я, було передусім сильною «сепаратистською» реплікою в межах Речі Посполитої. Його прийняттям заявляли про окремішність Великого князівства Литовського. Тож ІІ Статут для Волині й трьох інших українських воєводств у 1647 році мав виконувати ті ж таки функції.

З полонізацією справа теж виглядала геть не так, як у гранд-наративі. Скажімо, щодо так званої католизації. За підрахунками Генрика Літвіна на Київщині в середині XVII століття із 179 шляхетських родин 111 були православними, у 62 двох випадках конфесію встановити не вдалося, а от католики фіксуються лише в семи, уніати — у двох, кальвіністи — теж у двох, аріани — в чотирьох родинах. Українська мова звучала в судах чотирьох воєводств як офіційна. Про те, що такий її статус для шляхти був важливий, засвідчують інструкції, укладені шляхетськими сеймиками для своїх послів у сеймі.

Руську мову відстоювали в місцевих судах і перед королівською адміністрацією, однак у повсякденні панувало багатоголосся, а як вірити і якою мовою розмовляти поза офіційною сферою було приватною справою.  

Наталія Старченко

Наталія Старченко зі своєю книжкою «Честь, кров і риторика». Фото надано видавництвом «Laurus»

Якими б не були поділи всередині «руського» світу Речі Посполитої (на «своїх» і «своїших»), поза ними шляхта усвідомлювала свою належність до Русі в межах спочатку шести воєводств: Київського, Волинського, Брацлавського, Руського, Подільського, Белзького, а від 1634 — ще й Чернігівського. Існування цієї Русі сприймалося як факт і ззовні, з боку співмешканців у Польському Королівстві. Скажімо, у зборі коронних прав («Statuta, Prawa y Constitucie Koronne...», 1600) Ян Янушовський говорить про права Князівства Руського, а чи Руської землі. У складі цієї провінції він називає Руське, Подільське, Белзьке, Волинське та Брацлавське воєводства, а також Київське князівство та Підляську землю.

А коли бачиш існування в середині XVII століття цього шляхетського «руського проєкту», в якому на найвищому публічному майданчику — сеймі — звучали голоси про Русь як третього члена Речі Посполитої Двох Народів, резонно виникає питання, а за що і проти кого воювали наші славні козаки? Та власне, ще єретичніше — а хто вони, козаки? Адже козаки — це геть не гомогенна маса, і з’являються вони не в безповітряному просторі. Скажімо, козацька «Річ Посполита», що постає по Руїні, багато в чому до неї ж подібна. Старшина була (або воліла бути) шляхтою та так себе й називала до кінця існування Гетьманщини. Вона ж бо і в дворянство Російської імперії потрапляла саме як шляхта на підставі свого шляхетського походження. А запорожці, забезпечивши мілітарну складову частину війни середини XVII століття, далі сепарувалися від цього державницького проєкту. Це означає, що Гетьманщина — це спільний шляхетсько-козацький проєкт, в основі якого, як мені видається, шляхетська модель руськості з її опертям на своє право і територію. Релігійний чинник посприяв успіхові повстання і забезпечив його легітимацію назовні, однак був радше вигідним піаром, аніж справжньою причиною виступу.

Історикам ще багато над чим треба думати і багато чого аналізувати, досліджуючи зокрема «козацьку» тогочасну риторику — що там від стихії війни, що ситуативне, а що від усталеної шляхетської моделі руськості, в середині XVII століття вже досить софістикованої. Очевидно, що війна відколола від Русі, що викристалізовувалася в Речі Посполитій, ніби й меншу її половину, однак саме тут почала вибудовуватися козацько-шляхетська Русь. Водночас ця нова «Русь» перекреслила проєкт річпосполитської Русі, монополізувавши цю руськість. Отож Річ Посполита другої половини XVII століття і далі — це геть інша держава, аніж Річ Посполита до середини XVII століття. Як мені видається, це позначилося на всьому: і на швидкому контрреформаційному поступі, який стримувала шляхетська культура з її правом кожного вірити, як хоче, і на нищенні ранішої політичної культури консенсусу і злагоди.

Ян Казимир

Портрет короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира (1648 — 1668 роки), чиє правління припало на часи Хмельниччини. Автор невідомий, 1660-і роки. Робота зберігається у Вілянівському палаці, Варшава. Джерело: commons.wikimedia.org

 

Чим далі від центру подій та ареалу шляхетсько-козацького симбіозу першої половини XVII століття, тим більш чужою видавалася ця війна руським людям. Очевидно, різними були шляхи й мотиви шляхти, яка опинилася в лавах повстанців. Хтось так рятував життя —  своє і своєї родини — та свій дім. А хтось назавжди змушений був його покинути, як та чернігівська шляхта, що на заході Волині збиралася на сеймики, символічно утверджуючи існування шляхетської корпорації назавжди звіяного війною Чернігівського воєводства. Хтось скористався лихоліттям для вибудовування своїх життєвих стратегій за нових умов, у когось переважив козацький складник ідентичності над шляхетським. Очевидно одне: йшлося про козацько-шляхетський симбіоз. І досліджувати козаків окремо від шляхти не випадає. Але все це геть далеко від українського гранд-наративу.

Отож, від Люблінського сейму самосвідомість української шляхти як окремого «народу» зі своїми правами і вольностями не розчинялася в річпосполитському морі, а навпаки — в середині XVII століття вона вже постає як окремий «руський проєкт» з претензіями на повноправне членство в Речі Посполитій Двох Народів. А це означає, що створена на потребу свого часу історія України-Руси блискучого Михайла Грушевського не відповідає ані джерелам, ані сучасному станові світової історіографії, яка пройшла відтоді великий і цікавий шлях.

Що ж до того, чи доводилося мені долати стереотипи, починаючи досліджувати шляхту, то практично ні. Як я казала, ми існували паралельно — я зі своїми дослідженнями шляхти й український гранд-наратив. Мужньо ламати стереотипи довелося Наталі Яковенко. І це при тому, що її «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття» насправді переважно про те, як жили люди минулого, він антропологічний, а не про політичну історію, де й пролягає основний нерв дискусій.

Однак я відчула під час розмов на фейсбуці, що для багатьох українців сам факт, що шляхта не була «зрадницькою» і «спольщеною», викликає страшний дискомфорт. Бо це не вкладається в схему, у вбите в голови підручником бачення українського минулого. Бо в баченні того минулого чи не намертво прошито: якби не війна Богдана Хмельницького, то не було б і українців. Люди не мислять категоріями історичними, для них усе, що відбулося після певної події, конче наслідок події. А тому побутує така проста схема: Люблінська унія призвела до спольщення, відповіддю на яке стало повстання Богдана Хмельницького, а, значить, той факт, що українські землі опинилися в Російській імперії, лежить, як голка від життя Кощія, в Любліні 1569 року і пануванні Польщі та визиску нею українців. І це означає, що тільки провидінню мають бути зобов’язані своїм існуванням білоруси й литовці, які не зникли в геть спольщеній Речі Посполитій.

«В Україні судові матеріали — по суті єдина джерельна база для дослідження ранньомодерного часу»

Основним джерелом, яким ви користуєтеся для дослідження шляхетської культури, стали судові книги. Чи можна вважати таке джерело більш достовірним, порівняно з іншими, оскільки в основі — суха констатація фактів? Яка специфіка роботи з такими матеріалами?

Ой, судові записи — це всуціль сконструйоване джерело. Я досить докладно це прописала у передмові до цьогорічного видання джерел «Стратегії та ритуали конфлікту. Шляхетський соціум Волині зламу XVI і XVII ст. Джерела та інтерпретації». До речі, воно доступне в електронному форматі на сайті Інституту історії України НАНУ. Ось ця тема — функціонування судової системи та забезпечення порядку — мої особисті барикади. Бо вважається, що суд був практично бездіяльний, а шляхта — анархічна, яка мало не щодня воювала із сусідами за перерозподіл землі.

Наталія Старченко 3

Фото надано видавництвом «Laurus»

 

Однак на джерело треба дивитися передусім через контекст його появи, а отже, через особливості роботи суду та його місця в процесі забезпечення порядку. Якщо у наш час суд спрямований на те, щоб визначати правопорушника, його вину та покарання, керуючись строгим дотриманням закону, то в ранньомодерний час суд для левової частини справ був лише одним із етапів залагодження конфлікту. Суд мав підштовхнути до бажаного компромісу. Хоча б тому, що конфлікти зазвичай багатоактові, а до суду одна зі сторін йшла зі звинуваченням в якомусь одному епізоді. Суд не враховував контексту звинувачення. А декрет, поціляючи передусім по честі шляхтича, лише провокував ескалацію напруження між сторонами. Тому важливо було замирити супротивників, для чого існував приятельський, третейський суд. Посередники були зацікавлені у пошуках прийнятного для обох сторін рішення, а винуватець мав виконати його під тиском спільноти, ризикуючи втратити честь і добру славу в разі спротиву. А ці символічні речі були дуже важливими для кожного шляхтича.

Додаймо, що суд мав змагальний характер. І слідство, і система захисту — все перебувало в руках зацікавлених осіб. Судді взагалі не могли втручатися в процес. Вони лише виконували функції Феміди, яка зважує аргументи сторін, що були переповнені риторикою. Та й самі судді були членами тієї ж шляхетської спільноти. Тому скарги, позови, свідчення суддів — це не відображення реальності, а певні риторичні суспільні домовленості про те, як має виглядати звинувачення. Простіше кажучи, треба було максимально очорнити супротивника, щоб під час судового процесу, потроху відступаючи, можна було отримати бажане, і якнайшвидше сісти за стіл переговорів. Тож це було не судочинство, яке, за висловом блискучого французького культуролога і філософа Мішеля Фуко, «наглядає і карає». Це був суд плюс шляхетська спільнота, які «наглядали, не караючи».

Особливості суду й механізми полюбовного залагодження конфлікту — це моя велика наукова тема. Їй присвячений і один із розділів моєї майбутньої книжки, яка стала приводом до розмови. У ній я розповідаю про особливості роботи із судовими джерелами. Адже ми маємо кримінальну хроніку, за якою намагаємося відтворити повсякдення. І тут важливо не підмінити друге першим, не прийняти дуже сумнівного свідка за правдивого інформатора. Отож, джерело в роботі історика має бути чи не головним його героєм.

Як часто дослідники раннього модерну на території сучасної України використовують судові матеріали? Наскільки вони опрацьовані? 

Історик на безриб’ї неймовірно тішиться, що є судові книги, попри їх вимушену специфіку. Це на заході їх як джерело для багатьох тем «відкрили» геть недавно. А в Україні для переважної більшості тем із історії ранньомодерного часу це по суті єдина джерельна база. Звичайно, є ще матеріали королівської канцелярії чи дещиця листування за кордоном, переважно в польських архівах, але саме судові книги — левова частка джерел про наше минуле.

малюнок звірі

Сторінка з книги Луцького ґродського суду. Книга зберігається в Центральному державному історичному архіві України

 

Щодо «пропрацьованості» — можна подивитися список користувачів, який існує на початку кожної судової книги. Там за кілька десятиліть зафіксовано десь з десяток тих, хто торкався їхніх сторінок. Певну закономірність колись зауважив соціолог і антрополог П’єр Бурдьє: чим далі від нашого часу тематика досліджень, тим менше гравців на цьому полі, а водночас — тим вимогливіші правила, що існують в таких маленьких корпораціях. Переважна більшість дослідників ранньомодерної України — гарні науковці. Адже написати роботу без прискіпливого порпання в судових записах практично неможливо, тому й написане — переважно фахове. Хоча трапляються прикрі винятки, але зазвичай це тексти, автори яких не переймалися сидінням в архіві.

Що ж до тематичного розмаїття, то так, дослідників фатально бракує і найближчим часом на суттєве поповнення сподіватися не доводиться. Та й, так зване реформування науки — за принципового нерозуміння природи гуманітарного знання — призводить до підміни якості дослідження формальними критеріями оцінювання, причому не властивими гуманітарним наукам. Доволі швидко ми зіткнемося з потоком імітації, протистояти якій практично неможливо.

(Другу частину інтерв’ю читайте наступного тижня)

Марія Прокопенко

Колаж Юрія Єжеля, використані фотокопії сторінок луцької ґродської книги і фото, надане видавництвом «Laurus»

 

Переглянуто 5370 рази(ів)

Пошук по сайту

Календар подій

Новини

Анонси

Експонат Тижня

Off Canvas Menu (UA)